Задзижчав телефон. «Старий», - подумки сказав собі Андрій і подивився на екран мобільного. Так, це телефонував Старий. У цю першу робочу годину, коли домашні справи – всі разом – вже залишилися вдома, а офісні могли ще трохи почекати, – телефонував йому лише його Старий. Якщо дзвінок надходив від когось іншого, це зазвичай бувало щось термінове, невідкладне, нагальне і здебільшого неприємне. Тому зараз, коли на зеленому тлі блимало чорними літерами слово «Старий», Андрій посміхнуся.

- Привіт, тату, як справи, - привітався Андрій.

- Го-го-го, синку, привіт-привіт, - весело та бадьоро забринів у слухавці старечий, з тріщинками і подряпинками голос. Андрій чудово знав голос свого Старого, він вже навчився розрізняти, коли батько почувався гірше, коли краще, коли траплялась якась неприємність або мамі довелося викликати «швидку». Проте Старий завжди намагався створити враження, що справи йдуть чудово, тиск у Андрієвих батьків нормальний, а листоноша вчасно доставив улюблені газети. Та цього разу в голосі Старого чулося щось нове – мабуть, таки дійсно відбулося щось непересічне і доволі приємне.

- А ну, тату, розповідай, що там у тебе, що святкуєш?

- Ти не повіриш, така історія тут в мене вийшла... Слухай же, кажу, не перебивай! - закричав Старий, хоча Андрій слухав його мовчки. Сам Старий слухати не вмів: він постійно перебивав співрозмовника, навіть коли той відповідав на запитання самого ж Старого.

- Так от, пішов я тиждень тому до паспортного столу. В мене ж, ти знаєш, паспорт не в порядку, та якось воно так все миналося, обходилося, якось вже було. А тут в пенсійному фонді притисли: ні, не будемо робити вам перерахунок, у вас паспорт неправильний. Еге, 300 рублів – не дрібничка, на дорозі не валяються! – Старий за звичкою називав українські, а рівно всі інші гроші «рублями». А може, й не за звичкою; були в нього такі слівця, якими він старанно заміняв звичайні, людські позначення предметів та явищ: взуття було «колесами», інспектори ДАІ - «сюрчками», а зуби - «зубцями».

- Ну, я в міліцію, до паспортисток, та я вже ж до них стільки ходив, а вони тільки руками розводили: не можуть вирішити проблему. Ну, тут я вже собі вирішив: або робіть щось, або я вам відділок підпалю! Кажу дівчатам, а ведіть мене до вашого начальника! Зараз, гадаю собі, задам йому чортів! У заручники візьму, їй-бо, або хоч палицею перетягну, – це ж вони мені такий паспорт «виправили», що тепер виправляти доводиться! – і Старий заходився розповідати історію про свій паспорт, яку Андрій вже чув кільканадцять разів, проте кожного разу слухав із співчуттям, адже негаразди з паспортами в них були сімейною рисою і Андрієвою спадкової ознакою.

