У нас пора грибна і не стріляють,
Життя звичайним поспіхом іде.
Лякаємося Бога і моралі,
Ще є надія на прийдешній день.

А на Донбасі – ПТУРСи, танки, «Гради»,
Дон Бас – той «рускомірний» Бармалей –
Закони пише і дає поради,
І ремигає від хитких ідей.

Поранені, убиті – «300», «200»,
А хто звичайний – «тисяча»? «п’ятсот»?
Ми теж вантаж, усі хто серцем чистий;
Крізь час течемо прямо у пісок.

Того нам дуже шкода, хто вмирає.
Це стерпить небо вічне. Ну а ми?
Були, здається, десь поблизу раю,
А нині стати хочемо людьми.

Роздерта – ні, розтерзана! – землиця.
Дон Бас – не Дон Кіхот, не тихий Дон.
Дракон, який жадає помолиться,
Несе не хрест, а золотий батон.

І це минеться, буде тільки правда.
Вона іще у кожного своя.
Біжать думки, повіривши у завтра.
І я – піднесений! О, де це я?

Нервово, претензійно завиває
Привладний і зачмелений Дон Бас.
У гостях я ? Чи все ж – над ріднокраєм?
На лірі серця – шал одних образ.

Вони мої. А вам – хай буде добре!
Повірте ви собі,а не мені.
Я – помовчу, як воїни хоробрі.
Біда і слава – ляжуть на граніт.

2014 рік.