Вона собі міркувала: “І за що це їй? Звідки у людей оця “чорна" невдячність?!”

Дбала про те, щоб гарно виглядати, а про те, чи слова і вчинки гарні — не думала... От тепер сидить і страждає. Як каже народна мудрість: “хто був останнім, стане першим”. А у неї вийшло навпаки... Боляче, а ніхто навіть не співчуває...

Той день був наче уві сні. Встала раненько, як завжди. Ретельно вклала волосся, одягнула звечора наладований одяг. Машиною звикло під'їхала до місця роботи. Лунко клацаючи підборами, ластівкою влетіла у кабінет — кинути оком на деякі папери. Наче вперше, із хвилюванням зайшла у зал засідань. Одразу відчула тривогу. Мовчки кивнула присутнім у знак привітання. З кожним виступом, душа корчилась. Її наче притисли до стіни, а вона, не маючи сил пручатись, тихо квилила. Пригадала “Портрет Доріана Ґрея”, але одразу подумала, що це не про неї. Це не може бути вона! “Це неправда!” - хотілось кричати, але голос зник. Вона мовчки сиділа і слухала, слухала, слухала, не маючи сили щось заперечити, бо усе, що говорили люди, було правдою.

Опустивши голову, ні на кого не дивлячись, вийшла. У своєму кабінеті глянула в дзеркало. У ньому побачила втомлене, колись гарне обличчя... Хотілося плакати, але була надто зла.

Лише вдома замислилась, коли оступилась, як не помітила, коли саме зробила першу помилку. Раптом пригадалась мати, їхня маленька, але така затишна хатинка і отой куточок, у якому ховалась малою і переживала усі свої дитячі біди. Стримувати сльози більше не було сенсу. Вона плакала так, наче мусіла вилити увесь свій жаль раз і назавжди. Заспокоївшись, раптом пригадала фразу про життя, яке “іде, і все без коректур”. Їй здалося, що вона наче кінь із візком, що застряг на лісовій дорозі, розмитій дощами.

3. 09. 13