Колись у Андрієвому паспорті одночасно опинилися дві прописки; це диво йому за невеличку винагороду зробили чародії від паспортної справи для вирішення якогось питання з документами на машину. Те питання було вирішене і забуте, проте питання двох прописок поставало щоразу, коли Андрій пред’являв свій паспорт або зазначав десь місце проживання. І Андрій врешті-решт вирішив «випрати» паспорт; він подбав, аби сторінка з фото більш-менш вціліла, а сторінка з подвійною пропискою – ні. Після вдалого «прання» він зібрав розкислі рештки паспорту у пошарпаний «файлик» і попрямував до паспортистки; тоді ще ці дами, зазвичай дебелі, високі та з громовим голосом, сиділи при ЖЕКах. Аби прискорити справу – бо ж паспорт потрібен мало не щодня – він тицьнув паспортистці невеличкий хабар, а вона прийняла його так само, як і всі документи Андрія, дивлячись повз нього одним байдужим оком у вікно, а другим – на папірці (вона була косоока). Хабар вона помітила і пообіцяла зробити паспорт «швиденько». Тиждень спливав за тижнем, а паспорту все не було. Андрій вже втратив надію добитися чогось від косоокої паспортистки, яка тепер так хитро налаштувала свої очі, що Андрій почувався невидимим: одне її око дивилося кудись під стіл, де стояли велетенські жіночі туфлі, а друге – на плямисту стелю; тоді він сам вирушив до відділку. Там лаконічно повідомили, що ніяких паперів щодо Андрія не отримували, а йому своє питання слід вирішувати «у відповідності до чинного законодавства», тобто – з паспортисткою ЖЕК. У безглуздих ходіннях по інстанціях минув місяць, другий, а тоді в місті відбулася «реформа»: Андрієве обійстя, разом із ним, дітьми, дружиною, котом, квітами, бібліотекою, разом з усім будинком та всією їх затишною вуличкою, ЖЕКом і косоокою паспортисткою перекочувало з компактного і зручного центрального району міста до величезного промислово-лісового, який межував аж із областю, а до центру міста тягнув довгий вузький і звивистий «язик» – оцим язиком він і «злизав» Андрієву вуличку. Відділок тепер знаходився десь на околиці; там незворушні тьотки в погонах повідомили, що Андрію слід почекати, поки архіви районів об’єднаються. Та він, вже вкрай розлючений своїм непевним статусом, не став цього чекати, вдерся в паспортний архів ліквідованого району, зчинив там гармидер, за який потому ще довго було соромно. Зате в результаті ґвалту всі його папери дивним чином віднайшлися – їх раптово набула на своєму столі юна і специфічно – в стилі pin-up - приваблива працівниця, яка із співчуттям спостерігала Андрієві вправи у лайливому красномовстві та образливій жестикуляції. «Вчора ваша паспортист принесла», - повідомила дівчина, і в її голосі чулося мстиве торжество; видно, їй косоока з ЖЕКу також встигла заподіяти якусь капость. Далі всі папери Андрій носив скрізь сам, і паспорт дійсно було отримано «швиденько» - за тиждень. Косоокій він мститися не став, а з гарненькою пінапкою з архіву кілька разів таки зустрівся у геть неформальній обстановці… чи тільки хотів зустрітися?

- Так от, - раптово перервав Старий свою улюблену пісню про паспорт, а заразом і Андрієві спогади, - ведуть мене до начальника, стукаю я у двері, аж руку відбив, заходжу туди… Рятуйте мене, люди, прости мене, Господи! Начальник - жінка! І така красуня! – тут Андрій нашорошив вуха – вже давно не чув від Старого згадки про будь-яку жінку, та ще й в контексті її вроди.

- Я остовпів, синку, клянуся, така вона була гарна, просто слів не знайду! Стою, отетерів, мовчки дивлюся на неї, витріщився, як рак, навіть сам відчуваю, які в мене очі стали банькаті. А вона така вся холодна, спокійна, незворушна - видно, що звикла до такої реакції, знає собі ціну. І бровою не веде – дивиться, та й годі!

- Тату, тебе мама зараз чує? – перебив Старого Андрій, на що той одразу закричав:

- Кажу ж тобі, не перебивай, бісів сину, коли ти вже навчишся батька слухати?! – та миттєво заспокоївся і повернувся до своєї історії:

- Питає вона мене: «Що вам, старче?», - глузує, ти ба, яка! Ну, я думки докупи зібрав, поліз у торбинку за своїми паперами, а у кишеню по валідол, показую їй свої папірці, так-сяк пояснюю. Вона слухає, дивиться в мої папери, так, для годиться, байдуже слухає і байдуже дивиться, одразу, мабуть, зрозуміла, що тут за справа, чого я від неї хочу та який їй з мене зиск… А потому пригледілася до чогось і навіть обличчям змінилася. Щойно сиділа переді мною така собі, просто не підходь, Снігова Королева і Баба-Яга одночасно, жінка - не жінка, крижина, вродлива, але така холодна, аж відсахнутися хочеться від неї, а тут наче розтанула, і голос, і погляд потеплішав, очі заблищали… – Андрій вже трохи занудився і слухав Старого не дуже уважно. Мабуть, начальниця догледіла батькові статуси та урядові нагороди або настрій їй раптово змінився – іди розбери тих бюрократів…

