Він
Граю кому? Замкненим вікнам
Клямкам що виблискують зухвало
Дощу фаготам – смутним ринвам
Щурам що серед сміття скачуть

Відбарабанили востаннє бомби
простий був погреб на подвір’ї
дві дошки навхрест шлем дірявий
в небі пожеж велика ружа

Хор
На різне годне обернутись тіло
В печі доходить хліб брунатний
Пожежі гаснуть. Тільки власкавлений вогонь триває вічно.

Він
Простенький на тих дошках напис
короткі ймення ніби залпи
«Гриф», «Вовк», «Снаряд» хто пам’ятає
Поблякла руда барва під дощами

Прали ми довго ще
Бандажі. Тепер ніхто не плаче
Скрегочуть у коробці сірниковій
Ґудзики з вдяганки солдатської

Хор
Пам’ятки викинь. Спали спогад і в новий струмінь життя влийсь,
Є лиш земля. Земля єдина і пори року, що над нею.
Війни комах – це людські війни і смерть коротка над медом квіту.
Хліб дозріває. Дуби квітнуть.В океан сходять ріки з гір.

Він
Пливу проти течії а вони зо мною
Невблаганно зазирають в очі
Старі слова шепочуть уперто
Розпачу хліб гіркий їмо

В сухе місце завезти їх мушу
Пагорб з піску зробить великий
Поки весна сипне їм квіту
Сон трав’яний міцний сп’янить

Хор
Міста цього нема
Пішло під землю

Він
Ще світить

Хор
Як трухляк у лісі

Він
Пусте місце
Та постійно над ним тремтить повітря
За тими голосами

Ххх
Рів у якому плине каламутна річка
називаю Віслою. Нелегко визнать:
на таку нас прирекли любов
такою прохромили нас вітчизною

Zbigniev Herbert
Prolog
On

Komu ja gram? Zamkniętym oknom
klamkom błyszczącym arogancko
fagotom deszczu - smutnym rynnom
szczurom co pośród śmieci tańczą

Ostatni werbel biły bomby
był prosty pogrzeb na podwórzu
dwie deski w krzyż i hełm dziurawy
w niebie pożarów wielka róża

Chór

Na rożnie się obraca cielę.
W piecu dojrzewa chleb brunatny.
Pożary gasną. Tylko ogień ułaskawiony wiecznie trwa.

On

I zgrzebny napis na tych deskach
imiona krótkie niby salwa
"Gryf" "Wilk" i "Pocisk" kto pamięta
spłowiała w deszczu ruda barwa

Praliśmy potem długie lata
bandaże. Teraz nikt nie płacze
chrzęszczą w pudełku po zapałkach
guziki z żołnierskiego płaszcza

Chór

Wyrzuć pamiątki. Spal wspomnienia i w nowy życia
strumień wstąp.
Jest tylko ziemia. Jedna ziemia i pory roku nad nią są.
Wojny owadów - wojny ludzi i krótka śmierć nad miodu
kwiatem.
Dojrzewa zboże. Kwitną dęby. W ocean schodzą rzeki z gór.

On

Płynę pod prąd a oni ze mną
nieubłaganie patrzą w oczy
uparcie szepczą słowa stare
jemy nasz gorzki chleb rozpaczy

Muszę ich zawieźć w suche miejsce
i kopczyk z piasku zrobić duży
zanim im wiosna sypnie kwiaty
i mocny zielny sen odurzy

To miasto -

Chór

Nie ma tego miasta
Zaszło pod ziemię

On

świeci jeszcze

Chór

Jak próchno w lesie

On

Puste miejsce
lecz wciąż ponad nim drży powietrze
po tamtych głosach

*

Rów w którym płynie mętna rzeka
nazywam Wisłą. Ciężko wyznać:
na taką miłość nas skazali
taką przebodli nas ojczyzną
Autor: Zbigniew Herbert