Наша вуличка хоча офіційно називається Оросутцо (тобто Руська), але в народі відома як Удовина. Бо тут майже в кожній другій хаті живуть удовиці… І якось так стається, що з плином літ цей статус чи цю назву вона не спростовує, а тільки, на жаль, підтверджує.
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.

Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...