Тут Андрій на деякий час перестав чути батька, бо згадав, як кілька років тому пішов з родиною до паспортного столу, аби внести імена дітей до закордонних паспортів. Під дверима начальниці на обідраних лавах сиділа та обідрані стіни підпирала довга сонна черга, всі з дітлахами різного віку. День був спекотний, коридор – темний, задушливий і нецікавий, тож діти голосно нудилися. Черга не рухалася – Андрієва родина вже годину тинялася і пітніла під дверима, а звідти ще ніхто не вийшов і туди ще ніхто не зайшов. «Вона зайнята, чекайте», - прошепотіла якась співробітниця, що вислизнула з дверей кабінету, швиденько їх за собою причинила, прожогом пролетіла коридором і зникла в іншому кабінеті. Та ще через півгодини двері кабінету начальниці розчахнулися, і вона сама вийшла у коридор. Крізь відчинені двері було видно, що весь кабінет заставлений величезними букетами квітів – у відрах, вазах, каструлях, скляних і пластикових пляшках, слоїках, бутлях і просто на стільцях та на підлозі були квіти, переважно лілії. В коридор поповзли ядучі пахощі, діти почали наввипередки чхати. Начальниця – висока, масивна, вбрана в надзвичайно яскраву і відверту сукню – огледіла усіх посоловілими очима, хитнулася та вимовила: «Дівчата!» - і ті миттю опинилися по обидва боки від начальниці та почали їсти її очима. «Оцім, - сказала вона та обвела непевним пальцем усіх, хто сидів та стовбичив у коридорі, - а ну, дівчата, оцім усім зробіть швиденько, що кому треба… і підемо далі святкувати,» - і зникла в своєму пахучому кабінеті. Через півгодини коридор спорожнів – дівчата виконали наказ начальниці і вшилися святкувати, хтозна, що, мабуть, в неї був день народження абощо…

…ти мене взагалі слухаєш? – роздратовано увірвався у Андрієві спогади Старий.

- Звісно ж, слухаю, тату, уважно слухаю, - не дуже переконливо відповів Андрій і відчув, що Старий йому не повірив і ображається, тому винувато додав: – Вибач, тату, я тебе слухав-слухав та згадав і свої пригоди з паспортами, вибач, що я пропустив?

- Кажу ж тобі, почала вона мене розпитувати, щось у комп’ютері шукати, та питання якісь дивні – про тебе. Чи є син, як звати, якого року народження, де вчився, де живе… Ну, я обережненько так їй відповідаю, в межах, так би мовити, анкетних даних, бо вона, хоч і красуня, а міліціянтка, здогадайся, що їй до тебе… Отже, порозпитувала, папери мої взяла і каже: приходьте до мене завтра, після другої, прямо до мене, до дівчат не йдіть. Ну, я й прийшов, вона мені видала новий паспорт, чуєш, новий паспорт за добу видала! А тоді, коли я вже їй подякував і збирався йти, вона й каже: «Знаєте, я в вашого сина була у школі так закохана, просто до нестями, ми з ним в одному класі вчилися… Ну, бувайте, всього найкращого».

