Memento mori! Пам'ятай, що смертний,
Життя вершину ти підкорюй вперто.
Відкинь вагання і прошкуй вперед,
Бо хто не скніє - не боїться смерті.

Ігоре, стаття цікава, може нехай і тут її копія існуватиме?


Ігор ПАВЛЮК, Віктор ВЕРБИЧ
УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК СТАНЕ НОБЕЛІАНТОМ


Ігор Павлюк, завітавши до СіДу, розтаємничив інформацію про те, коли Україна нарешті матиме свого нобелівського лауреата. Сумніватися в чесності номінанта на Шевченківську премію-2007, члена президії НСПУ, співдоповідача про сучасну українську поезію на останньому письменницькому з’їзді, старшого наукового співробітника Інституту НАН України імені Тараса Шевченка (цей перелік регалій можна продовжувати) не доводиться. Поет, прозаїк, літературознавець, драматург, не просто тусується в літературних колах США, Польщі, Туреччини, Грузії, Великобританії, а має вагомі творчі здобутки, що котуються як Україні, так і за кордоном. А нещодавно він повернувся з Ірландії.

– Під егідою Ради Європи в Ірландії відбувся міжнародний культурницький семінар, – каже гість СіДу. – Україну представляли бандурист Володимир Єсипок, театральний режисер Сергій Проскурня, Марина Скирда, заступник директора Національного музею мистецтв, і я, Ігор Павлюк. Ми перебували в ролі репрезентантів української культури. Адже Рада Європи зацікавлена, щоб Україна ввійшла у світовий контекст.

– І в галузі літератури? Але ж українських письменників у світі не знають…
– Це факт. Тому й у Посольстві України в Ірландії мав доповідь англійською мовою про українську літературу. Її слухали літератори, перекладачі з Великобританії, Ірландії, скандинавських країн. Європа зацікавлена, щоб Україна мала Нобелівську премію. Цього року нобеліантом став Орхан Памук із Туреччини. Польща має кілька лауреатів. Ірландія, населення якої 3,5 мільйона, пишається чотирма нобелівськими лауреатами, бо вони репрезентують країну перед усім світом.

– Україна оточена державами, що мають своїх нобеліантів. З сусідів у нашому статусі хіба Білорусь, Молдова...
– Це постколоніальні країни. Та вони принаймні за населенням і територією поступаються майже 50-мільйонній Україні. А 3,5-мільйонна Ірландія намагається нас протегувати. Але справа порятунку того, хто потопає, у його ж руках. Я про це багато говорив і з Яворівським, і з Драчем, і з Жулинським, і з іншими батьками нації. Та руку допомоги простягає не власна держава, а Рада Європи, яка фінансувала й імпрезу, у якій я брав участь. До мене підійшов ірландець Том Мур, який перекладає з російської і хоче вивчити українську. У нас усе впирається у фінанси. Я запропонував провести в Україні міжнародний фестиваль. На державному, національному рівні нам давно треба протегувати наших письменників.

– В Ірландії поет, прозаїк і літературознавець Павлюк назвав конкретні імена?
– Звичайно! Але про представників старшого покоління, тих кого в нас вважають класиками, там ніхто й не чув. Вони зовсім не розкручені. А про сорокарічних уже Європа знає. Тож саме їх треба розкручувати.

– Ти – один із них?
– Чому би й ні? Під час поїздок Європою... я бачив, як мене сприймають. Усі переконані: українська поезія поки що сильна, але й досі нема жодного нобелівського лауреата. Потрібні фінанси від нашої держави, а назустріч Європа вже рухається. Однак переклади з української на англійську – доморощені. Світ не визнає перекладів українських перекладачів іноземними мовами. Такі переклади не котуються. Це мусить зробити англієць, француз, німець... Та знавців української дуже мало. А той самий Том Мур, відкрита, щира душа, володіє російською (у нього й дружина – росіянка), хоче вивчити нашу мову.

– Відразу ж випливають асоціації із нині уже покійним ірландцем Патріком, з яким ти працював у Нью-Йорку…
– Ми разом із ним були „монахами” в барі. А тепер мені ірландці казали: маєте „великого брата” в образі Росії, як ми – в образі Англії. Правда, вони тепер дуже розумно ставляться до свого „великого брата”, намагаючись використовувати всі плюси. В ірландців патріотизм не пафосний, а іронічний. У них навіть шорти – під колір ірландського прапора. Жартують з цього приводу. Та в них нині культ історії, культ кельтської пісні, відродження мови. Ірландська, до речі, дуже відрізняється від англійської. Чиновникам доводиться складати іспити на вільне володіння ірландською мовою! Це багата країна, де люблять життя і ставляться до нього по-філософськи. Хоча там пережили страшний голод (до 90 відсотків населення вимерло), цей народ має дуже важку історію. Люди щирі, відкриті. Ірландцями опікується Рада Європи, а вони, виходячи на наше посольство, хочуть допомогти нам, аби включити у світовий контекст.

– Невже там українське дипломатичне представництво доросло до відстоювання наших національних інтересів. Складається враження, що повпреди України в інших державах відстоюють передусім інтереси Москви.
– В Ірландії Україну репрезентують представники вже молодого покоління, які не зациклені на старі стереотипи. Українців у цій державі з кожним тижнем більшає. Вони – серед тих заробітчан, які подалися в Ірландію.

– Але ж там навіть кліматичні умови...
– Тепла країна. Пальми ростуть. Не сподівався я таке побачити! Сонце, правда, нечастий гість. Але постійна температура українського березня. Коли визирне сонце, ірландці залишають усі свої справи (неписані закони!) і підставляють животи під проміння.

– А щодо літератури...
– Вони чекають імпульсів від нас. Відповідний обов‘язок відчуваю вже й на собі. Я запропонував організувати міжнародний літературний фестиваль у Києві. Неодмінно запрошу на нього й журналістів „Сім‘ї і дому”. Фестиваль відбудеться навесні, орієнтовно у березні. З цього приводу вже досягнуто домовленості з Кетрін Бусман, координатором культурницьких програм у Раді Європи.

– Україна вже намагалася мати свого нобеліанта – Івана Франка, Павла Тичину, Василя Стуса...
– А сьогодні кожен третій український поет за рівнем таланту може стати нобелівським лауреатом. Щоб це стало реальністю вже незабаром, через кілька років, нам допоможуть ірландці англомовними перекладами.

Інтерв‘ював Віктор ВЕРБИЧ

Особисто я згідний із Павлюковим переконанням, що кожен із достойних авторів повинен брати активну участь у літературному процесі, і відповідати час від часу на сміливі пропозиції - "а чому би й ні!"...

Дякую, шановна Редакція Майстерень, за розуміння і співучасть.
Нехай на Майстернях із Вашої подачі також інтерв*ю висить.
На жаль, фінансів ні на Фестиваль, ні грант на свій переклад і видання я за три роки (при всіх своїх знайомствах серед сильних світу українського...) так і не знайшов, безталанний. :(
Але про це окрема серйозно-весела розмова ще до мемуарів, надіюсь.
За те я ще раз зрозумів, що ми за народ такий і куди ідемо...
Будьмо і тримаймося!
Ігор Павлюк.