« Відшукати б ґонзоль на горищі
і не дати спочити руці,
доки ґринджею ґалиці хижі
із душі на ґорголя і вище
не полізуть у різні кінці.

Затанцюєш тоді як ґанджело,
коли щезнуть вони назавжди,
і святі, перейшовши оселю,
в ґалаґані для грішного хмелю
приготують від Бога плоди.»
               Із вірша «Желехоліт»

Богдан Манюк

Усупереч розгнузданому ретро
люблю я розперезані слова,
які шанують,
                як і я,
                          всі метри,
допоки пам’ять серця ще жива.
Заходимо
               із хижі біля тину,
минаючи веселі паничі,
у сіни,
               за пороги,
                              у хатину.
А он –
           і коцюба, і рогачі.
Чорніють під лежанкою штандари,
у ко́вбасі – копистка чимала,
і на шнурку – присмачка для котяри,
а далі – піч,
               і у чеканні жа́ру
затикана за запічком кагла.
А біля печі
               ближче до Масни́ці
кружляє веретено кужіля́
із куклою у перхоті костриці...
І наче
         так усе,
                        як для годиться
навколо Сонця крутиться Земля.
Під сволоком – колиска на пружині,
малеча на коні
               до калити,
і образи́
               на покуті
                              в калині.
І як це любо
                  і мені –
                          дитині
дивитись ці літаючі світи.
А вже коли почується, –
                              ґерґеля,
то це – до діда.
               Це його устав
навчати, як
              до ночі
                         від купелі
на призьбі
               все чекати, як Ємеля
на піч
           до но́вих віників
                                 чекав.

                              05.14

P.S. Богдане, намагаючись хоч на хвильку уникнути нашого розгнузданого сьогодення у стилі ретро, мені, як і Вам напевно, теж захотілось зануритись у той неповторний і здалеку такий затишний дитячий світ.