Вони чекають… Вони тупцюють на місці… Три незграбні противні істоти невідомо звідки. Я повинен прийняти рішення. Часу обмаль… Їхні неприродно-сріблясті силуети чітко виділяються на фоні чорного неба.
Тече час. Витікає кисень із скафандра… Ну чому вони не в Конвенції? Чому? Таке трапляється, що далекі цивілізації інколи ще не є членами Великої Ради і не входять в Конвенцію. Звідки вони? Альфа-Центавра? Сиріус? Сузір’я Діви? Ну яке це тепер має значення? Вони не в Конвенції, і ступивши на борт їхнього корабля, я повністю віддаюся на їх волю, їх розсуд. Можу бути прийнятий, як гість (параграф 7 Розділу 2 Міжгалактичної Конвенції), як член екіпажу (параграф 9 тої ж Конвенції)… Але й можу бути, як воєнний трофей чи дослідний взірець…Таких параграфів в Конвенції нема. Єдине, що існує Перше Правило Всесвіту, і насильно вони мене забрати не зможуть – я повинен погодитись сам.
Ну чому вони не в Конвенції? Чому не підписали? Після моєї згоди вони ж зможуть поступити на свій розсуд, перетворити мене на раба чи в біологічний матеріал. Хоча який у них може бути розсуд? Вони хоч білкової структури? Чи це якісь неорганічні фосфорно-кремнієві сполуки? Яке це тепер має значення? За крайнім справа, якраз за його прямокутним плечем, виглядає Земля, рідний голубий диск на фоні моторошно-чорного Космосу. Чомусь ніколи раніше не заувважував цієї чорноти… Який бездонно-чужий холодно-чорний Космос і який до сліз рідний диск Землі… Не рухайся, пришельцю, не заступай мені Землю.
Вони чекають… Я повинен прийняти рішення сам. Добровільно. Зараз. Вони розуміють. І чекають… Я теж розумію. Все стане ясно з перших секунд, як я ступлю на їх борт. Якщо вони стартують в бік Землі – дійсно (вони обіцяють за дві години) я буду катапультований в рідну атмосферу. Боже, як задушливо в скафандрі. Вже відчувається нестача кисню. Скільки в мене ще часу? Персональний чіп послужливо викидає на край скла скафандру (що є одночасно і монітором) потрібну інформацію – три години тридцять дві хвилини. Це весь мій ресурс! Найближчий корабель землян буде тут лише через сім годин. В мене немає вибору. Боже, як пересохло в роті. В голові страшний біль. Спокійно! Візьми себе в руки! По правій скроні повільно сповзає крапелька поту. Що, ще й система терморегуляції? Знову вмикається чіп – так і є – внутрішня температура 27 градусів по Цельсію. Це замість комфортних 19. Нема вже змісту виясняти, в чому причина. В мене немає шансів. І немає вибору.
Я облизую гарячим язиком пересохлі губи. Капелька поту повільно опускається із скроні на щоку. В мене немає вибору… Я піднімаю праву руку догори. І опускаю вказівний палець вниз. Як в Римі… Я здався на волю переможця. Вони розуміють і відступають вбік. Еліптичний люк безшумно відкривається переді мною. Я зробив вибір, і перед тим, як ступити вперед, ще раз кидаю погляд на рідний диск Землі, який тепер повністю видно в чорному небі, бо пришелець відступив убік.
Я ступаю. В напівмороці чужого салону припадаю до ілюмінатора – зараз все стане ясно. Я не бачу – відчуваю спиною, як позаду безшумно закриваються шлюзи, сьомим чуттям відчуваю на собі погляди, а може це вже працює їхній сканер і мене вивчають на клітинному рівні.
Мій чіп – індивідуальний комп’ютер – послужливо аналізує потік інформації – негатив, негатив, негатив… Відчуваю удар прискорення. Ми стартували… Боже, як пересохло в роті. Припадаю до ілюмінатора – диск Землі повільно віддаляється. Злизую язиком крапельку поту, що доповзла до губи. Як пульсує в скронях… Земля віддаляється досить швидко – ще встигаю подумати – ну в них і технології. Все моє єство дико противиться цій несправедливості, ще поштовх, ще прискорення, диск Землі ще зменшується і зміщується до самого краю ілюмінатора – ось-ось пропаде! Ми, напевне, лягаємо на новий курс.
Щось гаряче і в’язке накочується на мене… Я розумію, я помилився… Я зробив неправильний вибір. Персональний чіп ще робить останню послугу – напрям руху – сузір’я Риби, швидкість – ого, такої не буває… Яке це тепер має значення. Я помилився… І,зібравши останні сили, я кричу – Верніть мене на Землю! Верніть мене на Землю!!!
Знову прискорення. Знову поштовх! Відкриваю очі – Ну чого ти кричиш? Дітей побудиш! Дружина незадоволено відвертається від мене.
Боже, я вдома! Я вдома! Я на Землі! Я в своєму ліжку, на своїй подушці. Я вдома! Невимовне щастя розпирає мене, аж на очах виходять сльози. Я вдома, я на Землі! Яка година? Персональний чіп –тьфу, ти – наручний електронний послужливо висвічує час – тільки третя ночі.
Все! Все! Відзавтра – ніяких вечірок, пива і друзів. Коньяків, лимонів і кав. Як добре, що я на Землі! І як пересохло в роті… Як добре, що я на Землі! І я пересохлими губами радісно, схвильовано і урочисто говорю в темряву: – "Як добре, що я на Землі!" Дружина бере подушку і без слів іде в іншу кімнату. То нічого – все владнається. Зараз піду на кухню щось поп’ю. Як добре, що я на Землі!



10.01.2011