Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.01
06:55
Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
2026.08.01
03:53
…За 3 години до…
…Сніг петербурзького дитинства тане, стікаючи брудною, холодною водою у Подєбрадах. Чужина. 1922 рік. Еміграція – це коли твоє минуле безжально відрізали ножицями історії, а теперішнє пахне вогкістю дешевої студентської їдальні та бід
2026.07.31
22:18
Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
2026.07.31
15:19
між химерних споруд
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
2026.07.31
14:44
Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
2026.07.31
13:33
Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
2026.07.31
07:47
Це було надлюб’язно, подумати про мене, отут
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
2026.07.31
06:05
Коли ви вправно клавіші торкали, -
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
2026.07.31
05:55
до 120-ліття від дня народження Олени Теліги)
…Остання ніч перед вічністю. Камера смертників № 34 у підвалах київського гестапо на Короленка. Лютий 1942 року.
За кілька годин до розстрілу в Бабиному Ярі поетка Олена Теліга та її чоловік Михайло опиня
2026.07.30
16:11
У 2026 р. творчий спадок Сергія Губерначука продовжує жити, зокрема світ побачили нові музичні сингли на його вірші на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured), публікуються коментарі та цикли його поезій на літературних рес
2026.07.30
16:11
Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Ск
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Ск
2026.07.30
15:51
Розквітла мамина герань
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.
Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.
Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
2026.07.30
14:39
Помилки ще не пробачені,
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.
У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.
У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
2026.07.30
13:20
Наче перший Адам підбираєш назви
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
2026.07.30
12:54
Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
2026.07.30
06:50
В. К. Осиповій
За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Галина Михайлик /
Проза
Вибір (новела)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вибір (новела)
- Андрійку, обережно! Не зачепи хлопчика! – стурбовано гукала, поспішаючи по багряному килиму жовтневого парку до чотирирічного сина, який так захопився збиранням і жбурлянням якнайдалі з розмаху достиглих каштанів, що міг випадково влучити у інших діток та тих, хто був поряд. Сконцентрована виключно на діях власного непосиди та безпосередньої близькості до нього значно молодшого, приблизно річного (бо ще не зовсім впевнено самостійно дибав ніжками) малюка, вона зовсім не звертала уваги на дорослих біля них. І тільки боковим зором спіймала миттєвість спалаху здивованих очей з-під каптура чоловічої куртки, того, хто стояв неподалік винуватців її занепокоєння, і обернувся на вигуки…
О, ті очі!.. Очі кольору аквамарину весняного неба, які одного далекого студентського зимово-морозного ранку зронили у її серце іскру такого жаданого відчуття тьохкання і млості… Очі, які так пильно-вичікувально і здивовано голубіли у той вирішальний момент її вибору…
***
…Не було нічого дивного у їхньому знайомстві, адже обоє навчалися в одному університеті, хоч і на різних гуманітарних факультетах, оберталися в одному студентському середовищі, мали спільних знайомих.
Вона була кароокою довгокосою шатенкою невисокого зросту, з правильними рисами обличчя і тим наївно-дитячим щирим поглядом, який незмінно зачаровував представників протилежної статі. Знаки уваги, компліменти та симпатії однокурсників були для неї явищем, що само собою розумілося. Любила пожартувати, пококетувати на людях, але завжди тримала дистанцію і остуджувала занадто палких залицяльників дотепним гострим слівцем. Понад усе любила читати. Герої пригодницьких, лицарських, історичних романів Жюля Верна, Олександра Дюма, Джека Лондона, Фенімора Купера, Вальтера Скотта, Зінаїди Тулуб, Івана Багряного, їхня шляхетність, самовладання, справжність почуттів – були зразками поведінки для неї. Тому не уявляла собі, як можна просто так піти в кіно, на каву, чи просто побродити по місту з будь-ким із численних симпатиків, якщо не маєш до нього почуття, адже розуміла це, як нечесність по відношенню до почуттів іншої людини. Якісь зародки симпатій до окремих однокашників були, але завдяки постійним тісним контактам у різних життєвих ситуаціях, у щоденному побуті на практиках, сільгоспроботах, занадто добре знала їх вади і слабкі місця, щоб дозволити собі впустити когось у своє серце… Їй виповнилося двадцять років, а вона ще ні разу всерйоз не цілувалася, не кажучи вже про щось більше. Адже свідомо дотримувалася християнських канонів дошлюбної дівочої чистоти і вимагала поваги до цього свого засадничо-поведінкового принципу у стосунках…
І тут – Він: високий красень-брюнет з ясними аквамариновими очима, незмінно акуратний, бездоганно «випрасуваний», з підкреслено шляхетними манерами, та ще й на 5 років старший… «Хто це? Хто це?» - здивовано запитували однокурсниці, вчергове спостерігаючи за їхньою жартівливо-кокетливою розмовою при випадковій зустрічі у коридорі на перерві між парами. «Та так, один знайомий» - відповідала усміхаючись. «Ого, в тебе ТАКІ знайомі» - реакція колежанок лестила і пестила самолюбство. «Хай знають, ЯКІ в мене знайомі»...
