Дитинство моє в шістдесятих та сімдесятих роках двадцятого минулого, неймовірного і трагічного століття проходило частково в землі Донецькій. Батьки мої жили тоді в містах різних, але верталися деколи до батьків своїх – до моїх дідусів та бабусь на гостини. І мене малого, яко дитину, в них інколи надовго лишали – особливо як літо тепле до людей приходило – на вишні й малину мене відвозили, по яругам з псом поганяти та жуків рогатих половити. Жили мої діди та бабусі на шахті тридцять другій біс вентиляційній шахтоуправління «Зоря», що не так вже й далеко від міста Сніжне. В той час селища шахтарські звались не слова людськими, а номерами. Так ось, у році 1977 трапилась така історія. Чому мені цей рік так запам’ятався, бо було як раз в тому році та ще в літку поширення серед народу такого забобону – чутка пройшла, що буцімто має бути кінець світу білого, та ще й не коли не коли, а сьомого дня сьомого місяця 1977 року. І люди в це повірили, страх мали, і хто в той день напився, щоб не так страшно було, а хто і на терикон поліз від кінця світу сього рятуватись. Кінця світу, як ви то певно й зрозуміли не трапилось, але я не про це. У тому селищі на вулиці Свєтлова жив хлопчик. Звали його Сергій. А прізвище було, якщо не помиляюся, Клімов. За два роки до сих подій, коли було то йому десь років 12 чи то 13 поліз він цікавістю охоплений до трансформатора, що стояв на цій же вулиці на дерев’яних стовпах і гудів. Хлопчика того сильно вдарило струмом, але не вбило. Але руки в нього обгоріли зовсім – довелось лікарям ампутувати. Отак і жив він без обох рук. Доглядали за ним його батьки та брат Іван. Так ось, власне, у цьому 1977 році почав цей хлопчик пророцтва виголошувати. При цьому слід сказати, що і книг релігійних він зроду і не читав, і не бачив, батьки в нього були не віруючі, церкви в селищі не було – найближча церква була в селі Андріївка, а це бозна де, аж за Лисою горою. Тай ту церкву потім закрили. Пророцтва свої він проголошував використовуючи слова церковнослов’янської мови – звідки він їх знав – невідомо. Себе він почав називати «отрок Афанасій» - чому саме Афанасій – він про це мовчав. У селищі вирішили, що хлопець втратив здоровий глузд, хотіли покласти його до психіатричної лікарні, а потім якось на ту справу рукою махнули і сприймали його так само як селищного дурника – на пророцтва його ніхто уваги не звертав. Але потім його брат записав кілька пророцтв – певна, для лікаря, для уточнення діагнозу. Я у ті року був далекий від будь-якої містики і взагалі був ще дитиною-підлітком, але до різних дивних подій інтерес мав. І окремі пророцтва собі в зошит переписав. А оскільки Сергій, він же Афанасій, ці пророцтва весь час слово в слово повторював, я міг переконатися, що записані вони були вірно. Довгий час ці записи лежали в мене закинуті серед різного непотребу: старих шкільних зошитів та щоденників, дитячих малюнків, гербаріїв – я про них забув і думав, що загубилися. Але перебираючи якось старий паперовий непотріб, я на цей зошит натрапив. І здалися мені ці записи цікавими. Сам же Сергій загинув у 1979 році – знайшли його тіло у ставку, точніше у відстійнику шахтної води, що біля селища в балці серед лісу. Чи то сам він туди випадково впав, чи то самогубство, чи то штовхнув його хтось - невідомо. Без рук йому плавати було тяжко, ось і втопився прямо біля берега. Наведу одне з його пророцтв – в перекладі, звісно, з деякою літературною обробкою. В оригіналі, звісно, суржик з домішкою церковнослов’янських слів.

«Я, отрок Афанасій пророчу про землю Донецьку і люд її. І прийде на цю землю час зла, і розум людей затьмариться. І буде сіє чинитись тоді, коли мине від сих дів десять, а потім ще десять, а потім ще десять і три роки. Стільки пройде років, скільки було Ісусу Христу, коли на Голгофу він зійшов. І народ землі Донецької посадить на трон царства християнського тать і злодія, крадія і вбивцю. І пограбує він народ , і посіє і зло, і ворожнечу, і усобиці, і війни. І осквернить він храм Божий, і буде слухати тільки карлика зломовного, що дияволу душу свою продав із землі чужої північної. І зрадить він і слуг своїх, і поплічників справ своїх чорних, і втече в інше царство через чотири року правління свого тікаючи від гніву людського. А частина народу землі Донецької які будуть мати розум затьмарений почнуть грабунки та розбій, вбивства та злочинства, візьме меч до рук незаконно, і війну братовбивчу влаштує. І вбивати вони будуть і братів своїх, і мужів невинних, і діток малих, і жінок у важкості, і слуг божих. І чужоземці зі сходу прийдуть і звірства чинити будуть. І плач по землі Донецькій стояти буде, і горе, і нарікання. І могилами земля вкриється. І пожежі, і смерті будуть великі. І таті, і люди землі Донецької, що меч здійняли, і бусурмани, і чужоземці будуть убиті військом і в землю підуть у могили глибокі. І забудуть про них як про проклятих. І скаже багато хто: «Гори, падіть на нас, земле, розкрийся, сховай нас від гніву агнця божого!» І знамення будуть, і голос з неба чути буде: «Горе! Горе вам, грішники і грабіжники! Горе вам, брехуни та лжепророки! Бо прийшов день гніву мого!» І мор буде, і голод. І отямиться від затьмарення душевного народ, і прожене і тать, і злодіїв, і втечуть вони у землю східну. І горе, і плач, і страждання будуть, перш ніж до миру та мудрості , та віри істинної народ повернеться!»

(Написано на основі реальних подій 1974 – 1979 років.)