«Шурхотіння ірландського часу, що жене вітер вздовж
залізничної колії до кинутого депо…»

(Йосип Бродський)

Кожна творча людина мусить збудувати свій дім – будинок свого духовного Всесвіту, свій ментальний самодостатній світ. Так подумав я (хоча, що таке «я» - тимчасовий візерунок дхарм), коли подивився фільм «Дім, який збудував Свіфт» (1982) режисера Марка Захарова. Це фільм якому не пощастило – він мав стати мегапопулярним і культовим, але про нього напівзабули. Це фільм геніальний і новаторський, але про це не чути. Фільм мав сотні причин потрапити у немилість до режиму і цензури, але потрапив під негласну напівзаборону із-за однієї невинної фрази: «Свіфт помер? Коли? – Сьогодні, як завжди, о п’ятій!» Бо то була епоха регулярних поховань генсеків – старих маразматиків, що один за одним послідовно йшли в могили після монотонного однакового ритуалу. Періодично повторювалась дурна совкова вистава про потойбічний світ з відповідним перейменуванням міст і пароплавів (бідні пароплави!). Модний анекдот тої пори: диктор виступаючи по телевізору оголошує: «Вибудете сміятися, але Черненко теж помер!» У цій фразі фільму і в вчинках героя фільму – Джонатана Свіфта влаштовувати регулярно власні поховання побачили натяк на актуальні події, що вже ставали не трагічними, а смішними.

У цьому фільмі багато чого було вперше: це перший «совітський» фільм потойбіччя, про реінкарнації та метемпсихоз, це по суті перший «совітський» сюрреалістичний фільм. Все, зрештою, доводиться роботи колись вперше. Тільки ступінь майстерності може бути різною. Цей фільм роздуми про творчість Джонатана Свіфта. А оцей мій незачесаний есей роздуми про роздуми. Колись хтось може напише роздуми про мої роздуми про роздуми про Свіфта. І так буде тривати поки крутиться Галактика.

У фільмі чи не вперше в кінематографи «шостої частини світу» змальовано образ особистості, яка протиставила себе системі. І то не тільки системі (звісно, буржуазній англійській XVIII століття, проте чомусь тогочасна Великобританія дуже нагадує совок), (ще раз напишу в дужках, хоч це виглядає кумедно: в той час існували два типи поведінки інтелігента: або грати в гру хованки з системою, вписуючись в її ландшафт і жити одночасно своїм внутрішнім життям або відкрито протиставляти себе системі, автоматично добровільно записуючись в ізгої), але і суспільству, обивателям, більшості – якщо хочете. І це справді був тоді «герой нашого часу» - людина яка протиставляє себе системі. Протиставляє на рівні мистецтва – яке обивателі і сіра «більшість» не розуміють в силу свого низького інтелектуального рівня. І в цьому глибока трагедія інтелігента в усі часи і в усіх народах: хто не такий як всі, приречений на відторгнення суспільством і переслідування, замовчування творів, а інколи і просто на німоту. Недарма Свіфт у фільмі мовчить (а це був історичний факт – Свіфт справді в останні роки життя перестав будь з ким говорити, просто мовчав), принципово ні з ким не спілкуючись – навіть однодумці мусять здогадуватись про його думки і бажання. Трагедія тут показана глибше ніж вона буває в реальності. Генія не визнають і не розуміють не тільки сучасники, але й нащадки: в останній день життя до Свіфта прилітають гості з майбутнього на машині часу. Але їх цікавлять тільки інтимні подробиці життя генія, а не його твори. А дослідник його творчості прилітає до Свіфта з візитом з єдиною метою – сказати письменнику перед смертю: «Ніхто не читає Ваші книги, пане декане! А заодно і мої, бо я пишу про Вас!»

У фільмі болісно звучить тема еміграції – саме не постреволюційної, про це вже знімали кіно до того і не раз. І то геніально. А саме сучасної еміграції – еміграції інтелігенції, що тікає від сірості і безглуздості совка у світ, де ці втікачі чужі і нікому не потрібні. Тому теж приречені – втопитись у склянці чаю, наприклад. У фільми ці емігранти з Ліліпутії – втікачі від свого ліліпутського короля (який їх, зрештою, пробачив, але вони його – ні). Тікають у великий світ, але можуть бути великими тільки для свого світу – а тут вони лише екзотика… Як це нагадує ту хвилю емігрантів. Не цю, звісно, ця то в великому світі себе знайде, бо великий світ давно став їх світом: світ давно вже не ділиться на замкнуті світи карликових диктаторів.

Так посміятися над тоталітаризмом, як це вдалося творцям фільму, мало кому вдавалося. Англійські правителі Ірландії надто вже нагадують совкових маразматиків. Чи не вперше намальовано на кінострічці цікавий образ: внутрішню трансформацію охоронця тоталітаризму, який раптом зрозумів, що чинить зло і вирішує змінити своє життя (і, звісно, гине, бо система імперії зла не пробачає). Це, звісно, казка. Так не буває. Або буває, але дуже рідко. Прислужники диктаторів переважно не здатні до просвітлення. Сама концепція фільму: генія оголошують божевільним, бо він критикує систему – дуже щось нагадує з тогочасної реальності. І це сказати було майже можливо, бо, мовляв, це все про Ірландію, не про совок. А як же… Трансформація відбувається ще з одним персонажем – майже головним – з доктором, що приставлений правителями до Свіфта. Доктор раптом розуміє, що він Гуллівер, йому відкривається істина про людей, суспільство, творчість. Свіфт помирає, але доктор тікає від суспільства в світ творчості, продовжувати справу Свіфта, написати найважливішу частину «Мандрів Гуллівера» - «Подорож у Країну Мертвих», яку диктує йому з потойбічного світу Свіфт…

Найбільше дивує і вражає, звісно, зображення людей майбутнього. До Свіфта прилітають гості (точніше допитливі туристи) з майбутнього – з 2045 року. Тобто, згідно тодішніх уявлень – з комунізму. Бо якщо комунізм не збудували у 1980 році як обіцяв Хрущов, то до 2045 року його вже точно збудують – у цьому були впевнені тоді всі. Можливо, навіть, режисер цього дивовижного фільму. Але що це? Ці люди майбутнього – циніки, примітивні невігласи, бездуховні істоти, ще більш примітивні обивателі, аніж сучасники Свіфта, сноби, позбавлені навіть тіні гуманності, люди, яких цікавить в літературі тільки «полуничка» та бажання вчинити якусь дyрну витівку. І це люди досконалого суспільства? Фільм навіть трохи пророчий. Оці гості з ХХІ століття (себто з нашого століття!) дуже вже нагадують теперішніх сучасників. Невже автор правий, і людство тільки й те й робить, що деградує? Не так давно мені трапились цікаві результати досліджень: середній об’єм мозку кроманьйонців – перших людей сучасного типу Homo sapiens sapiens був більший ніж у сучасних людей, є версія, що вони були більш розумніші ніж сучасні люди, з того часу відбувалась тільки деградація інтелекту…

Ірландському світі не пощастило з кіновтіленнями. Це або ІРА, або тема поневірянь мігрантів, або ірландська мафія в Бостоні. Багатюще ірландське мистецтво, унікальний ментальний світ (острівна ізоляція, чи що?), глибочезна ірландська міфологія та історія рідко коли прориваються на екран. Та хіба тільки на екран? Досі майже всі ірландські літописи та історичні хроніки досі вважаються істориками сумнівними або й просто вигадками. Писання англо-саксонських істориків того ж часу – не вигадки, повідомлення римських істориків тої ж доби – цінні історичні джерела, а ірландські літописи – вигадки, мовляв… Таке буває. Особливо з народами, що були поневолені. І цей фільм – приємний виняток. І не тільки для «ірландонутих» - в той час, доречі, не біло такого терміну і такої субкультури не існувало. В той час ірландська культура це була для совкового інтелігента (і не тільки для совкового) terra incognita. А шкода. Історія пішла би інакшим шляхом, якби свого часу тутешні мислителі хоч трохи розуміли давні скели, пісні Манстеру та скрипки Ерінн…

У фільмі дещо нав’язливо подається основний слоган, як, буцімто, credo життя Свіфта: «Піднятися в небо – ось робота, піднятися в небо – ось праця…» Але це не зовсім так – це важко назвати салоганом фільму. Фільм перенасичений фразами, кожну з яких можна брати як цитату до літературного твору. Але відірвати ці фрази від контексту фільму неможливо – вони втрачають чи змінюють зміст… «Всі люди жили колись, тільки треба навчитись це згадувати…» Це просто буддизм. Чи то вчення про метемпсихоз античних філософів. «І не дивіться на мене як на ідіота. Нам, пришельцям з майбутнього, часто доводиться вдавати з себе божевільних, інакше люди можуть не пробачити нам наших знань…» Справді. Знання істини не пробачають. Ніколи, нікому і ні в які божевільні часи…

Ще одна вражаюча аналогія з совковим суспільством – як з тодішнім, так і з нинішньою трансформацією совка, так це епізод з глядачами театру життя. Свіфт не маючи змоги бути почутим, найняв акторів, які грали безперервну виставу, що змішувалась з життям (бо, зрештою, життя це вистава і ми всі граємо ролі). Але губернатор виявився хитрішим – він найняв глядачів. І до них вже було достукатись неможливо… Вистава плавно переходить в життя. Спочатку кров і смерть бутафорські, але потім людина насправді гине. Доктор кричить глядачам: «Це ж кров!» Але глядачі аплодують. Бо їм все одно насправді це чи гра. Справжню трагедію вони бачать як розвагу. Справжня війна для нинішніх глядачів телевізора це лише розвага, кіно. Воно відбувається насправді, але відчуття реальності нинішніми глядачами давно втрачено… Чужа трагедія – це для них лише вистава… Як нині.

Свіфт зумів збудувати свій дім – своєї творчості і свого світу. І це найважливіший заповіт і фільму і світа, зрештою – збудуйте свій дім, дім своєї творчості, свого мистецтва і свого духовного світу…

(Примітка: На світлині – кадр з фільму.)