- Це диво-дивне, чудо безперечне!
Що тут гадать? - Дивись, благоговій,
Який могутній славний буревій
Задля розваги смертної малечі
На всій поверхні чорній чималій
Крапками білими молокотечі
Зірок розкидав незліченний рій!

- Та я ж дивлюся... І мені здається,
Що ці крапки, що їх зовуть "зірки",
Об'єднані в системи і хмарки,
В сузір'я складені, як заманеться,
Не зорі це, - малесенькі дірки
В мішку, в якому людство марно пнеться,
Як біля церкви пнуться жебраки.

- Так ми в мішку? І виходу немає?
І зорі недосяжні попри всі
Потуги стати ближче їх красі,
І міцно нас оцей мішок тримає,
І ми у ньому, наче карасі,
І жереб наш довільно визначає
Той, хто мішок волоче по росі?

- Не поспішай. Послухай, далі буде
Ще розповідь про світло і зірки.
Насправді ж ламентації гіркі
Ведуть нас до фатальної облуди
І спонукають висновки мілкі.
А шлях до зір і світла той здобуде,
Хто відкида умовності цупкі.

- Заплутався... Тепер не розберуся,
Де дійсне світло і куди людей
Дорога суперечливих ідей
Розверне і куди вони попнуться,
Яких від тих очікувать вістей,
Хто тим шляхом до цілі доберуться,
І звідти нам яких стрічать гостей?

- Гадаю, тут є певне розмаїття,
Ідей багато... Та на цій добі
Мені на думку спало, далебі,
До світла шлях, і до нього воріття,
І справжнє світло дійсне - у собі
Шукати слід, і викинуть на сміття
Всі інші спроби у однім снопі.

- А як же зорі? Що, невже зректися
Одвічних мрій і невідступних снів
Планети найдостойніших синів?
Дивись же, де я нині опинився,
Коли тебе послухати схотів:
Весь світ стискався і таки стулився
До "я" мого і до його слідів.

- Не знаю, на здобуток чи на збиток,
Та спробуй все ж на смак мої думки,
І уяви хоч раз: все навпаки,
І світло в небі справді є відбиток
Того, що в нас не знайдуть хробаки,
Що нам - не їм - призначено на вжиток,
Без чого ми - нещасні жебраки.

- Ну, добре, вмовив. Нумо, уявімо,
Що світло не вгорі, а десь у нас,
І згаяно ресурси, піт і час,
Або здійснити врешті нездійсниме
І досягти доланням хибних трас
Зірок чи іншого єрусалиму...
Чи я з тобою втрапив в резонанс?

- Дивися далі, тобто, глянь під ноги,
І відповідь, гляди, не пропусти,
Бо дійсності нової блокпости
Вже пройдено, та всі перестороги
За нами, як за предками хвости
Волочаться, і можуть з півдороги
Нас повернуть і знову відрости.

- Ні, не катуй мене! Кажи, нарешті,
До чого ти ведеш мене кудись,
Для чого змусив звичного зректись
Завів в розмови дивні й нетутешні
Мені уявлення про світло й вись
Прищепив, як прищеплюють черешні
Чужі бруньки... Кажи чи відчепись!

- Бажання знань, що нині є відсутні,
Ось сенс і пагін наших передмов
Про хитрощі і глузд світлобудов -
Передумова це, не хитрі плутні,
І не плетіння хитромудрих змов...
І світло, і пітьма, і все майбутнє,
І все минуле до першооснов,

Що зможем чи не зможем уявити,
Чого досягти пнулися віки -
І вдруге вступ до знаної ріки,
І спроба вдала наступ відновити
На небеса і захопить зірки -
Все це та інше - в нас, дитя сповите,
Ми всьому є початок і люльки,

Колиски, сховища - та одночасно
Ми інший вимір сутнього в світах,
І ходимо по власних ми слідах,
Коли зірок мереживо прекрасне
Вночі йдемо дивитися на дах,
І світло всесвіту, повір, не згасне,
Допоки в наших світиться очах.

- Але ти кажеш дещо незбагненне.
Коли тебе питав я про зірки,
Ти відповів, що суть вони дірки,
А світло дійсне, справжнє, небуденне
Ховається не в небі - навпаки,
У чомусь, що вміщаєм безіменне,
Без чого ми "нещасні жебраки",

Отож скажи, зроби нарешті ласку,
Як можна парадокс розрадить цей
І явну суперечливість ідей,
Я тут вбачаю нищівну поразку
І несвідому сліпоту дітей,
Які наївно-злу торочать казку
Про світловмісних мега-надлюдей.

Конкретного, твердого, без фантазій
Я вимагаю висновку тепер:
Коли досягне світла вояжер,
Який в себе попрямував наразі
І з’ясував, що він, як Гулівер,
В собі тримає в дивній рівновазі
Сукупність і баланс небесних сфер,

Чи зможе цей вінець творіння мати
Серед його небачених прикмет
Всього людського поступу предмет:
Простеньку здатність зорями гуляти
І статки всіх без винятку планет
На власну користь легко навертати
Без втрати білизни його манжет?

- Я бачу, прагматизму ти не зрікся ,
Та я тобі оцим не дорікну,
Бо відчуваю стогону луну
Того, хто справді болісно обпікся,
Долаючи незламну вишину...
І я кажу тобі: повір, не бійся,
Скуштуй можливість, наче свіжину,

Не демонструй безглузду апатичність!
Коли ж ресурси всесвіту усі
Практично у твоїм лежать возі,
А ти здобув до вічності дотичність
І з нею нині на одній нозі,
І віднайшов з собою ідентичність,

Гадаю, зміняться пріоритети,
І кисень, нафта і природний газ,
Вода, ґрунти - коштовностей запас
Землі або далекої планети
Не стануть так приваблювати нас,
Бо нам відкриються буття секрети
Без меж і рамок, що нам простір й час

Створили, ми ж їх радо підхопили,
Розпочали досліджувать мішок,
Собі вчинили несвідомий шок,
Самі відтяли наші власні крила -
Безкрилість, наш улюблений божок,
Нам повсякчасно вірою служила,
Приспала нас отрутою казок.

Я певен, так: коли мою науку
Ти опануєш так, як «Отче Наш»,
І скинеш упередження вантаж,
Ти візьмеш той мішок у ліву руку,
Неначе свій любимий саквояж,
А правою в мішку - копай, відшукуй:
Там весь буття сховався антураж.

- Ого, які можливості відкрито!
От тільки я того не зрозумів,
Чи ти мені погано пояснив:
Якщо отим мішком заволодіти,
В якому ти, здається, помістив
Всі виміри і феномени світу,
Де буде той, хто ним заволодів?

- Нарешті ми з тобою опинились
В фінальній точці наших міркувань,
Кінця дійшли за істину змагань,
Якщо, звичайно, ми порозумілись.
Кажу тепер без сумнівів й вагань:
Там, ззовні, - лише світло без світила,
Остання - не передостання - грань!

2014