Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
Жебоніла собі впівголоса молитву за молитвою і позирала уважним оком час від часу на молоду жінку, з очей якої тоненькими цівочками по щоках стікали прозорі струмочки. Збиралися важкими краплями на підборідді і скапували на груди.
- Ти плачеш? – Спитала лагідно і, ніби, здивовано бабуся.
Жінка кивнула головою на знак згоди, сама не розуміючи – звідки накотив жаль…
Згадався сон.
Чорна жінка дивиться спідлоба недобрим поглядом аж пропікає. І губи її, чорні тонкі губи кривляться, ворушачись у якомусь зловісному нашіптуванні.
Жінка накликає біду. Сипле прокльонами. А довкола тої, на кого обернений сей потік злоби, починають згущуватися чорні тіні, подібні на чорний дим.
Вона починає молитися. Починає палко просити Господа про захист. Але губи не годні поворушитися. Її цілу ніби розбив параліч. А чорний туман огортає усе щільніше, викручує, душить…
Слова молитви стрягнуть у здушеному горлі, думками проштовхуючись назовні.
Вона вперто молиться.
Молиться не зупиняючись.
Слова поволеньки з величезним опором починають проштовхуватись крізь зсудомлене горло. І вилітають слабенькими блідими метеликами, що одразу й зникають у чорному загуслому мороці .
Молитися… Молитися. Не здатися!.. – Стугонить думка.
Молитва не переривається ні на мить.
Дивно, - думає вона, - як це можливо – думати і молитися водночас?
Але попри здивування, попри скутість рухів і намаганні темряви паралізувати усі порухи її душі, ба навіть думок, молитва тоненькими цівочками світла зачинає роздирати чорнотну густину. Параліч повільно, та все ж починає відпускати її горло. Через се молитва набирає сили та обертів усе більше і далі відтісняючи темряву, аж доки від тої не залишається жодного сліду.
Перемога! Слава Тобі, Боже, перемога! Темрява відступила, відпустила, не здолала. Та хіба ж могло бути інакше?
Ниточка віри, якою б тоненькою вона не здавалася, не могла обірватися. Бо її душа жила і дихала світлом. Тим світлом, променем від якого прилинула у цей людський світ і оселилася у звичайнісінькому людському тілі. Такому ж, як мільйони-мільйони інших заселених тіл.
Осанна! Слава Тобі, Боже!
Подібні сни навідували її не вперше. Зло, що часом намагалося знищити у ній світло, завжди мало однакові чорнопронизливі очі, у якій би подобі воно не приходило. Вона впізнавала цей погляд і вперто не піддавалася омані. Нитка блідого світла завжди була десь поруч, і вона хапалася за той рятівний промінь. Хапалася і не відпускала доти, доки не приходило відчуття безпеки. Доки довкола залишалося саме світло.
Ці сни лякали, тривожили її. І лише віднедавна зрозуміла, що ці сни є своєрідним попередженням про серйозну небезпеку. Біду, котра може бути завдана людині людиною у посилі потужного негативного енергозаряду з ціллю знищити…
- Молитися треба, дитино, безнастанно молитися…
Бо той, то не бажає тобі добра – добре знає свою справу. А життя прожити – не поле перейти. І кроки твої не даремні – кожен коштує… За все платимо. То не думай собі, що котрийсь за так обійдеться…
А як будеш молитися і милосердитися, то ціна буде не такою високою, а ноша легшою...
Милосердя велике діло, дитино…
Милосердя здатне змивати з тебе налиплий бруд, що дістався тобі від інших чи й від тебе самої… Лиш не думай, що кинута в церкві копійка, чи жебракові на дорозі спасає - декотрі мільйони жертвують, душі не докладаючи…
Така жертва марна… Бо не гроші вагу мають, а те, що в душі носиш.
Молитвами і щедротою душі - світла нагромадиш навколо себе і дітей своїх. Бо ти - не сама по собі… Ти маєш діти! І як світло громадиш, то і їм світити буде. А як тьму чи байдужість, то й на них ляже…
Навиділася я людських доль на своєму віку. І злоби людської навиділася... Є така навіть, що й у могилу покласти може.
Але на все Божа воля. І доля кожного в Його руках…
Молися і вір – то й світло твоє не згасне.
2013р