***
Весняне сонце вже розгортало перші пахучо-клейкі бруньки, молодечо нуртували сокогони природи, усе довкола щебетало коханням, а Їй все неможливішим ставало дочекатися випадкової зустрічі з тим, котрий впродовж трьох зимових місяців якось непомітно перетворився з «та так, знайомого» у найбажаніше видиво…
- Привіт! Давно не бачив тебе… - Він усміхався і говорив…якось ніби ненароком торкався то руки, то плеча… Вона теж усміхалася і щось говорила, не пам’ятаючи що…
- Ну то зателефонуй мені якось! – останні його слова ще довго відлунювали у свідомості… О, так! Звичайно: зателефонувати і чути його голос безконечно довго, не важливо, про що буде мова… «Але ж… Я ж не маю його номера!..»
…Закінчивши чергову телефонну бесіду, і поклавши слухавку (адже вся ця історія відбувалася задовго до ери мобільного зв’язку, в останні роки відліку офіційного українського часу зі Спаської кремлівської вежі), Вона зі здивуванням усвідомила, що може зі стенографічною точністю переповісти кожне його і своє слово, мовлене нині, вчора, позавчора, місяць тому… Що кожна їхня розмова – це вправляння у дотепності, гострослів’ї, яке, не з її волі, поступово і невмолимо скочується у дещо звульгаризоване русло…
…Ах! А та їхня перша прогулянка по червневому парку, пахощі жасмину, пристрасні солов’їні рулади, довкола звичайної паркової лавочки, де Він читав Їй поетичні рядки, а вона слухала і не чула слів, тільки звуки його голосу, і падала у аквамарин його очей!.. Стежка додому, легкі обійми за плечі, і його уста торкаються… Її чола… О, як це було цнотливо і шляхетно!.. Саме те, про що читалося і уявлялося: почуття і «тиха паморозь дистанцій» (як за Ліною Костенко)…
Однак, незабаром Вона почала відчувати, що та шляхетна дистанційність неухильно скорочується, що її єство у його присутності перестає бути самим собою, а кожна розмова з ним страшенно стомлює її енергетично, а опісля залишається неприємний «післясмак» якогось невловимого приниження…
І раптом її як обсипало морозом: як це Вона, та, чиїй прихильності зраділо б половина однокурсників, допустила таке поводження зі собою? Як це її зовсім не здивувало і не збентежило те, що не він просив у неї заповітну комбінацію цифр, а при прощаннях ніби ненароком зронював: «Зателефонуй мені…»
«Ну і що ж тут такого»,- вважала вона тоді,- «ми – сучасна молодь, дівчата нині – емансиповані, до чого тут якісь формальності…» І увечері того ж дня, коли вони нарешті обмінялися номерами, не втерпіла і зробила крок першою…
Отож, ситуацію треба було негайно виправляти. І Вона… припинила Йому телефонувати… Більше того: дала собі слово ні за яких обставин не робити більше жодного кроку назустріч першою. «Що ж, якщо любить – знайде»…
Сказати легко. Виконати – ой як важко!.. Скільки разів поривалася підняти слухавку і накрутити диск, але… « справжня леді так би не зробила»… І скільки безсонних ночей обливалася сльозами подушка, скільки текстів пісень і поезій вивчилося напам’ять, сидячи на підвіконні наодинці з місяцем і зорями майже до світанку… Літня післясесійна канікулярна пора унеможливила ймовірність випадкових зустрічей на нейтральній університетській території…
- Привіт! Чому не даєшся чути? Я скучив за нашими розмовами….- зіштовхнулися аж першого вересня у альма-матер.
