Постаріла кішка. Хазяїв нема,
А голод триклятий вже кишки вийма.
Десь там у коморі жиріє мишва,
А вона на призьбі лежить ледь жива.
«Куди щезла молодість, а з нею і спритність?
А що залишилось – так це тільки хитрість.
Хай сміються миші. Я таке підс

О пиле, ти все вбираєш
у себе, усю мерзоту світу.
Твої руйнівні атоми
проникають скрізь,
як небезпечний вірус.
Хоч би скільки з тобою борись,
ти однаково переможеш.
У твоєму космосі,

Хоч твердий, немов горішок,
І міцний, неначе в’яз, –
Потерпаю від насмішок
І зневажливих образ.
Облисілий, товстопузий,
Низькорослий і пияк, –
На відміну від всіх друзів,
Вірші шкрябаю сяк-так.

Боялась, щоб він не пішов од нас ,
не попрощавшись...
Яка печаль в очах:
в кутиках вуст гіркота залягла,
він здавався б справжнім в забавках немовлят,
гармидерував би і враз би замовкнув , як кажуть нараз...
І буде вечір, і на стрічі товаришів
йо

Гармонія світу
в інерції сфер,
де світло та вітер –
це дотик тепер.

Акорд семи звуків
та сім кольорів,
це простір для гуків –

Після вирішення проблем
я йду до лісу, як до мудреця,
і це єдиний спосіб
припасти до першоджерел буття.
Біжить струмок, нашіптуючи
молитву, яка здатна вилікувати.
Стукає дятел, дзьобаючи
дерево, як скелю вічності.

Один відомий соловей з боліт
Натьохкав, що їх чахлик невмирущий
Лежить у холодильнику, а сущий –
Його двійник, який лиш дурить світ.
Хтось вірить тому тьохканню, хтось – ні.
Та прикладів в історії чимало,
Коли царями двійники ставали.
Один із них і

… Що ж, коли вітер свище –
Хочеш того, чи ні! –
Ти піднімайся вище,
Там де запал борні…

Там, де затятість бою,
Де погибає тьма –
Жертвуй лише собою,

Перелізу, перескочу
Мури і рови, –
Не злякає шир урочищ,
Чи дороги звив.
Пересилю душну спеку
Й довгий снігопад, –
Подолаю небезпеку
Наклепів і зрад.

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в

Останні подихи вмираючого літа,
Немов останній шепіт старигана.
Агонія надії, що зігріта
В опалім листі, як відкрита рана.

Відходить мрія в жовті лісосмуги,
Відходить сонце від людей подалі.
В зів'ялих кленах народилась туга,

Я стільки всього не встиг їй сказати.
Розширити нічне небо до безмежних поетичних марень,
Де б вона могла пірнати у безодню насолоди,
Тримаючи за канат смерті,
За еротичні вихиляси полярного сяйва
Залишивши відбитки своїх різців на поверхні місяц

Цілує прохолода плечі,
прокинувся сливовий вечір,
сливові хмари небо тче,
окропить скоро все дощем…

…На дереві промоклім сливи
із хмари напилися зливи,
тепер на березі Айдару

Безіменна і безвісна
Донедавна, день при дні
Ти привиджувалась, звісно,
Напівсонному мені.
Мерехтіла, як зірниця,
І жаринками пекла,
Бо уміла так іскриться,
Мов роздмухана зола.

Завіса в театрі життя
після тривалої вистави.
Портрети опали зі стіни.
Рушниця вистрелила
в останньому акті.
Зала як мінне поле,
де можна підірватися.
Юнацька гіперсексуальність

Дякую, Сонце, за те, що зі мною була. Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом. Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла. І оберегом від чорного зла стати прагнула. Дякую щиро за світлі та радісні дні. Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє