«… Знаю діла твої, і труд твій, і терпеливість твою…»

(Апокаліпсис. 2.2)

* * *
Це писалося у потріпаний записник у темному і сирому бліндажі, коли стихали вибухи і постріли. Або у солдатському наметі – або в мокрому і холодному або в душному – знову ж таки в короткі хвилини відпочинку яких було на війні мало. Якби це я писав зараз (хоча я і досі на війні) я писав би все це зовсім інакше. Хоча пройшло зовсім мало часу – але на війні час вимірюється інакше – хвилини об’ємніші, вагоміші, іноді просто довжелезні. Забагато всього було пережито за ці місяці. Але ці нотатки мені дорогі саме тими миттєвими переживаннями і відчуттями, які я намагався схопити і втілити в слова і літери. Я ніколи не сподівався, що мені вдасться опублікувати це – я гадав, що ці слова кануть у небуття, як кануло багато чого і багато хто. Якщо ви читаєте це – значить мені це вдалося… Це етюди. Це просто етюди з натури.

* * *
Під крислатими старими соснами танки. Повітря сповнене гуркотом та запахом гіркого диму. На мені одяг кольору трави, бруду та глини. Люди втомленими очима дивляться в небо – на хмари, що принесли жадану прохолоду. А я на піску накреслив багнетом ієрогліф «Дао». І все згадується Конфуцій: «Все кінчено! Я не зустрів ще людину, що може засудити себе подумки, коли бачить, що помилився.» А якщо не подумки? Якщо засудити себе залізною штукою, що плюється металевими сливами? Але ні! Я мушу спочатку засудити ворогів. Оцим же шматком заліза. А мене судити буде один бородатий дід – після завершення мого «Дао» - мого шляху.

* * *
На війні страшно тільки в перші дні – відчуття того, що ми всі завтра помремо викликає відчуття жаху. Потім стає байдуже. Потім думка, що ми всі завтра помремо викликає відчуття ейфорії: «Ура! Ми всі завтра помремо!» А потім уже хочеться, щоб мене вбили. І це бажання стає нестерпним. Стримує це бажання померти тільки погляд на людей – на людей, що змушені виконувати мою волю – втілювати у вчинки мої слова. Думка: «Я мушу цих людей завтра повести на смерть!» - стає нестерпною, спалює розум, знищує волю. Дивлюсь на цих людей: кожен з них просто впевнений, що смерть стосується когось іншого – тільки не його. І ніхто з них не вірить, що життя – це тільки ілюзія, короткий спалах, мить. Саме мить. А смерть – лише хиткий місток між двома існуваннями. Ніхто не вірить…

* * *
Питаю солдат: «Коли народився Сітхартха Шак’ямуні Гаутама якого називають Буддою?» Всі тільки пожимають плечима – мовляв, не знаю. Один солдат з мого взводу на це сказав: «Будда народився дох…я років тому!» Зрештою, він правий, цей солдат… Ще один солдат додав, що треба спочатку знищити сепаратистів, а потім згадувати, коли народився Будда. Зрештою, він теж правий…

* * *
Як мало людині треба для щастя (нехай короткого) – тиша, не стріляють, ковток чистої холодної води (а день спекотний), листок паперу і можливість просто подумати і щось написати… Тільки на війні розумієш важливість правильних слів. Як це важливо, щоб хтось сказав тобі правильні – прості, банальні, але такі потрібні і такі правильні…

* * *
…А хмари як завжди красиві. Навіть тоді, коли повітря пахне трупами. Не знаю, як можна звикнути до мерців. Як може це не викликати відчуття жаху. Навіть якщо це трупи доконаних негідників – сепарів…

«Як важко бути разом цілий день
і захоплено філософствувати,
не заводячи мову про справедливість.»
(Конфуцій)

* * *
Природа тут просто чарівна – байраки, діброви у глибоких оксамитових балках, висока трава, квіти звіробою та деревію (нам ними пурхають хвостаті метелики-синявці). Небо високе і вигоріле – як і належить бути серпневому небу. Трава пухнаста і запашна. У видолинку кілька розбитих танків – хтось тут серйозно «мочив сепарів». Здалеку доноситься мінометна канонада – не ясно хто по кому стріляє – чи то наші по сепарам, чи навпаки. Риємо бліндажі, шанці і «щілини». Ех, мені б ще пару крупнокаліберних кулеметів… Під час відпочинку читав по пам’яті вірші Р. Кіплінга – «Холерний табір». Солдати сказали, що я неймовірний оптиміст. Потім я прочитав їм військові епітафії того ж Кіплінга і кілька руба ятів Омара Хайяма. Солдати відповіли, що я ще більший оптиміст, ніж вони собі уявляли. Приємно мати солдатів з вищою освітою. Як завжди у нас неймовірна армія – «армія, що народжується раз на тисячоліття». І як завжди ця армія гине… Коли закинули наш взвод у цей безлюдний район, де тільки степ і байраки і якісь руїни, я попросив тільки одне – карту… Почув у відповідь: «Для чого тобі карта, лейтенанте? Тебе все одно завтра вб’ють!» Так настрій зразу покращав… Я зауважив: «Старший лейтенант!» Зловив дивний погляд на прощання: «Качай шини, старлєй! І вчи гімн України…» Ну, що ж… Як судилось, так і буде. Очікуємо. Найгірше на війні це не страх смерті – він іноді минає і переходить в ейфорію. Найгірше на війні – це очікування. Невідомо чого. Отож чекаємо… Вночі я споглядав повний місяць, що викотився і зазирав сумними очима меланхоліка у простір між байраками. У траві помітив змію – вона повзає, плазує по цій землі. Ми не плазуємо – ми зариваємось у цю землю, щоб втримати її і вибити звідси ворога…

«… Полиши свій серп гострий
і збирай китиці винограду землі,
бо дозрілі грона його…»
(Апокаліпсис. 14.18)

* * *
Прочісували ліс. Той самий, з якого цілий тиждень стріляли по нас з мінометів. Над лісовою дорогою бачив чорного лелеку. Рідкісний птах. Подумалось: «Але не нині. Тепер у Донецькому краї всі лелеки стануть чорними. Це білі лелеки приносять душі дітей у цей світ. А чорні лелеки відносять душі вбитих людей у потойбічний світ…» Це просто я зрозумів ще одну маленьку істину…

* * *
Ось і скінчилася війна в лісі (а я так люблю ліс), ось і довершився степ (а як він пахне влітку!). Закинули до якихось руїн: розбиті будинки, понівечені вагони на колії, залишки якихось споруд незрозумілого походження і призначення. Наказали захопити залишки якоїсь будівлі і утримувати їх. Докучливий дрібний дощ, мокрий одяг, морі слизькі бетеери і беемпе – «бехи». Тіло не хоче слухатись і мозок не хоче керувати неслухняним тілом. Навколо бруд, багнюка, уламки цегли, якісь іржаві залізяки. У повітрі висить сморід – тхне чимось огидним. Така вона – війна. Руїни виявились порожніми: тільки гільзи дзвеніли під ногами. І знову очікування біля порожніх вікон-бійниць. Несподівано згадав, що років десять тому мені часто снився саме цей будинок зі сходами, що ведуть у нікуди і з дірками в стінах… Все, що відбувається зараз зі мною мені колись снилося: що я в армії, що йде війна, і саме ось ці будинки – у найменших деталях саме ця картина мені снилася…

* * *
У взводі з 30 чоловік лишилося 19 – взвод тане як крига на весні. Сьогодні загинув ще один солдат. А в іншого солдата сьогодні був День народження. Як співпало – в одного день смерті, а в іншого – день народження. І спробуй зрозуміти, що святкувати – яке свято важливіше. Солдати чомусь у перерві між боями святкували день народження. Було скромно, але щиро і радісно. Подарували імениннику стріляну гільзу (а ними тут все всіяне). Сказали прості, але потрібні слова: побажали повернутися додому живим і здоровим. Мені як командиру і просто найстаршому за віком у взводі теж треба було щось сказати. Я процитував Омара Хайяма:

«Про завтра не гадай – воно ще не настало,
Про вчора не гадай – воно навік зів’яло,
Минуле й прийдешнє – опора ненадійна,
Живи хвилинами, бо їх у тебе мало…»

Про вино і жінок я, звісно, не говорив. Нині цим людям не до вина, і не до жінок…

* * *
Сьогодні День Незалежності. Зі стріляних гільз від гармат 2-42 з БМП («бехи») ми виклали на землі напис: «З Днем Народження, Україно!» Мусить же бути і в нас свято…Замість салюту стріляли по «сепарам», що засіли в «зеленці»…

* * *
Я тепер знаю, як пахне війна. Запах війни – це їдкий запах – суміш запаху солярки та згорілого пороху. Цим запахом просякнуто все – повітря, руки, одяг, їжа. Навіть цей нотатник теж…

* * *
Ця війна відрізняється від інших тим, що можна прямо з війни подзвонити додому. Якщо науковий прогрес і далі буде йти вперед таким темпом, то незабаром можна буде подзвонити вбитому солдату з того світу. От і я інколи дзвоню різним знайомим і в їх тихе життя вривається війна звуками пострілів та вибухів. У кожного із знайомих свої справи – буденні і важливі (безсумнівно). Тільки в мене лишилася всього одна справа, яка називається смерть.

