Шедеврово, Аню! Давня болюча історія ллється, як пісня...Вибрала і собі тут новеньку коштовність - "хитавиця" :)

Дівчата, що ж це коється? Одна перед одною!
Згоден з Вандою! Я теж зірочку відшукав:
"Про втому, перестояну в журбі...", ой багато ще їх тут. Але цю першу розгледів!

Ганно, овації ніколи не будуть для Вас перебільшенням. Однак мене, як в більшості випадків, цікавлять дурниці, на які Ви, коли не хочете - можете не відповідати. От читаю Вас і думаю: це чергова серія (ні - не бразильського мила під назвою "Ганна Осадко") думок Ваших перелітних днів чи вірвечка нездійсненних фантазій, чи і одне, і інше? Бо з вірша у вірш крокують слова, немов головні герої. Наприклад, олива - певно, головна героїня, бо без неї вже три "серії" сюжет не обходиться ( бувало, думаю, а може вона є Вашим життєвим символом?), а заодно тут і собака чи то пес, зело і така впізнавана атмосфера домашніх капців (то не про вірш і не з вірша, то я про відчуття приємні від читання)... :)
Щасливих Вам сюжетів! :)

Ой, Ганно, вибачайте! Думаю, один з коментарів можна прибрати, як і цей. :)

Вандо, Анатолію, Мирославо - дякую за добрі слова! Хммм, Мирославо, ну й питання Ви поставили...(задумується). Усі ми - свідомо чи підсвідомо - пишемо про себе навіть якщо і не про себе. Ті чи інші сюжети - вічні та минущі - примірямо, вростаємо у них, а вони вростають у нас. А тепер з приводу образів. Так, образи оливи, собаки, капців на ототожнення домашності властиві мені, згідна, та у даному вірші вони є швидше фактажом. Адже стара олива була в основі подружнього ложа Одіссея та Пенелопи - коли Одіссей власноруч робив ліжко, то взяв за основу стару оливу, яку пошкодував зрізати - ця таємниця була відома лише їм обом, і саме за цим знаком Пенелопа переконалася нарешті, що перед нею її вінчаний чоловік. Далі - пес. Саме свого улюбленого пса, якого залишив двадцять років тому, Одіссей першого зустрів, коли входив в Ітаку, переодягнувшись старцем. І пес упізнав його навіть у тому лахмітті, і провів його до міської брами, і помер у нього на руках, щасливий від того, що таки дочекався господаря. А капці...Капці - вони і в Ітаці - капці:)
Ще раз - щиро усім дякую.

Колись у школі я читав - перечитував дуже багато різів міфи древньої Греції... вони будили яскраві образи, вражали своєю величністю, давали змогу торкнутися до Вічності. Читаючи Ваші твори, в котрих ця тематика переплелася з особистим баченням, емоціями та переживаннями, немов знову занурюєшся в той чарівний світ міфів, але вже на новому, іншому рівні сприйняття. Викликає захоплення Ваша майстерність, вражає щирість написаного. Читається на одному подиху.
З повагою.

Дяка, Тарасе!

Гарно, Ганно, прочитала ще вчора (раз 6, а мо і більше), а спромоглася написати щось більш чи менш зрозуміле лише зараз, бо вірш дійсно гарний, читається легко і одразу карбується в пам'яті, то ж я майже вивчила його.
З любов'ю, Варя))

Ганнусю, я часто думала, що новий вірш починає бродити в душі якщо ніхто до тебе не встиг висловити наболіле, ніхто не сказав саме ці потрібні слова, які лізуть в голову і на папір. Я знов подумала це, коли прочитала Ваш вірш. Здається, що тепер можна на цю тему вже нічого не писати: просто завчити Ваші рядки напам’ять і цитувати собі зранку та ввечері, бо важко було би написати краще, а писати гірше нема сенсу.
:)

Ганнусю, я часто думала, що новий вірш починає бродити в душі якщо ніхто до тебе не встиг висловити наболіле, ніхто не сказав саме ці потрібні слова, які лізуть в голову і на папір. Я знов подумала це, коли прочитала Ваш вірш. Здається, що тепер можна на цю тему вже нічого не писати: просто завчити Ваші рядки напам’ять і цитувати собі зранку та ввечері, бо важко було би написати краще, а писати гірше нема сенсу.
:)

Не хоче комп’ютер ставити мою оцінку, він вже й коментар повторив, а оцінку аж ніяк. Чи йому та 6’5 йде супроти принципів... :)
То оголошую в коментарі: я ставлю 6,5.

Дорогі Варю та Ларисо, щиро вдячна за добрі слова та прихильність!

Правду казала,здається, Ахматова: вірші пишуть заради останнього рядка. В цьому - "Проклята вірність галицьких Ітак…" - зовсім інша історія...

Н-надзвичайно... слів нема... піду попитаю знайомих))
А останній рядок (це не стосується саме цього вірша, просто спало на думку (так, флуд...()) - якщо на ньому робити надзвичайно сильний акцент/вкладати зміст з іншої історії/ЧАСУ, то вірш "перехитується"?..

Суєта суєт, - сказав Проповідник, - суєта суєт: все суєта....
Рід відходить, і рід приходить, а Земля залишається навіки. Сходить сонце, і заходить, сонце, і на місце своє поспішає, аби знову зійти....
Все - одна суєта, і ніхто оповісти не вміє...
Що було, те й буде, і що робилося, буде робитись воно, - і нема нічого нового під сонцем.
Буває, скажуть про щось: дивись-но, це нове!
А вже було воно у віках, що проминули перед нами...Все суєта і ловитва вітру...
....
Все суєта і ловитва вітру, Док. І Нескінченна Сага триває, бо триває, бо триватиме вона доти, доки ми є. І не лише про Поневіряння Жінки у Чоловічому Світі, і не лише у виконанні Шановної Авторки та Сага, і Ви це прекрасно знаєте.
Ну, а тепер стилістика...Не хо вранці про стилістику, та най уже. Чи ж Вам пояснювати очевидні речі, любий Док? Нахромлені женихи на Одіссеєвому списі нагадували – асоціація така! (ага, плями Роршаха:) – банальний шашлик. Бо надто банально нахромив він їх туди...як шматки м”яса...байдужою рукою...хазяйською рукою...
...У магазин по сіль...То вже з якогось фільму мого дитинства далекого, чи з анекдоту, чи з приповідки...скоріш з фільму...як пішоооов чувак у магазин сіль купувати....так і загуло. Ну, якщо Ваша воля, то можете провести паралелі і з чумаками українськими – теж товариші ті ще були...
А чому ви не бачите виправдань для таких стилістичних видибацій? Ну, так, вірш ілюструє міфічний сюжет, це й коню зрозуміло, але ж сюжет той пропущено через свідомість сучасної жінки. Тому й вінегрет такий, солянка образів з різних епох. Бо мені так подобається, а ще мені так відчувається, і ще - мені так хочеться:)
Дякую за цікаву розмову. Завжди приємно поговорити з Мудрим Чоловіком. Ну, ще почуємося:)
Щиро – Я.