- Скучив? Ти ж знаєш мій номер... – і постава справжньої леді розчинилася у студентському мурашнику…
***
…Наближалися перші вересневі вихідні, як повелося останніми роками - холодні і сльотаво-дощові… Літнє тепло залишилося хіба що у споминах, до опалювального сезону – ще півтора місяця, і у квартирі висотного будинку одного і спальних районів мегаполісу – незатишно і самотньо ( хоч поруч батьки, сестра)…
Телефон продовжував грати у мовчанку… Вона вже не шукала Його поглядом на перервах… Зіткнувшись у фойє -вчергове чула щось про футбол, стадіон, пиво… «Ну що ж – там й справді якийсь чемпіонат, чи що…»
А тут ще й найближча подруга їде дружкою на весілля до родички в село… І що його робити цілих два вихідних? - Поділилася своєю журою з подругою, а та теж не в захваті від перспективи поринути в незнайоме молодіжне середовище без підтримки.
А якщо?...
«Єс!!! Їдемо удвох!»…
…Майже 100 км дороги, холодна мжичка, шалаш на 400 чоловік (одною особою більше-менше – яка різниця!..), розкисле подвір’я всипане тирсою, безконечні столи, музики, танці, знову столи, знову танці…
…Вони танцювали вже котрий танець підряд і Вона розуміла, що її партнер танцювати не вміє, бо веде їх проти загального руху і постійно налітає на інші пари, але було таке відчуття, що їхня пара – то одне ціле, криголам, що прокладає собі шлях серед айсбергів танцювального майданчика, і ніщо не може його з того шляху збити… А ще відчувався якийсь надійний спокій і впевненість в усій високій спортивній статурі нового знайомого, котрий дуже мало говорив, а тільки слухав Її, усміхався і зачаровано дивився широко відкритими весняно-смарагдовими очима… А Вона розповідала і розповідала, і було їй легко, світло і наче знала цю людину завжди…
***
…Вона сиділа на лавочці центральної алеї парку, примруживши очі і підставивши обличчя першим лагідним березневим променям (не боячись появи ластовиння, бо воно ніколи в неї не виникало), і чекала на свого хлопця, який мав неподалік термінову, але нетривалу справу. Була неділя, гріло сонечко і їй не хотілося чекати на нього у приміщенні:
- Я буду в парку на нашій лавочці. Звільнишся – прийдеш…
Любила це місце. Скільки приємних спільних спогадів… І перше їхнє побачення тут, у парку, відразу на другий день після того наче нереально-далекого чужого весілля, на якому вони обоє, як виявилось, зовсім могли й не бути; і його дзвінок у вечір приїзду додому, коли сонна і втомлена ніяк не могла збагнути, хто це і що йому потрібно; і відкриття-одкровення однакових уподобань, і новизна незвідано-далеких, але таких цікавих сфер їх діяльності та захоплень, і перші несміливо-невмілі, але щирі і пристрасні цілунки, і її загублена сережка, яку він, після її пізньовечірнього дзвінка, півночі шукав з ліхтариком біля лавки, і таки знайшов…
Поринувши у спогади-мрії, незчулася, як тепло променів, що ніжило її вид, ослабло. Розплющила очі - «Він»?.. Очевидно, теж усвідомив, що то «Вона», не відразу, майже минувши лавку…
- Привіт! Що ти тут робиш? – усміхнувся збентежено, і, оцінивши ситуацію, втиснувся поряд, впритул, на край лавки біля поручня, хоч з іншого боку місця було предостатньо. Вона інстинктивно відсунулась…
- Та ось, засмагаю…
- Бачив тебе якось з таким гарним хлопцем. Хто він? - і не чекаючи відповіді додав, - Повертайся до мене…
Від несподіванки Вона не знайшлася що відразу відповісти…
- Вітаю! Будьмо знайомі – Андрій! – пролунало поруч.
