Сутеніло! Вечір ковтав світло так швидко, що Жанна не встигала завидно добратися з роботи в дитячий садок. Погода засмучувала. Зранку зарядила нудна мжичка. Небо заволокло чорними хмарами. Пізня осінь палила густий туман, що стелився над річкою сивою курявою. Хоча з роботи до розмальованого веселковими фарбами закладу рукою сягнути, але жінка по дорозі ще заходила у сільпо по свіжий хліб і вершкове масло, тож майже останніми забирала з садочка свою малечу. Цього разу зайшла в універмаг.
— Жанко, привіт! — усміхнулася загадково продавчиня трикотажного відділу. — Ми сьогодні отримали новий товар. На тебе є модняча сукня, — прошепотіла, нахилившись над вухом, щоб інші покупці магазину нічого не почули, її давня подруга Зінаїда. Колись разом ділили кусок хліба на двох у гуртожитку торговельного училища. Зараз працювали у сусідніх магазинах продавчинями та інколи по блату залишали одне одній дефіцитні товари.
— Дійсно, красива сукня і по фігурі, як влита, — крутилася перед величезним дзеркалом у гардеробній, розглядаючи себе з усіх боків захоплена Жанна. Посмішка підіймала кутики красивих губ човником, а навколо малахітових очей сяяли ледь помітні промінчики щастя.
— Ой, як тобі пасує ця вишнева сукня з неглибоким декольте і тоненьким пояском на вузькій талії... Просто красуня... усі перехожі заглядатимуться лише на тебе.
— І скільки коштує ця дивовижна сукня?
— Всього тридцять карбованців. За таку красиву якісну річ не шкода і серце віддати! — жартувала, розцяцькована коралями, перстнями та масивними золотими кульчиками, Зінаїда. Дітей у неї не було, чоловіка теж. Проживала з батьками, які тримали велике господарство, тож ні в чому собі не відмовляла.
— Так-то воно так, сукня того варта, — сумно зітхнула Жанна. — Але ж це половина моєї зарплатні? Зима наближається, потрібно дітей одягти, а сама якось обійдуся, Зіно. Ти ж знаєш, як нам зараз важко. Павло копійки приносить, а діти швидко ростуть. Старшенькій наступного року в школу. Ось панчіх і білизни донькам набрала, а ще потрібно валянки, незабаром сніг на порозі...
— Я так і знала, що ти собі жалкуватимеш, — цюпнула в очі подрузі Зінаїда. — У линялому пальті та старому плащі ходиш відтоді, як вийшла заміж. І не соромно? Скоро будеш виглядати, мов бомжиха! — крикнула услід Жанні, щоб присоромити подругу.
— Нічого, — думала та, затуляючи долонею кучері, що шматував оскаженілий вітер. — Як тільки чоловік знайде гарну роботу, виберемося зі скрути. Жінка зупинилася і зібрала шпильками пишне каштанове волосся на маківці голови в модну на той час зачіску — "дульку". Дощ посилився, цокотів по бруківці, мов череда баранів на підборах. Жанну сирість проймала наскрізь. Мокрий плащ із тонкої болоньї липнув до колін приставучим реп'яхом, і заклопотана жінка час від часу на ходу його поправляла, струшуючи холодні краплі з цупкої не промокаючої тканини.
Люда і Таня не любили каш на молоці, та у дитячому садочку кожного дня давали саме їх не улюблену страву на сніданок і вечерю. Мама Жанна попередила виховательку, щоб її доньок не годували молочним, тому їх не примушували їсти те, що їм не смакувало. Сестрички ходили до однієї групи, хоча Таня була молодшою на рік.
Зранку діти гралися за будь-якої погоди на майданчику, а потім поверталися в свою групу "Їжачок". Коли наступала тиха година, няня з вихователькою виймали з комори дерев'яні розкладайки у вигляді гамаків і вкладали дітлахів спати близенько одне до одного, бо місця не вистачало. Всі швидко засинали на правому боці, поклавши долоньки під щічки, окрім трьох — сестричок Люди і Тані та їх потішної подружки Світланки.
Вихователька Ольга Бориславівна сиділа за столом, розглядаючи дитячі малюнки і потай, як їй тоді здавалося, насолоджувалася Антонівкою. Соковиті яблука хрумтіли на всю кімнату. Коли вона обережно кусала, то сік стікав цівкою по голій руці аж до ліктя. Вона голосно жувала, присмакуючи від задоволення і облизуючи пофарбовані м'ясисті губки язиком, як лопата.
— Будеш котлету? — пошепки запитала Свєта Таню, виймаючи приховану їжу з панталонів.
— Ні, не хочу, — гидливо відмовлялася, хоча їсти дуже хотілося, особливо після тих яблук, що жувала Ольга Бориславівна.