Андрій відчув дивну млість і знов перестав слухати батька. Ця млість охоплювала його кожного разу, коли він раптово згадував прикрий випадок, що стався з ним років зо два тому. Так, згадка завжди була раптовою, він не робив цього свідомо ніколи, бо весь день після такої згадки розпадався навпіл, йшов навкіс і взагалі стрімголов летів шкереберть. Він їхав у метро, вечір, час пік, людей повно, штовханина, задуха, м’ятий невиразний галас, тупа втома, миготіння реклам, вогнів і вогників, дзижчання телефонів, «я в метро, передзвоню», в чужих навушниках музика, класний джаз, хто б це був, давно я не слухав такого джазу, шкода, джаз вийшов, а натомість припхався якийсь дурний реп. «Пасажири, входьте і виходьте швидше, обережно, двері зачиняються, пасажири, відпустіть будь-ласка двері» - двері, нарешті, відпускають, вони закриваються, звертаються до пасажирів трафаретними закликами «до дверей не притулятися», і всі, хто стоїть під дверима, разом притуляються до них. Вагон рушає, прискорюється, розгойдується, колеса стугонять, гидотний реп бухкає зовсім поруч, віддається уривчастим болем у скронях, щелепах та у якихось таємних порожнинах у черепі, у шпаринах висвистує вітер, перед очима пролітають бетонні стіни, кабелі, масивні гаки, відгалуження тунелів, висвітлені мерехтливим жовтуватим світлом з вікон вагону, знову станція, «Золоті Ворота, Zoloti Vorota». Вагон порожніє, тут перехід на «Театральна, Teatralna», і багато людей завжди виходить, а далі все це зникло. Андрій лише пам’ятав, що у вагон зайшла дівчина, і він зненацька відчув слабкий запах її парфумів. - Щось трояндове, таке ж пристрасне і спокусливе, і в той же час ніжне, лагідне, ласкаве, приємне, приязне, привітне, радісне, втішне, підбадьорливе, привабливе, ні, не троянда, так, троянда, ні, так, ні, не парфуми, парфуми, ні, так, ні, о Господи! – Це було геть несподівано, бо Андрій вже багато років не відчував ніяких запахів, тільки іноді раптом згадував їх; це було прикро, коли запах виникав сам по собі, без жодних підстав, та надзвичайно приємно, якщо такий спогад співпадав із дійсністю: якщо Андрій готував капучіно і раптом пригадував – не відчував своїми збайдужілими ніздрями, а саме пригадував – як пахне гаряче спінене молоко, тоді кава видавалася йому смачнішою, а за тим влучним спогадом приходила згадка про те, як пахло гаряче, щойно з-під корови молоко у темно-зеленому емальованому бідончику, з яким малий Андрій ходив до сусідки, старезної баби на ім’я Семенівна… А ще так пахла шкіра Андрієвої дружини – вранці, коли вона вже прокинулася, але ще ховалася під ковдрою і навіть похапцем, в одне око, додивлялася короткі вранішні сни. Тоді було торкнутися носом її шиї, плечей, і запах був той самий – гарячого спіненого молока; та й цей запах Андрій тепер міг лише згадувати… Від парфумів дівчини Андрієві стало аж зле; він ніби опинився у непроникній запаморочливій темряві, сповненій тим самим дивним ароматом, а перед ним стояла ця дівчина, у вузькій колоні яскравого сліпучого світла, воно лилося невідомо звідки, зверху чи знизу, проте – це було єдине світло в цій просякнутій запахом темряві, а вона була єдина в цьому світлі, так, єдина, тут, там, скрізь, усюди, колись, зараз, потому, завжди, ніколи. Андрій навіть не міг пригадати її обличчя; він встиг побачити тільки її ніс та губи, можливо, ще до того, як він збожеволів від її запаху - а що ж це ще, скажіть мені, якщо не її запах і не викликане ним божевілля, так, старе добре божевілля? Цілком можливо, що він помітив загальні контури фігури дівчини, проте Андрій сам не дав би нічого за таке припущення, а ніс і губи він побачив точно, навіть трохи роздивився. Гарний такий ніс, вишукані ніздрі, наче різьбяр талановитий їх задумав, плекав свій задум ціле життя, а перед смертю, коли сам переконався у своїй майстерності та довершеності задуму, втілив їх – одним точним рухом, заплющивши очі, тому що п’ятдесят, шістдесят, сімдесят років він повторював цей рух подумки, він вже не міг ані помилитися, ані зробити його досконалішим, ані вмерти, доки цей рух не відбувся. Так, її ніздрі тим більше нагадували витвір різьбяра, тому що плоть їх була півпрозора, як мармур, така, що Андріїв погляд міг проникнути, заглибитись в цю плоть, відчути її тепло, структуру, її життя. Губи були рожеві – ось і все, що встиг Андрій дізнатися про губи, тому що далі його охопило надпотужне відчуття власної жалюгідності, нікчемності, дріб’язковості, ницості, невідповідності, недосконалості, недоречності, непридатності, «Хрещатик, Khreschatyk, пасажири, відпустіть будь ласка двері», і вона зникла… Мабуть, саме так людина реагує на справжню красу, казав собі Андрій згодом, коли трохи оговтався. А втім, оговтатися та відновити свій звичний помірковано-розміркований стан йому не вдавалося довго. От і тепер – пригадав це і відчув знайому млість, жалюгідність, нікчемність, дріб’язковість, ницість, невідповідність, а також той самий запах…

- …І ти уявляєш, я прийшов до пенсійного, - торочив своє Старий, його голос помалу з’явився в голові Андрія, наразі сповненій кольорами і рисами незнайомки, – старечий, з тріщинками і подряпинками голос, бадьорий, та вже втомлений довгою розмовою, він повільно витискав незнайомку з Андрієвої голови і вів своє: - а вона, та начальниця з паспортного столу, вже й туди зателефонувала, вони мене там чекали, зробили мені перерахунок, уяви собі, синку, - тут голос Старого забринів торжеством і перемогою, - 300 рублів додали до пенсії! 300!

