« Скажи-ка, дядя, ведь не даром…»
                                             із Бородіно

М. Лермонтов

                              І
Кого лякає Україна?
А завинила перед ким?
Вже є угодники святим –
Чечня, Абхазія, русини.
Ми що – на черзі?
               Чорт із ним!
Ідемо по своїй дорозі.
Не заважаємо сліпцям.
Чому ми знову у облозі?
Чого у світі тарарам?
Проснулися орли і круки –
митці сокири і пера…
І простягає тощі руки,
на мене ядерна сестра.
І сатаніє телецербер
усіх каналів і віків.
Немає волі «без ущерба»
у них – моїх зведенюків.
І стоїмо на перепутті.
Кругом руїна і обман.
Як не мамона, то бовван.
Але у нас повинні бути
свої священні атрибути,
як Біблія або Коран.

                              ІІ
Кажуть, що ми невмирущі,
чесні, душею прості,
гнані, незнані і сущі,
інколи навіть святі.
Кажуть,що ми ледацюги,
і богоборці, й чужі
зрадники і волоцюги,
і недостойні мужі.
Може такої немає
нації межи людьми?
Адже – усе проминає,
поки повзеш коліньми.
Бог не бажає нікому,
жити у горі й нужді.
Може ми винні у тому,
що непутящі вожді?
Де їх, путящих, узяти?
Он він – отари отець,
геній орди охлократів,
поки настане капець.
Тяжко долати простори,
знати енергію мас,
думкою рушити гори,
опереджаючи час.
Зняти з усіх діадеми,
жити за совість і страх,
і написати поему
нації в наших серцях.
Тільки немає свободи,
тільки що волі нема
бути за щастя народу,
поки у мізках пітьма.
Родимось у понеділок.
Марно минають роки…
А покладуть у барвінок,
буде усе навпаки.
Буде осанна герою,
що не вернувся із бою,
мертвому буде хвала.
Будуть пишатись тобою.
Слава піде за водою,
де батьківщина мала.

                              ІІІ
І уві сні таке не приверзеться.
Диявол Пу єднає козаків.
Із ДееЛНеРу вилізають черті.
Добро стає заручником у смерті.
Лукаве зло виходить з берегів.
Із пайзликів складається картина –
картина кров’ю, бо нема уже
олії у кремлівської дитини,
ані антивоєнної доктрини
у голові вождя у негліже.
Дурненьким захотілось постріляти.
У ідіотів мову відняло.
У нелюдів є кредо – убивати,
аби місця убитих позаймати,
неначе їх ніколи й не було.
Мігрує червоточина Донбасу,
лишає незагоєні сліди
у мароці юдолі і біди,
і за межею простору і часу.
У вічній імітації борні
гряде закон у вигляді люстрацій,
ротація і воїнів, і націй,
і самоспалень ближніх і рідні.
Імперія воює за законом,
який уже закреслює війну.
Упоєні і кров’ю й самогоном,
розбійники і євразійські клони
реінкарнують прокляту «страну».
Воюють укри, убивають рашки.
Дитячі ігри звуться «Путьки-бацьки».
І що там у свідомості дітей,
не відає ні наше майдануте,
ні уркою по тім’ї кацапнуте,
ні Айболит, ні їхній Бармалей.

                              IV
І одне від одного далеко,
і одне без одного – ніяк.
Укри із варяг ідуть у греки,
ну а уркам ще туди далеко,
поки їх очолює Єрмак.
Заблукали поміж трьох соснинок,
поки ще торуються путі
украми – до волі із хатинок,
урками – із річища Неглинок
у далекі гори золоті.
Хоче волю нації зігнути
вибухами й кулями Донбас.
І стоять за волю «майдануті»,
і стають могилами за нас.
І заговорили автомати.
Запалали хати і церкви.
Укри вийшли землю захищати,
урки – знову Русь завоювати,
геть забувши, хто ходив «на Ви».
Щезли юди «княжеської крові»
з повними КАМАЗами грошей.
За дитячі кошти, людолови,
розпинають націю людей.
І не диво. Яничари вміють
захищати братію хмільну.
Їм усе одно, що за Росію,
що за не об’явлену війну.
До корита черга у нардепи,
і вожді прилипли до корит:
Путьки-бацьки, яники і гепи,
і шантаж, і зрада, і наклепи,
тюрми, катування, геноцид…

                              V
І сміх, і гріх усі ці кацапнуті,
що дуже люблять пастирів своїх.
Земне життя – чистилище усіх,
окрім лише одної Ліліпуті.

Бенкети – не бенкети, а щодня
у неї є усе, але – нізвідки.
І пенсія. І не росте пеня.
Чого ж ти об'їдаєш, як свиня,
а нам пеняєш за свої об’їдки?

Чого терзаєш торбу бідняка,
і силою гнуздаєш бути разом?
Ба! Видно не підвищиш хлібом-квасом
репродуктивну функцію совка
і приріст фонду нації Донбасом?

А ми й самі працюємо за двох,
будуємо Ковчег перед потопом,
ідемо і кар’єром, і галопом...
Та Болівар не винесе обох.
Надія є – помилує нас Бог,
аби не бути разом у Європі.