Свєта потай їла рибну котлету з хлібом, яка лишилася після обіду, і тепер у кімнаті пахло не лише Антонівкою. Добре, що у виховательки був хронічний гайморит, і вона гостро не відчувала запахів.
— Свєта, Таня, не заважайте іншим спати, коли самим не спиться, — зробила заувагу Ольга Бориславівна. Люда спокійно лежала, закривши оченята, боялася поворухнутися, а Таня зі Свєтою завжди знаходили цікаві теми для розмов.
— Свєт, а ми вчора з Людою знайшли у спальні під татовою подушкою повітряні кульки білого кольору. Я вперше такі бачила. Вони не круглі, а довгі.
— Таких не буває, не вигадуй! — заперечила Свєта.
— Буває, буває! Я не брешу! Запитай у Люди, якщо не віриш. Ми їх понадували і вийшли на вулицю, як на парад. Людям дуже сподобалися наші кульки. Всі на них звертали увагу, навіть показували пальцями. Раділи, сміялися, питали, де ми такі купили?
Напевно, і вони ніколи таких красивих не бачили.
— Наша мама працює у взуттєвому магазині і може що завгодно дістати! — Нарешті обізвалася Люда, щоб захистити сестру.
— То чому ви ті кульки не принесете в садочок, щоб усі ними гралися?
— Бо тато з мамою у нас їх забрали! Ще й насварилися, що без дозволу взяли, — сьорбнула кирпатим носиком Таня.
— Мабуть, залишили на парад! Ось наступить свято, і вони самі нам їх понадувають, тоді й побачиш!
— Дівчата, скільки можна теревенити, ви повкладаєтеся нарешті, чи ні?! — на всю кімнату закричала Ольга Бориславівна так, що інші сплячі діти прокинулися. У групі здійнявся галас. Тиха година скінчився!
— Що тут у вас коїться, якийсь армагедон? — обурювалася повна жінка з великим чесаним кублом на голові.
Діти миттєво притихли і всі, як один відверто вилупилися на завідувачку дитячого садочку Тамару Анатоліївну Горошко. Біля неї стояли незнайомі вишукані чоловік та жінка, яких та привела з собою. Екстравагантна пара з цікавістю розглядала дітей, що солдатиками вишикувалися в ряд перед ними.
— Ольго Бориславівно, це люди зі столиці. Їм потрібні дві дівчинки для показу колекції одягу. Я думаю, що Оксанка їм сподобається. Жінка підійшла ближче і погладила по голівці власну симпатичну, вгодовану доньку.
— Ось пропоную цю красунечку, вона тут найрозумніша і наймиліша за усіх. — підлещувалася завідувачка.
Жінка з чоловіком переглянулися. — Вибачте, але ця дівчинка нам не підходить, бо в жодну дитячу сукню не влізе. Катя закопилила губку і уткнулася носиком в материнську спідницю.
— Тоді, як хочете? Вибирайте самі, я ж не знаю конкретно, що вам потрібно? — незадоволено кинула Тамара Анатоліївна і попрямувала до свого кабінету з невтішною донькою на руках. Мала ревіла так, ніби їй винесли смертний вирок, а дизайнери одягу вибрали двох сестричок Таню і Люду.
Тендітні кучеряві білявочки підкорили їх не лише гарними личками, а й щирістю і природним артистизмом.
Коли Жанна прийшла за дітьми в дитячий садок, то няня повідомила, що її дівчат забрали у Будинок культури демонструвати дизайнерський одяг.
— О шостій годині розпочався показ, я б сама туди пішла подивитися, але Валю Шульгу ще батьки не забрали, — прикро говорила, хитаючи сивою головою.
— Чому ж мене не попередили? — переймалася Жанна.
— Не переживайте, там Ольга Бориславівна, з вашими дітьми нічого поганого не станеться.
Жінка вибігла надвір і помчала в Будинок культури. Вона бачила величезну афішу з фотографією знаменитого дизайнера, але не могла піти, тим паче й подумати, що її дітей відберуть для показу.
Не оминаючи калюж, жінка бігла навпростець центральною вулицею міста, щоб швидше потрапити на показ, який вже пів години як розпочався. Дощ нарешті скінчився. Ліхтарі освітили тротуари. Вітер стих у лисих кронах дерев, але в душі матері причаїлася тривога.
Коли захекана Жанна вбігла до будинку культури, то побачила посеред величезної зали подіум. Багато людей з цікавістю дивилося на демонстрацію сучасного одягу.
