Цікаве римування!

не знайшла перетинів між назвою і змістом...

Це ж Юстас - Алексу, словом, трохи зашифроване. ;)

...Доброго дня, Володимире! Цікаво, метафізично. "А розпуки округ" - це ви так нашу земельку грішну з Космосу бачите?

доки не заржавіють ущент якорі,
ми залишимось тут - на щасливій землі,
доки "душу не кине увесь зорепад",
як мільярдами літ (обіч Неба) назад...

гарне римосплетіння, Володимире. вірш потребує авторського прочитання :)

Дуже витончений вірш, за всіма його параметрами; заворожуючий, глибокодумний зміст і водночас в ньому криється така проста істина - загибель людини, її віддалення від істинного життя, забуття гармонії.
Будем надіятись - ті, що загубились на Землі все ж таки відкриють очі і вийдуть із свого ступору - а ангели тоді усміхнуться.
Творчої вам наснаги, пане Володимире

Колись дуже давно мені писалось про корабель Життя, у котрому ми всі пливем...
Як прийде час, колись під рання,
Розірве тишу крик бажання.
І в далечінь, для нас незриму,
Піде Дитя крізь літо й зиму.

І попливе у невідомість,
Йому ж навіки стане домом
Той корабель – “Життя” він зветься:
Вже так у світі цім ведеться.

Ось швидкість судно набирає,
І вітер парус розправляє.
Дитя вже чується у силі –
Воно прожило шторми й штилі.

Дитя вже стало Чоловіком,
Набралось мудрості до віку.
Цікавість в нього: що там далі?
Але в душі його печалі.

Не має влади він над морем,
Ані над щастям, ні над горем.
Пливе покірно в невідомість:
Що попереду, що натомість?...

Котрогось ранку він проснеться,
Але спинитись вже прийдеться.
Прибуде він в кінцеву гавань –
Вінець його життєвих плавань.

І тут прийдеться пригадати:
Як він прожив? Що б міг узяти
З собою в плавання останнє,
Як прийде час з життям прощання?

...Не кожен може це збагнути:
Та ми по Божих йдем маршрутах.
Це Він життя у нас вдихає
І двері в вічність прочиняє.

Йому прийдеться звітувати,
В Його лиш милості прощати.
Його це воля – щоб під рання
Ввірвався в тишу крик бажання...

Коли вогник надії у серці зотлів
Від жорстокості світу й омани,
Струменіють жалі, мов краплини по шклі,
У душі прорізаючи рани.

Піднімати вітрила бракує снаги,
Нас давно вже стихія скорила,
Відрікаються рідні від нас береги
І маліють обпечені крила.

На людських вівтарях не злічити жалів
За навіки утраченим щастям.
Лиш здається, що ми не такі вже і злі,
Та насправді - в пітьми ми у власті!

Наші янголи плачуть не тихо - ридьма,
Розправляючи крила в безмежжя,
Аби знов відступила з душ наших пітьма,
Аби в них загасити пожежі.

Зрозуміло тепер, що Божественна вись
Не бажає нас в лоно приймати -
Ми самі світло-суті своєї зреклись,
Ми для себе - мов справжні Пилати.

Нам для ближнього важко подати руки,
Все святе за гріш мідний продали...
Що запише Суддя на життя сторінки,
Коли бранці ми власних баталій?!

Все ж з роками слабіє Божественна твердь,
На котру колись стала Людина.
Нам до Вічності двері відчинить лиш смерть,
Як дозволять нам власні провини...

Ви знаєте , пане Володимире, я ніколи не писала надто довгих коменарів, і Вам також. Але минути цю поезію я не могла. Справжні нотки мускусу упереміш з чоловічою життєдайною силаю космічної енергії. Як парфуми, які створені для обраних.) Особливо сподобався образ "мандрівного зорепаду". Такі, які сь асоціації виринають, що все минає...Колишні царі лежать у величних пірамідів, а піраміди розсипаються піском. Все минає, і не варто журитися.) Дякую Вам за якісну поезію. З теплом. Юлія.

Гарно сказано, пане Володимире. Вражає! Щоправда, в деяких місцях тексту "спіткнувся", але це чисто суб*єктивно: здається, що рядок "бранці миті..." збиває ваш анапест. "розпуки округ"- хочеться замість округ щось інше. "зникала колись" - хочеться - "кудись". Не берусь стверджувати, що ці мої роздуми - істини в якійсь інстанції, я просто чесно виклав свої відчуття. Успіхів вам! І покритикуйте мого щойно поставленого вірша.

"І жовтіємо, гаснемо, як ліхтарі, / судового журналу пусті сторінки..." - особливо!!! Семантичний повтор у 4 і 6 рядках не заважає (та можна ще версифікувати - в 4 рядку тричі збігаються приголосні на стику лексем) - це лише моя маленька суб'єктивна думка, що не зачіпає красу рядків.
Щиро.