Коли Ділан «Став Електричним»


Виступ Боба Ділана на Ньюпортському фолк-фестивалі (Род-Айленд) у 1965 році широко вважається одним із ключових моментів в історії рок-музики. Але якщо щодо його важливості існує майже консенсус, то щодо того, що саме відбулося, згоди набагато менше. Історики року, біографи Ділана та очевидці надають різні свідчення про реакцію публіки на виступ Ділана, причини цієї реакції та відповідь Ділана.

Це цілком зрозуміло: коли Ділан вийшов на сцену в Ньюпорті 25 липня 1965 року, він був лідером руху відродження фолк-музики, яке відбувалося відпочатку 1960-х років. Заснований на традиційних американських музичних формах і пронизаний популістською політикою 1930-х років, цей рух переплітався з перманентно триваючим рухом боротьби за громадянські права та процвітав завдяки активістським пісням. Прагнення до «автентичності» було основою відродження, і тому загалом уважалося, що справжня народна музика виконується лише на акустичних інструментах. Фолк-пуристи зневажали рок-н-рол, який більшість знецінювала як дитячий та вульгарно комерційний.

За кілька місяців до Ньюпорта Ділан, до того часу – квінтесенція акустичного трубадура, випустив частково електричний альбом Bringing It All Back Home і вже записав значну частину альбому Highway 61 Revisited з допомогою рок-орієнтованих музикантів та із електроінструментів. В ті дні, коли проходив Ньюпортський фестиваль 1965 року, уїдливий сингл Ділана «Like a Rolling Stone» був всюдисущим на радіо US Top 40. Деякі називали це електричним блюзом, інші – рок-н-ролом, але безперечно, це не було тою фолк-музикою, завдяки якій він отримав відомість.

Зацікавлений у відтворенні електричного звучання наживо, Ділан спішно завербував хлопців, які грали із Paul Butterfield Blues Band, а також сесійного піаніста Баррі Голдберга та клавішника Ела Купера, якому належить фірмове звучання органа на «Like a Rolling Stone», щоби вони виступили як його бек-група на Ньюпорті. Погойдуючи свою суцільнокорпусну електрогітару, Ділан «підключився» до решти гурту. Сет розпочався з пісні «Maggie’s Farm» з альбому Bringing It All Back Home. Тут свідчення розбігаються. Деякі джерела (зокрема критик і біограф Роберт Шелтон) повідомляли, що публіка негайно «виявила ворожість» і що свист та вигуки («Грай фолк-музику!» «Жени свою групу геть!») почалися наприкінці «Maggie’s Farm» і посилилися протягом наступної пісні, «Like a Rolling Stone». Біограф Ділана Ентоні Скадуто описав першу реакцію аудиторії як суміш розрізненого свисту та оплесків, але здебільшого спантеличену тишу. За словами Скадуто, освистування та вигуки поширилися серед глядачів під час виконання пісні «Like a Rolling Stone», змусивши Ділана та групу покинути сцену після виконання третьої пісні, ранньої версії «It Takes a Lot to Laugh, It Takes a Train to Cry».

Скадуто послався на інтерпретацію цієї події фолк-музикантом Еріком («Ріком») фон Шмідтом, яку підтримали інші (зокрема біограф Боб Шпіц, який також повідомив, що деякі глядачі підняли свист, щойно зрозуміли, що будуть використані підсилені електроінструменти). За словами фон Шмідта, голос Ділана був заглушений групою через погану звукорежисуру (яку більшість свідчень описують як нечітку або незбалансовану в кращому випадку), що змусило людей, які стояли найближче до сцени, вигукувати, що вони не чують слів Ділана («Не чути!» «Стиште звук!»). Відвідувачі фесту, які сиділи далі, за словами фон Шмідта, неправильно інтерпретували скарги та зі свого боку відповіли свистом і глузуванням – ймовірно, бувши переконаними, що Ділан зраджує фолк, переходячи на електрику. Що точно відомо, так це те, що були свист (і оплески) і що після трьох пісень Ділан та група покинули сцену. За словами Купера, який був поруч із Діланом на сцені, виконавці пішли, оскільки репетирували лише три пісні, а освистування було переважно реакцією на короткий виступ виконавця, якого прийшла послухати більшість публіки.

Існують також різні свідчення про те, що відбувалося за лаштунками під час виступу, але здається ймовірним, що на звукорежисерському пульті відбулася конфронтація між членами оргкомітету фестивалю: Алан Ломакс та видатний фолк-співак Піт Сіґер хотіли вимкнути електрику; менеджер Ділана Алберт Гроссман та Пітер Ярроу (із Peter, Paul and Mary) успішно стали їм на заваді. Ділан повернувся на сцену з акустичною гітарою (на прохання Ярроу, згідно з більшістю свідчень) і був зустрінутий гучними оплесками. Він виконав «Mr. Tambourine Man» та «It’s All Over Now, Baby Blue», і, за словами Грейла Маркуса в Невидимій республіці, у цей час у Ділана на очах були сльози. Скадуто також описував подібне, ще декілька свідчень характеризують Ділана як стривоженого та розгубленого. Купер, з іншого боку, казав, що сліз не було.

І так дебати тривають десятиліття після події. Але чого ніхто не заперечує, то це те, що фолк і рок-музика вже ніколи не були колишніми після незабутнього дня в Ньюпорті 1965 року.



Jeff Wallenfeldt
https://www.britannica.com/story/when-dylan-went-electric