Не встигла перехопити й дух, як угледіла свою маленьку Люду. На бордовій оксамитовій доріжці дитина спокійно крокувала зі шкіряним портфеликом в руці. На дівчинці красувалася коричнева шкільна форма з білими манжетами, та круглим комірцем. Ажурний фартушок підкреслював плісировану спідничку. В нових туфельках і нейлонових білих гольфах сміливо йшла по подіуму. Ні один м'яз не сіпнувся на її обличчі. Блакитними оченятами дивилася в далечінь, не помічаючи захоплених поглядів глядачів навколо себе. Її разом із сестричкою за годину до показу навчили правильно рухатися, і вона чітко виконувала своє завдання.
Потім вийшла її молодша сестричка Таня у жовтому коротенькому сарафані в яскравий червоний горошок. Вона не могла приховати усмішки. Весь її вигляд говорив про те, що дивіться, яка ж я гарна. Панама з широкими полами оздоблювала янгельке личко. Тетянка намагалася наслідувати дорослих манекенниць, але відволікалася на сачок у руці, уявляла, як ловить метеликів, тож присідала і швидко оговтавшись від видінь, знову кумедно демонструвала сарафан в рясну тетянку з червоним бантом на поясі.
Глядачів умиляла ця сценка дитячої безпосередності.
— Чиї це діти? Ви не знаєте чиї це дівчатка? Які ж милі, гарненькі! — перегукувалися люди. Жанна пишалася, усміхалася, їй хотілося на весь зал крикнути, що то її крихітки демонструють разом з дорослими моделями чудові дизайнерські образи, але вона навпаки ховалася за широкою колоною, потай споглядаючи за дійством. Боялася, щоб дівчатка її не угледіли, бо знала, що кинуться до неї і зірвуть показ.
Добре, що цього не сталося, свято закінчувалося.
На завершення показу глядачів здивувала неймовірна наречена в пишній білосніжній гіпюровій сукні та ніжному віночку з конвалії в русявому волоссі. Її супроводжували маленькі дружки в капронових платтячках з оливковими атласними чохлами, що урочисто несли довгу, гаптовану срібним муліне, прекрасну фату нареченої.
Браво, браво! — гучно лунало у залі місцевого Будинку культури. Оплески не стихали. Жанна уже не ховала ні своєї присутності, ні сліз, наближаючись до сцени.
— Мамо, мамо! Люда, он наша мамуся!!! — крикнула Таня показуючи пальцем на Жанну. Діти кинули фату прудко оминули наречену і побігли назустріч матері, яка ледь встигла їх підхопити з високого подіуму на руки.
Жанна пригортала своїх маленьких пташенят до грудей, а ті у свою чергу щебетали на перебій про свої сьогоднішні пригоди, незважаючи на оплески в залі.
Люди поступово розійшлися, залишилися гастролери і кілька зацікавлених зівак на задніх рядах. У роздягальні упаковували дорогий одяг та аксесуари.
— Роздягайте дітей, ось Вам вішалки, щоб не забруднити речі, — звернулася до Жанни жінка, що відповідала за зберігання колекції.
— Не буду! Я хочу купити дві сукні для своїх доньок. Ось цю, що на Люді зараз, а Тані — ту синю з золотою вишивкою, яку дитина демонструвала передостанньою.
— Ми не можемо задовольнити Ваше бажання, — втрутилася та жінка, що відбирала дітей для показу.
— Чому? Я ж не прошу подарувати мені сукні, тому що Ви незаконно використали моїх дітей, а лише хочу їх купити. Хіба мої сонечка не варті того, щоб залишити собі на згадку цей красивий одяг?
— На жаль, ні! Наступного тижня представляємо колекцію в іншому місті. Не встигнемо скопіювати такі ж моделі. Та і Вам грошей не вистачить щоб придбати ці дизайнерські речі дітям!
— А скільки вони коштують?
— Сто карбованців за обидві сукні.
У Жанниній сумочці лежали усі її гроші. Якраз сьогодні отримала зарплатню, але двадцять вже встигла витратити на дітей.
Бігти додому за рештою не стала, бо заначки не було. Жінка не знала, що робити. Дивилася на дівчаток, які все розуміючи, мовчки знімали красиві сукні і сльози наверталися на очі. Клубок болю застряг у горлі. Їй так хотілося порадувати доньок.
— Ось, дивіться, у мене всього сорок карбованців, може дасте в борг? — вмовляла.
— Ви що смієтеся з мене? — сердилася адміністраторка відомого дизайнера. Нас через годину тут уже не буде!
— Жанно, ось візьми, не плач! — Зінаїда простягнула шістдесят карбованців подрузі, що здригнулася від несподіванки. Не очікувала тут зустріти свідка свого приниження.
— Зіно, я ж не знаю, коли тобі зможу віддати?
— А хто тобі сказав, що я даю у борг?
В очах Жанни відобразилася дві світлі, усміхнені душі маленьких янголів.

23.09.2024р.