- Роман…
Парубки обмінялися рукостисканням і якусь мить стояли навпроти неї: дві пари веснянобарвних очей - блакитно-аквамаринові і блакитно-смарагдові дивилися на неї. Одні -вичікувально-напружено, інші - щиро-зачудовано…
Могло здатися, що Вона робить вибір...
- Щасти Тобі! – і, взявшись за руки, пара попростувала алеєю…
***
- Сонечко моє, ти дуже багато і влучно кидав каштанчики. Молодець! А тепер покажи, як ти вміло їздиш на великому велосипеді, якого вчора купив тобі татусик. – Пригортала і гладила по голівці синочка, відводячи його на паркову доріжку, і допомагаючи сісти на велосипед.
Доріжка петляла, і, страхуючи свого «шумахера», Вона то віддалялася, то наближалася, раз-по-раз уникаючи прямого контакту з тим меншим малюком і його татусем в куртці з каптуром, на якого, якби він не повернувся на її вигук до сина, й не звернула б уваги… Але спостережливе жіноче око вловило одну цікаву і промовисту деталь: його малюк був таким же каштаново-карооким, як Вона та її прудконоге диво…
м.Львів, грудень 2013 – січень 2014р.
О, ті очі!.. Очі кольору аквамарину весняного неба, які одного далекого студентського зимово-морозного ранку зронили у її серце іскру такого жаданого відчуття тьохкання і млості… Очі, які так пильно-вичікувально і здивовано голубіли у той вирішальний момент її вибору…
***
…Не було нічого дивного у їхньому знайомстві, адже обоє навчалися в одному університеті, хоч і на різних гуманітарних факультетах, оберталися в одному студентському середовищі, мали спільних знайомих.
Вона була кароокою довгокосою шатенкою невисокого зросту, з правильними рисами обличчя і тим наївно-дитячим щирим поглядом, який незмінно зачаровував представників протилежної статі. Знаки уваги, компліменти та симпатії однокурсників були для неї явищем, що само собою розумілося. Любила пожартувати, пококетувати на людях, але завжди тримала дистанцію і остуджувала занадто палких залицяльників дотепним гострим слівцем. Понад усе любила читати. Герої пригодницьких, лицарських, історичних романів Жюля Верна, Олександра Дюма, Джека Лондона, Фенімора Купера, Вальтера Скотта, Зінаїди Тулуб, Івана Багряного, їхня шляхетність, самовладання, справжність почуттів – були зразками поведінки для неї. Тому не уявляла собі, як можна просто так піти в кіно, на каву, чи просто побродити по місту з будь-ким із численних симпатиків, якщо не маєш до нього почуття, адже розуміла це, як нечесність по відношенню до почуттів іншої людини. Якісь зародки симпатій до окремих однокашників були, але завдяки постійним тісним контактам у різних життєвих ситуаціях, у щоденному побуті на практиках, сільгоспроботах, занадто добре знала їх вади і слабкі місця, щоб дозволити собі впустити когось у своє серце… Їй виповнилося двадцять років, а вона ще ні разу всерйоз не цілувалася, не кажучи вже про щось більше. Адже свідомо дотримувалася християнських канонів дошлюбної дівочої чистоти і вимагала поваги до цього свого засадничо-поведінкового принципу у стосунках…
І тут – Він: високий красень-брюнет з ясними аквамариновими очима, незмінно акуратний, бездоганно «випрасуваний», з підкреслено шляхетними манерами, та ще й на 5 років старший… «Хто це? Хто це?» - здивовано запитували однокурсниці, вчергове спостерігаючи за їхньою жартівливо-кокетливою розмовою при випадковій зустрічі у коридорі на перерві між парами. «Та так, один знайомий» - відповідала усміхаючись. «Ого, в тебе ТАКІ знайомі» - реакція колежанок лестила і пестила самолюбство. «Хай знають, ЯКІ в мене знайомі»...
