У сутінках писати важко, особливо коли немає палаючого світильника і годі його шукати. І все таки в сутінкові епохи (а такі епохи настають частенько, нам навіть не в дивовижку) завжди знаходяться люди, що продовжують писати, іноді навіть самі не розбираюч

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щораз

У містичному і в міру готичному місті Станіславі різними його старовинними вуличками гуляють різні типажі. І вміють вони якось не перетинатися, створювати на кожній вуличці свій мікросвіт. Особливо це стосується жінок. Я не маю на увазі часи, коли одна з

Із Олексія Ейснера

По юрмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто щоки,
«похід» зіграє штаб–трубач.

Устромляться у небо піки;

Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Базилевича

сонце із ґрунтом щедротно розмазане
минаючи ананаси авокадо кокоси
& сезанн вештається фруктовим базаром
споживаючи врешті-решт осінь

як раніш ґійом полюбляв попоїсти
смачно й дешево на монпарнасі
а потім туди вступили фашисти

Нарешті ми зустрілися, козаче,
уперше за ці довгі дні війни.
З-за хмари сумовито лине «Кача»,
окіл – лише посохлі полини…

Маленький горбик, вкритий чагарями,
облуплений, мікроскопічний хрест…
Невже Всевишній прямо біля брами

Які ж ви гарні тут усі
Цвітущо - ніжні до упаду…
Що значить правильний сусід —
Коли пристьобує позаду
Своє пошкодження душі
До красоти... так мелодійно…
Переконай мене утім,
Що вже траплялося подібне…

Коли панує спека-жарінь,
від тебе вже не відкидається тінь,
а ноги набиті ватою
і хочеться лише спати, -
рятує вона одна:
прозора, живильна,
всесильна
вода…

Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
А ні бе, а ні ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.

Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,

Чорні голівоньки соняхів
помежи пожухлих трав.
Іншими стали сьогодні ми,
Бог нас такими не знав.
Очі запалені, зморені,
став ратоборцем ратай,
дух наш козацький не скорено,
в’ється між шанцями плай –

Не залишаючи слідів
Ніяких вздовж узбіч, –
Ми, наче кола по воді,
Розбіглись навсібіч.
Ніхто сьогодні не знайде
Відбитків наших ніг,
Бо ми давно вже бозна-де
Від юності доріг.

Так легко обривається в тобі
Мотив весни.
Мотив без нот, без імені, без слова,
Що йде за ним.
Спадає цвіт, зникає світ, вгорі
Здається, — байдуже. Міжчасова безмовність.
Слова. Холодний бісер ночі… бісер… ночі,
І чорний бісер з дна твоїх зіниць

Я ліз у пекло поперед батьків.
Бентежив лихо, доки воно тихе.
Хотілось - не надкусював, а їв.
Кохалося – тим почуттям і дихав.
З пісень слова незграбні викидав,
А стогін перетворював на блюзи.
Ловилась риба, хоч не ліз у став.
Любила та, на кого

Думки нуртують
і на скроні тиснуть дзвінко,
У фантазій
сплелися вони
візерунки...
Поряд мене Ти(!) йдеш,
найпрекрасніша

Сутеніло! Вечір ковтав світло так швидко, що Жанна не встигала завидно добратися з роботи в дитячий садок. Погода засмучувала. Зранку зарядила нудна мжичка. Небо заволокло чорними хмарами. Пізня осінь палила густий туман, що стелився над річкою сивою куря