перепрошую, не квотербег, а джіттербег
mea culpa

Чудовий приклад креативного коментування.
Візьму з Вашого дозволу на мирне озброєння.
З повагом, Ю.С.

Ґречно дякую, і напишу не своїми словами про те, що виникло у листуванні з незнайомим мені автором. Вітання і вступна частина з уточнюючими питаннями залишились там.

"Це не віршований начерк про байдужість, а спокійний вірш про пізнє усвідомлення власної вини, і аме тому він звучить сильніше, ніж якби вся провина лишалася на адресатці.

У Вашому сонеті справді цікавіше не саме "про що", а з чого він зібраний, з яких естетичних уламків це вдалось зробити. І саме тут можна говорити не просто про ліричний текст, а про модерністичну домішку в оболонці інтимної сповіді.

Ви скромно зауважили, що вірш – це поп-арт з театру одного актора, але це зовсім так.

Ми бачимо неоромантичну основу, в центрі якої чується самотній голос "пісні" поетичного героя по втрачену близькість, і музика виступає як притулок, а смерть – як можливе продовження діалогу. І це поки що традиційна лінія.
Модерністичний злам виникає в рядку
"А я не знав, і слухав La Mattchiche", через цей чужорідний культурний предмет – стару танцювальну мелодію родом з іншої епохи.
Це вже близько до монтажу, колажу і внутрішньому кіно. Саме так часто працює ранній модернізм – не описом почуття, а предметом, фактором, який це почуття активує, запускає.
Можна іронізувати, згадавши Ф.Кіркорова ("А я и не знал, что любовь может быть жестокой" і так далі), але там немає зламу, а є... слухачі знають, що там є. І це непогано для автора, якщо він бачить свій твір збоку. У тій пісні триває довга розповідь, і в даному випадку немає причини знаходити будь-що спільне або запозичене.

Елементом поп-арту виглядає назва "La Mattchiche", що і робить вірш схожим на афішу, стару платівку, сценічний номер. Тобто почуття подане не прямо, а через масову культурну деталь.
Це і є Вашим поп-артом, де особисте передається через такий елемент.
Весь текст – це не діалог, а монолог перед відсутньою людиною, і так працює камерний театр, сповідальна лірика, внутрішній моноспектакль.
Адресат мовчить, і саме мовчання стає другим персонажем. Це досить сильний авторський прийом.
Які поетичні течії відчуваються.
Тут можна вловити їхні відблиски:
Символізм — через предмет-символ музики.
Експресіонізм — через оголену внутрішню напругу.
Постмодернізм — через цитатність і стилістичне змішування, і це не "чиста школа", а саме
авторський мікс. І його можна визначити як камерний поп-модерністський монолог.
Або, якщо хочте, естрадна інтимність із модерністичним нервом.
Так створюється не модернізм "за правилами", а модернізм, інтуїтивно інсценований (не в переносному значенні)".