***
Весняне сонце вже розгортало перші пахучо-клейкі бруньки, молодечо нуртували сокогони природи, усе довкола щебетало коханням, а Їй все неможливішим ставало дочекатися випадкової зустрічі з тим, котрий впродовж трьох зимових місяців якось непомітно перетворився з «та так, знайомого» у найбажаніше видиво…
- Привіт! Давно не бачив тебе… - Він усміхався і говорив…якось ніби ненароком торкався то руки, то плеча… Вона теж усміхалася і щось говорила, не пам’ятаючи що…
- Ну то зателефонуй мені якось! – останні його слова ще довго відлунювали у свідомості… О, так! Звичайно: зателефонувати і чути його голос безконечно довго, не важливо, про що буде мова… «Але ж… Я ж не маю його номера!..»
…Закінчивши чергову телефонну бесіду, і поклавши слухавку (адже вся ця історія відбувалася задовго до ери мобільного зв’язку, в останні роки відліку офіційного українського часу зі Спаської кремлівської вежі), Вона зі здивуванням усвідомила, що може зі стенографічною точністю переповісти кожне його і своє слово, мовлене нині, вчора, позавчора, місяць тому… Що кожна їхня розмова – це вправляння у дотепності, гострослів’ї, яке, не з її волі, поступово і невмолимо скочується у дещо звульгаризоване русло…
…Ах! А та їхня перша прогулянка по червневому парку, пахощі жасмину, пристрасні солов’їні рулади, довкола звичайної паркової лавочки, де Він читав Їй поетичні рядки, а вона слухала і не чула слів, тільки звуки його голосу, і падала у аквамарин його очей!.. Стежка додому, легкі обійми за плечі, і його уста торкаються… Її чола… О, як це було цнотливо і шляхетно!.. Саме те, про що читалося і уявлялося: почуття і «тиха паморозь дистанцій» (як за Ліною Костенко)…
Однак, незабаром Вона почала відчувати, що та шляхетна дистанційність неухильно скорочується, що її єство у його присутності перестає бути самим собою, а кожна розмова з ним страшенно стомлює її енергетично, а опісля залишається неприємний «післясмак» якогось невловимого приниження…
І раптом її як обсипало морозом: як це Вона, та, чиїй прихильності зраділо б половина однокурсників, допустила таке поводження зі собою? Як це її зовсім не здивувало і не збентежило те, що не він просив у неї заповітну комбінацію цифр, а при прощаннях ніби ненароком зронював: «Зателефонуй мені…»
«Ну і що ж тут такого»,- вважала вона тоді,- «ми – сучасна молодь, дівчата нині – емансиповані, до чого тут якісь формальності…» І увечері того ж дня, коли вони нарешті обмінялися номерами, не втерпіла і зробила крок першою…
Отож, ситуацію треба було негайно виправляти. І Вона… припинила Йому телефонувати… Більше того: дала собі слово ні за яких обставин не робити більше жодного кроку назустріч першою. «Що ж, якщо любить – знайде»…
Сказати легко. Виконати – ой як важко!.. Скільки разів поривалася підняти слухавку і накрутити диск, але… « справжня леді так би не зробила»… І скільки безсонних ночей обливалася сльозами подушка, скільки текстів пісень і поезій вивчилося напам’ять, сидячи на підвіконні наодинці з місяцем і зорями майже до світанку… Літня післясесійна канікулярна пора унеможливила ймовірність випадкових зустрічей на нейтральній університетській території…
- Привіт! Чому не даєшся чути? Я скучив за нашими розмовами….- зіштовхнулися аж першого вересня у альма-матер.
- Скучив? Ти ж знаєш мій номер... – і постава справжньої леді розчинилася у студентському мурашнику…
***
…Наближалися перші вересневі вихідні, як повелося останніми роками - холодні і сльотаво-дощові… Літнє тепло залишилося хіба що у споминах, до опалювального сезону – ще півтора місяця, і у квартирі висотного будинку одного і спальних районів мегаполісу – незатишно і самотньо ( хоч поруч батьки, сестра)…
Телефон продовжував грати у мовчанку… Вона вже не шукала Його поглядом на перервах… Зіткнувшись у фойє -вчергове чула щось про футбол, стадіон, пиво… «Ну що ж – там й справді якийсь чемпіонат, чи що…»
А тут ще й найближча подруга їде дружкою на весілля до родички в село… І що його робити цілих два вихідних? - Поділилася своєю журою з подругою, а та теж не в захваті від перспективи поринути в незнайоме молодіжне середовище без підтримки.
