бо поезія то дуже приватно, приватність випирає з неї на всі боки,
як пружини старого дивану, що так безбожно скрипить
і муляє в найнесподіваніших місцях, того самого кухонного дивану
де ти вперше спробував кохатись, здригаючись та завмираючи
почергово від скрипу пружин та її шепоту.
і звісно, що лірика, як і кожен алкоголь, найкраще смакує ввечері.
хоча, якщо тобі дійсно смакує, то воно без різниці.
вживання чогось із них удвох неминуче призводить до торкання тіл,
коли слова тільки маскують, а поезія то є звикло оголення
і провокування, то манливість обіцянок, то віра що вони здійсненні,
причому здійсненні в найкоротший термін, скажімо, вже-тут-негайно.
велике щастя,що обіцянки не справджуються, особливо ті, котрі негайно.
ну от, власне тому