Верлен був ґеніальним композитором від поезії й чи не найвидатнішим символістом свого часу, тому йому й багато дозволено - він цілком виправдовував свої експерименти тим, що міг усі римовані рядки написати через співзвучні голосні чи вміло проставити цезуру. Як-то кажуть, що можна Зевсу, того...
Але гадаю, саме тут ідеться не про формальність, а про якісь традиційні особливості. Звісно ж, ніхто не говорить про ті "канони", які були вигадані якимись німецькими теоретиками ХХ ст., і нині деким сприймаються ніби такі, що їх пропагував і сам Петрарка. Згадаємо, наприклад, те, що італійська поезія силабічна й у ній рими традиційно тільки жіночі. Але у такій "твердій" формі все ж хочеться якоїсь суворости написання, яка би додала їй закінчености; а точна рима - це якраз про те саме, принаймні, у слов'янському віршуванні. Знову ж, згадаю, що в англомовній поезії асонансна рима - ключова; але там і поезія, переважно, тонічна, і навіть пишеться архаїчним правописом (у нашому розумінні це була би церковнослов'янщина, напів язичіє), що дуже віддаляє її від нашої. Якщо поет хоче і вірш хороший (а цей вірш хороший), то чому б і ні. Але я помітив, що Хельгі взагалі тяжіє до асонансів усюди, а це інколи мені здається трохи невиправданим і збиває гармоніку там, де її би дуже хотілося