Ізнов сідає вірш мене писати,
Якби ж то хоч на крок до новизни –
Підхоплений сприятливим пассатом,
Я в тропіках поезії би зник.

Та звідки ця тривога неосяжна?
Нутро у морі сумнівів кипить,
Витоптує мене за сажнем сажень
Залізний докір жорсткістю копит.

Душа, немов суфлер, в умовах зливи,
Моїм дає підказку небесам,
Що випустив з уваги щось важливе,
Що головного ще не написав!

Зрадливо відкараскався від суті,
Тону в дрібниць густій трясовині,
І чортик мій, в мою ж таки відсутність,
На стінах Пихи витре слово «ні!».

А, мо’, і в суті витівки чортячі? -
І вкотре сумнів шашіллю проліз,
Що в пошуках я знову напартачив,
Бо суть – і є дрібничок плюралізм,

І, мо’, на шпальтах глянцевих редакцій,
Чи в сто тридцятій ролі Демі Мур,
Чи в комі, що розбила навпіл дактиль,
Сховався всемогутній Деміург?

На дріб’язки порву себе у віршах,
А потім стисну в суть, як Мопассан,
Збагнути важко, де найважливіше
І скільки всього ще не написав!..