Андрій розумів, що для Старого це справді важливо, і ці 300 «рублів», і факти незвичайної уваги чиновників, проте клята млість не полишала його, і він не міг щиро привітати батька з перемогою над системою – адже Старий, запеклий дисидент і «анті-совєтчік» по життю, саме так розцінював вирішення проблем із паспортом та з пенсією – як свою особисту перемогу над системою, перемогу повну, незаперечну і заслужену.

- Супер, тату, ти молодець, - мляво і непереконливо пробурмотів Андрій, відчуваючи до себе в цю мить справжню ненависть, - а як, ти кажеш, її ім’я?

- Чиє? - здивувався Старий, і Андрій одразу вловив у голосі Старого розчарування, адже надзвичайна історія стосувалася не красуні-начальниці, а батькової перемоги над системою та здобутої прибавки до пенсії, і аж ніяк не мала жодного стосунку до такої дрібниці, як давнє шкільне кохання - таємне, приховане, несповідане, нерозділене, дурне, дитяче – яке в історії Старого відігравало суто декораційну роль.

Андрій, ще хвилину тому скутий підступною млістю, вже прийшов до тями і не відчував більше того загадкового запаху, який колись років зо два тому полонив його у метро. Йому навіть спало на думку, що ніякої незнайомки в метро він ніколи не зустрічав, наснилося все це йому, загойданому потягом та заколисаному джазом у чужих навушниках, приверзлося від втоми і задухи. Ця думка зникла так же швидко, як і прийшла, промайнула і все: не було, нема, не буде, та не жаль, не сум, а несподіване полегшення було в цій короткій швидкій думці. Андрієва пам'ять гортала тепер давні сторінки, пожовклі, давно не читані, списані нерозбірливим почерком дитини, яка чи то рюмсала над ними, чи впустила їх в якусь калюжу, бо все або майже все записане розпливлося, багато чого прочитати вже було неможливо. Ні, не пам’ятав він ніякої красуні у свої шкільні роки, проте – хтозна, що там було на тих сторінках, які він наразі не міг прочитати?

Тут Старий знову втрутився у Андрієві думки і назвав ім’я, по-батькові і прізвище красуні з паспортного столу. Андрієві це сполучення – доволі милозвучне і гармонійне – нічого не нагадало. Ні, не було в нього – чи він просто не пам’ятав – однокласниці з таким ім’ям, яка б до того була чи обіцяла колись стати отакою сліпучою навіть для старечого ока вродливицею. Може, Старий щось наплутав? Чи здалося йому, все ж таки вік солідний… - і Андрій ледь не зашарівся на цю свою думку. Там, де він шукав якоїсь згадки чи хоч натяку, на отих пожовтілих сторіночках його пам’яті, вчасно і безжально влучно сплив один вкрай бентежливий спогад, який тепер блимав на Андрія глузливими очима та ніби питав: солідний вік, кажеш?

Андрій не дав тому спогаду розгорнутися у сороміцьку історію, швиденько відігнав його і ще раз повільно повторив про себе реквізити красуні. Літери самі собою складалися у слова, що смакували чисто і пронизливо, як ранкова роса, а слова в’язалися у коротку фразу, що звучала, як музика, коли читав він її отак: ім’я-по-батькові-прізвище, чи отак: прізвище-по-батькові-ім’я – все одно звучало гарно. Та от біда: між собою все це сполучалось чудово, а от у Андрієвих спогадах ні з чим не сполучалось, зась йому було проникнути туди, де чи коли в нього закохалася оця небачена ним ніколи - чи забута назавжди - ім’я-по-батькові-прізвище, прізвище-по-батькові-ім’я…