* * *
Вчора приблудив у наш бліндаж якийсь хлопець. Сказав, що він хоче бути добровольцем і воювати за Україну. Ми дали йому однострій вбитого солдата і автомат. Тест «свій-чужий» здійснили подивившись йому в очі. Так тепер розрізняють своїх: дивляться людині в очі. Це вже третій воїн в нашому взводі з Донецького краю (зі мною включно). Один з них врятував все, коли я сів на місце вбитого стрільця в БМП, а той солдат з Донеччини зарядив гармату, яку я самостійно просто би тоді зарядити не зміг…

* * *
Погода видалась паскудна – з самого ранку лив дощ (нудний, дрібний, майже осінній). Передчувалася осінь. Холод і сирість пробирали наскрізь. Ще й поруч хтось «повісив» димову завісу. І так туманно, а тут ще цей дим війни… Почали стріляти – і вони і ми, звісно. А я вже думав, що сьогодні буде спокійно. Можна було б відкласти стрілянину хоч би до більш-менш нормальної погоди. Стало тоскно. Але чим інтенсивніша ставала перестрілка, тим більше ми «розігрівалися» і негоду перестали відчувати. Один із солдатів сказав мені: «Професоре!» (Солдати іноді називали мене фамільярно – не «товариш старший лейтенанте», а «професоре». Хоча я в тому житті зовсім не професор, а доцент). Отже солдат запитав: «Професоре! А Вам не доводилось стріляти з мокрого і слизького танку?» «Ні, не доводилось!» «А доведеться!» Я подумав, що справді доведеться. Коли командир взводу змушений стріляти – значить, зовсім погано. Але нині саме так. Саме це. Крім того у взводі я стріляв краще за будь-кого. І всі це знали. Тут почалась просто катавасія зі стріляниною. Я просто відчув нутром і шкірою – зараз полізуть. Заскочив в БМП на місце стрільця в стані якоїсь ейфорії. Почалось! Справді, із-за лісочку і кущів виповз БТР сепарів. Це я вже бачив через приціл. Руки якось самостійно від мозку смикнулись і навели на ціль за якісь частки секунди. Постріл! (Чергою з автоматичної гармати). Влучив! В далині пожежа і дим – удача зі мною! Придyрки, навіщо було бортом до мене повертатись? Біля підбитого БТРа з’явилися людські фігури – чи то з машини повискакували, чи то вони бігли слідом. Тут вже просто з кулемета – я ще ніколи не відчував такої радості скосивши довгою чергою двоногих істот, що нагадували людей. На війні є один важливий момент – його не можна пропускати і потрібно сказати собі: «Стоп!!!» Це коли відчуваєш, що вороги – це не люди, а істоти, лише схожі на людей. І вбивати їх радісно і приємно. Це приносить задоволенні. І хочеться вбивати ще і ще. Тут важливо зупинитися і сказати собі, що війна це не нормальний стан людини. Це вимушено, це тимчасово. Потім треба повернутися у нормальний світ, де люди є людьми, а не мішенями. Але коли настане оце «потім»? Ну, от і все – бій відгримів. Все тривало якісь лічені хвилини. Затихає. Все. І світ, і люди, і машини. Знову нудьга у сірих і холодних бліндажах. Потім чистити гармати і кулемети на «бехах». Потім знову очікування. Вислуховування розмов солдатів – все тих же і ті ж розмови. Один солдат з Одеси постійно розповідає мені про свою сестру, яка служить в армії Ізраїлю. «… От закінчиться війна і поїду я в Італію…» А коли вона закінчиться? Ще один солдат (москаль з Криму, але воює за нас – бо Україна – це наша спільна Батьківщина і він вірний присязі) сказав, що йому тяжко залазити в БМП – клаустрофобія, мовляв. Особливо тяжко йому витягувати з БМП «крабів» та гільзи. Я йому відповів, що в індійській армії «краби» з БМП витягують спеціально видресирувані для цього мавпочки. Він чомусь не повірив…

* * *
З нашого взводу з 30 чоловік в строю лишилося тільки троє. Але ми втримали висоту, яку нам наказали обороняти будь-що. Те, що я лишився живий – випадковість. Я не ховався від москальських куль за солдатські спини. А солдати мого взводу полягли – православні і католики, греко-католики і протестанти, юдеї і мусульмани – за свою Батьківщину і за свободу людини. Згадуйте інколи про нас – ми чесно гинули і гинемо за Україну.