                              VІ                              
               Монолог меншої сестри
               – З тих пір як сонце на Русі
не усміхалося Кавказу
і плем’я рідної зарази
на вірило моїй сльозі,
я вірила, що цього разу
опам’ятаюсь, як усі.

               Не раз була така пора,
коли лишалось помирати.
Аби мене завоювати
була у мене і сестра,
що часом називалась братом,
а як придивишся – мара.

               Все краще, що було в тобі,
ти нищила і убивала,
велику славу здобувала,
але на нашому горбі
не виїхала. Дулі мало,
коли за наші хліб і сало
усе висотуєш собі.

............................
Воює фурія новітня.
Все більше ласі на чуже
бойовики і безробітні.
І не лякає, що́ уже,
сама в пороках негліже,
очікує із підворітні.

Іде ротація людей.
На небесах вакансій мало.
І кожен другий Прометей
на себе тягне одіяло.
Бог попускає тьму ідей,
коли спокушує диявол.

                              VІI
               МОНОЛОГИ ІНШОЇ СЕСТРИ
– Ти тільки вчора вилізла із чунів.
Це не біда, але не в тому суть.
В тобі ще животіють гени гунів,
а у мені ще русичі живуть.

– Ти як біда – інтернаціональна,
коли сама палаєш у вогні.
А тільки знову будеш на коні,
то доля менших націй, – ой, печальна.

– А хто коли нагадує про це?
Ти висиділа в капищах поганських
одній собі одне яйце-райце.
Гноїла ти у таборах радянських
пасіонарні душі християнські.
Та в православ’ї
                           ось твоє лице!

                              VІІI
                      МОНОЛОГ ВІДОМО КОГО
– Я пастырь всех народов христианских,
шта на века вскармили третий Рим,
доколе из престолов азиатских
не возопят столпы народов братских
первопрестольным именем моим.
Я есмь отец религий и культуры
не токмо Чуди, но всея Руси.
Мои вериги мокнут у Амуре,
а ризы мою кровью у Роси.
Я ощетинюсь во церквях Атчизны,
где триста лет внедрялся шовинизм.
Искать успокоение в цинизме –
не токмо кредо, но и мой девиз.
А присно возглаголю без елея,–
я повелитель азм и есмь воздам.
Я интерес Московии лелею
со всех амвонов матушки Рассеи,
где шпрехает в парафиях Адам.
Я миссию диктатора ваяю
и присно, и вовеки, и себе
любимому я долг ваш завещаю,
благословляю и повелеваю
от имени московского СБ.
Я проклинаю до сих пор Мазепу,
я отобрал у вас монастыри,
и ваши Лавры ангелу зари.
Целуйте руку. Отдавайте лепту.
Я канонично даже Филарету,
придёт пора, и прикажу – умри.

                              IX
Коли немає правди на устах,
то де візьметься істина святая?
Усе, що є у чистих небесах
оманою лукавий попирає.

Дає усе від моря і до гір,
усі оази краденого раю.
І лише наші душі цей блюзнір
у вічності у пекло забирає.

А ми і раді? – долари дає!
Маєтки, власні пляжі, охорону…
І кожен завойовує своє:
одні – майно, а інші – похоронну.

О, люди-люди, куці на думки,
куди ідете збройно й безоружно?
Не порятує армія потужна,
ані ракети, ані маяки,
ані у небі хапані зірки,
якщо на опті куплені подушно.

                              X
А нас чекає ще зима.
А нам планують – замерзати.
І не лякає Колима,
а укорочення зарплати.

Герої вимруть на ходу
антивоєнних операцій,
а наші горе і біду
проп’ють за гору асигнацій.

Все зафіксує КІНЕМА
у вічності одної теми.
А ми напишемо поеми
про те, чого уже нема.

Ні героїзму, ні війни,
ні інваліда у колясці.
І віддадуться Божій ласці
майбутні дочки і сини.

Упаде листя, потім – сніг,
усе завіє завірюха.
Комусь пришиють інші вуха,
а хтось побігає без ніг.

І так зігріє суєта,
що буде ніколи журитись.
І залишається молитись,
аби заціплені уста
і ці пропечені літа
нікому не могли приснитись.

                              XI
Історія не спить, але і не дрімає,
якщо усі німі – ні звуку, ні луни.
Пішли у небуття аборигени краю.
Займають їх місця новітні дикуни.

То біла саранча, а то «червоні наші»
косили до ноги трудящий добрий рід.
Якби не комунізм в окремо взятій Раші,
наскільки менше сліз пролив би білий світ.

І скільки того зла й запеченої крові
угледіли бійці за зорі на Кремлі.
А все одно нема ні щастя, ні любові,
ні доброти в серцях, ні волі на землі.

У намірах благих лукавого все більше.
У діях світлих сил не меншає пітьми.
Збагачення одних пустим рахунком інших –
оце і є закон любові між людьми?

О, Боже, де ти є? Зійди і подивися
на цих дітей своїх великих і малих,
яким усе дано, але нема дурних
за цінності Твої даремно розпинатись,
і є іще кому із Іродом єднатись,
а ти усе несеш свій хрест заради них.

                              09.2014