Нині день такий вітристий,
Що радіє лиш сміттяр, -
Вітрюган пісочком чистить
Аж до блиску тротуар.
Зранку дує бадьористо, -
І морозяним стає
Обшир пурпурно-імлистий
Та лице сумне моє.

Все ще розповідь Одіссея: Аїд)

1.
– Ми й попливли – аж до берега
річки, що звуть Океаном,
в царство, де скніти без шеляга
душам надмір окаянним...

Ліс убрався в залізні лати,
В поіржавілі ланцюги.
Ремесло наглядати й карати
Креслить в небі широкі круги.

Ліс одягнений в ніжну покору,
Ліс одягнений у самоту.
У тремтінні дерев собору

А ватна монополія у владі,
аби урятувати фаберже,
то на заваді
у верховній зраді
об’єднує опе й опезеже.

***
А воїну однакова дорога

Квітка квітці говорила:
"Ти така рожевомила!
Ти, мов сонечко, прекрасна,
Усміхаєшся так ясно!
Пелюстки такі тендітні,
Наче в пролісків у квітні!
Пахощі такі духмяні,
Ніжнотонкі, незрівнянні!

Пів дня сльозиться хмарна вись —
не побалакати із Богом,
а так потрібно, як колись,
або усе, або нічого.

Любов не ділиться на трьох —
ми розумієм, а насправді,
коли буваємо удвох,

Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,

Мені ніколи не забути
Від поцілунку в тілі хміль, –
І волоти червоні рути,
І плюскотіння тихе хвиль.
І лоз тремтливих світлі хащі,
І спів пташиний у гаю, –
І довгі мріяння найкращі,
Опісля чутого: Люблю…

Це котеня із кашеміру,
яке на протязі* війни
у людяність вертає віру
і муркотінням будить сни,
котрі від вибухів тікають
за горизонти мирних мрій,
дзумлять ворожих дронів зграї
поміж трасуючих завій,

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…

Віднайти потрібну рибу
у безмежному морі риб.
Рибу, яку дарував тобі
Господь.
Вона зачаїлася в намулі,
як невловима істина.
Хижа чи добра,
вона чекатиме на тебе

ВИБРАНА ПРОЗА l Анней Луцій Сенека «Моральні листи до Луцилія. XXl - XXII» Анней Луцій Сенека «Моральні листи до Луцилія. XXIII - XXIV» Анней Луцій Сенека «Моральні листи до Луцилія. XXV - XXVI» Анней Луцій Сенека «Моральні листи до Луцилія. XXVII -

Земля чекає снігу – ковдри, хустки,
Щоби зігріти зерна і коріння,
Щоби весною не постала пустка,
А проросло посіяне насіння.

Щоб ми зібрали хлібні урожаї
Й до столу мали свіжі паляниці…
Дощами осінь плаче нині в краї,

В долонях літа ранки й вечори,
Що стежками щодня біжать до бору.
А спіймані тополями вітри,
Толочать жито, утікають з двору.

В обнімку із роменом деревій
Шепочеться із травами на лузі.
Годин щасливих тихий давній стрій

Говорять, то у давнину було,
Велике плем’я у краю жило.
Князь правив краєм, а під ним бояри,
А в кожного із них ще й слуг отара.
Бояри, хоч земель і злата мали,
Та їм, як завжди всього було мало.
Народ простий сумлінно працював
Та всю оту ораву год

Продовження розповіді: Еол. Лестригони. Цирцея)

1.
– Потім був острів Еолія,
жив там Еол біля брами
(в нього здавен – монополія
на керування вітрами).