А якщо?...
«Єс!!! Їдемо удвох!»…
…Майже 100 км дороги, холодна мжичка, шалаш на 400 чоловік (одною особою більше-менше – яка різниця!..), розкисле подвір’я всипане тирсою, безконечні столи, музики, танці, знову столи, знову танці…
…Вони танцювали вже котрий танець підряд і Вона розуміла, що її партнер танцювати не вміє, бо веде їх проти загального руху і постійно налітає на інші пари, але було таке відчуття, що їхня пара – то одне ціле, криголам, що прокладає собі шлях серед айсбергів танцювального майданчика, і ніщо не може його з того шляху збити… А ще відчувався якийсь надійний спокій і впевненість в усій високій спортивній статурі нового знайомого, котрий дуже мало говорив, а тільки слухав Її, усміхався і зачаровано дивився широко відкритими весняно-смарагдовими очима… А Вона розповідала і розповідала, і було їй легко, світло і наче знала цю людину завжди…
***
…Вона сиділа на лавочці центральної алеї парку, примруживши очі і підставивши обличчя першим лагідним березневим променям (не боячись появи ластовиння, бо воно ніколи в неї не виникало), і чекала на свого хлопця, який мав неподалік термінову, але нетривалу справу. Була неділя, гріло сонечко і їй не хотілося чекати на нього у приміщенні:
- Я буду в парку на нашій лавочці. Звільнишся – прийдеш…
Любила це місце. Скільки приємних спільних спогадів… І перше їхнє побачення тут, у парку, відразу на другий день після того наче нереально-далекого чужого весілля, на якому вони обоє, як виявилось, зовсім могли й не бути; і його дзвінок у вечір приїзду додому, коли сонна і втомлена ніяк не могла збагнути, хто це і що йому потрібно; і відкриття-одкровення однакових уподобань, і новизна незвідано-далеких, але таких цікавих сфер їх діяльності та захоплень, і перші несміливо-невмілі, але щирі і пристрасні цілунки, і її загублена сережка, яку він, після її пізньовечірнього дзвінка, півночі шукав з ліхтариком біля лавки, і таки знайшов…
Поринувши у спогади-мрії, незчулася, як тепло променів, що ніжило її вид, ослабло. Розплющила очі - «Він»?.. Очевидно, теж усвідомив, що то «Вона», не відразу, майже минувши лавку…
- Привіт! Що ти тут робиш? – усміхнувся збентежено, і, оцінивши ситуацію, втиснувся поряд, впритул, на край лавки біля поручня, хоч з іншого боку місця було предостатньо. Вона інстинктивно відсунулась…
- Та ось, засмагаю…
- Бачив тебе якось з таким гарним хлопцем. Хто він? - і не чекаючи відповіді додав, - Повертайся до мене…
Від несподіванки Вона не знайшлася що відразу відповісти…
- Вітаю! Будьмо знайомі – Андрій! – пролунало поруч.
- Роман…
Парубки обмінялися рукостисканням і якусь мить стояли навпроти неї: дві пари веснянобарвних очей - блакитно-аквамаринові і блакитно-смарагдові дивилися на неї. Одні -вичікувально-напружено, інші - щиро-зачудовано…
Могло здатися, що Вона робить вибір...
- Щасти Тобі! – і, взявшись за руки, пара попростувала алеєю…
***
- Сонечко моє, ти дуже багато і влучно кидав каштанчики. Молодець! А тепер покажи, як ти вміло їздиш на великому велосипеді, якого вчора купив тобі татусик. – Пригортала і гладила по голівці синочка, відводячи його на паркову доріжку, і допомагаючи сісти на велосипед.
Доріжка петляла, і, страхуючи свого «шумахера», Вона то віддалялася, то наближалася, раз-по-раз уникаючи прямого контакту з тим меншим малюком і його татусем в куртці з каптуром, на якого, якби він не повернувся на її вигук до сина, й не звернула б уваги… Але спостережливе жіноче око вловило одну цікаву і промовисту деталь: його малюк був таким же каштаново-карооким, як Вона та її прудконоге диво…
м.Львів, грудень 2013 – січень 2014р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