Андрій слухав батька, але не чув його слів, чув тільки його голос, десь ніби здалеку щось торохкотів Старий, не голос навіть – так, електричне шурхотіння, фон в слухавці старовинного, радянського ще виробництва телефону, з чорним масивним корпусом, довгим товстим шнуром та важкою, проте не позбавленою вишуканості слухавкою, вінтаж, та й годі… На цьому надтріснутому тлі Андрій покинув спроби ідентифікувати загадкову красуню, бо зараз його думки швидко малювали йому непривабливі картини сучасного способу життя, і кожна попередня картина видавалася привабливішою за наступну. Ось, травневий ранок, вихідний, все в місті сповнено ласкавої розслабленості, кругом все порожньо, тихо – ані машини, ані душі, анічичирк; просто будь в цьому ранку, замри, застигни, всотуй його в себе і насолоджуйся. Та де там - тобі треба бігти-бігти-бігти, в тебе справи-справи-справи, і ти біжиш-біжиш-біжиш у справах-справах-справах, по колу-колу-колу, і ранок той чудовий - окремо, і ти – задовбаний-задьорганий-забіганий, проте вкрай діловий і навіть успішний (Андрій аж скривився) – окремо, сам по собі, а десь між оцими двома окремо – щілина, у яку вислизає прямо з Андрієвої руки (і він зиркнув на свою порожню правицю) щось важливе, справжнє, унікальне, неповторне - на кшталт життя або ще чогось такого ж ґатунку... Чи ти там десь собі щось, а вона ходить поруч, дивиться на тебе закоханими очима, випромінює ту свою неподільну та непосильну ніжність потужністю від 20 до 150 кілотонн, і повітря аж дзвенить, коли вона проходить повз тебе (а ти там десь собі щось, це вже неодмінно), і навколо неї висить легенький хвилястий серпанок від усього того, що вона до тебе має, а ти все одно – там десь собі щось, і тільки років через двадцять тобі зателефонує твій Старий і повідомить: так от і так, шановний бовдуре, де були твої очі… Або гірше: вона сама повідомить про своє велике до тебе кохання, що було, та загуло десятиліття тому, і обставини такого приголомшливого повідомлення будуть саме такі, що тобі залишиться тільки іронічно знизувати плечима і непереконливо дивуватися, а коли тебе ніхто вже не бачитиме – докладати неабияких зусиль, щоб таки вкусити власний лікоть… Або ще гірше: Старий чи сама вона – красуня чи нехай вже будь-яка – повідомлять тобі таку от новину, а ти – геть нічого не пам’ятаєш…

Двері розчахнулися, і в кабінеті з’явилася і привіталася до нього Ганна – секретар та ще багато хто за сумісництвом, чи не найкорисніша людина в конторі. Андрій автоматично посміхнувся їй, а вона у відповідь зробила питальну гримасу – «будеш?» - і показала йому порожню кавову чашку – «каву?». Андрій показав їй великий палець - «дякую, молодець, спасибі» - і кивнув ствердно – «буду», все ще притискаючи до вуха слухавку, де Старий досі перебирав деталі свого паспортно-пенсійної пригоди та її трофеї. Ця Ганна, до речі, - моторна, вправна і розумна – останнім часом дратувала Андрія надмірною турботою. Зранку кава, те-се впродовж дня, квіточки-листівочки в мережі, таке. А ще, буває, подивиться проникливо-пронизливо або торкнеться - буцімто випадково, та якось вже так, що радше навмисно…

Тут Старий закашлявся в слухавці, і цей кашель ніби розбудив Андрія. Його думки про сучасний спосіб життя та пов’язані з ним прикрощі перетнулися із думками про Ганну, все це почало у нікому невідомий спосіб в’язатися у вузол, а з того вузла негайно полізли навсібіч висновки, припущення, гіпотези, розрахунки та навіть трохи непевного самокартання – чи то за незроблене, чи то за зроблене, чи то за самі лише наміри зробити чи не зробити.

Ще не усвідомивши, що то за вузол і до чого його розплутування могло б привести, Андрій сказав у слухавку: «вибач, тату, термінова нарада, зателефоную пізніше», поклав телефон на стіл та рішуче попрямував слідом за Ганною до кімнати, де стояла кавова машина. А там, біля сяючого витвору італійського кавоварного чародійства та інтер’єрного мистецтва, вже стояв Андріїв шеф, пив каву, диктував щось Ганні, а вона ретельно занотовувала, кивала, кидала оком на Андрія, бровою запрошувала його не стовбичити в дверях, а проходити, брати чашку, натискати потрібні кнопки, ласувати напоєм та повертатися на своє місце до роботи. Шеф приязно привітався до Андрія, та вже наступними кількома словами він ніби натиснув якусь таємну клавішу, і життя миттєво вклалося в щойно бачену Андрієм площину: бігти-бігти-бігти, справи-справи-справи…

Оговтався Андрій лише на мить. Вже стрімко провалюючись у чорний, без сновидінь сон, він раптом пригадав, що не зателефонував Старому, заборгував йому ще один дзвінок, коротко і легко пошкодував, це почуття ніби поставило крапку подіям того дня, ця крапкова завершеність витиснула з пам’яті і ці події, і коротке легке шкодування, день остаточно закінчився, і Андрій заснув.

2014 р.