Стара Катерина лежала у світлиці. Над ліжком – портрет молоденької вродливої дівчини у вишиваній сорочці. Гарні, розумні очі, чорні дуги брів, пишне волосся. Красунею була – хлопці із сусідніх сіл приходили, щоб хоч краєм ока подивитися на небачену дівочу вроду.
А на покутті – образ Спасителя у барвистому рушнику. Купила вона цей образ у повоєнні роки у захожого чоловіка, який, потай від влади, продавав ікони у селі, набожно почепила у куточок світлиці і він уже багато років з нею - у радощах і болях.
До нього ревно молилася, як найменшенький Андрійко пішов до лав радянської армії і вірить і досі, що її материнська молитва уберегла його під час аварії у далекому Сибіру. Перед ним вранці і увечері ставала на коліна і молилась за своїх донечок – слава Богу, живі, здорові і онуків уже дочекалась.
Лежала – поглядом обіймала кожний портрет на стіні, за ними – долі… Думки чіплялися одна за одну, як оця павутинка, що зачепилася за кущ її улюбленого бузку, що на причілку хати. Видно їй у вікно цей кущ – весь у срібному павутинні бабиного літа. А ще Катерина бачить у вікно, як відцвітають її улюблені флокси і чорнобривці – не може вона нині легкою ходою підійти до них і вдихнути знайомі осінні пахощі. Роки і хвороби майже прикували її до ліжка – без допомоги важко піднятися. А була жінка, як вогонь – усе горіло у руках, а тепер безпорадна, як мала дитина і це гнітить найдужче.
Життя прожила нелегке. Під вінець за коханого Олександра пішла у 1940році а перед самою війною, у молодого подружжя народилася донечка. Не навтішався молодий чоловік сімейним затишком – забрали на війну, залишив її з тримісячною крихіткою на руках. З війни її коханий не повернувся – загинув у концтаборі для військовополонених у далекій Польщі. Уже після війни вдруге вийшла заміж – народила двійко дітей, та видно не судилося їй бути щасливою , бо і другий чоловік, з яким прожила у шлюбі майже два десятиліття пішов до часу за межу. Діток сама піднімала – працювала день і ніч. Понад усе хотіла дати дітям хорошу освіту. Своє господарство хоч і невелике, але клопітне і щодня – у колгосп на роботу. Заплющила втомлено очі, а перед ними довжелезні рядки буряків і сонце пекуче, немилосердне. Рідко який рік давали для обробітку по гектару, в основному по півтора. Втома від тих гектарів була нелюдська, хоч дівчатка уже підросли і допомагали. А пізно восени потрібно було усе зібрати, закоцюблими від холоду руками погрузити на автомобілі і вивезти на цукровий завод. Де сила бралася, щоб усе витримати… Інколи здавалося, що живе уже з останніх сил, а глибоко у душі жевріла надія, що мине ця важка пора і на її вулицю завітає свято.
Але одружувалися діти, народжувалися онуки - її улюбленці і усім хотілося допомогти – тож працювала без вихідних і відпусток. А невдовзі лихо завітало у родину – у старшої доньки важко захворів чоловік після ліквідації аварії на Чорнобильській АС і середульша Марійка захворіла і довго не могла одужати, а серце матері усі їх болі через себе пропускає і потрібно розрадити і допомогти. А тут нове лихо – пропали усі її заощадження на ощадній книжці, які від сім’ї по крихті відривала і берегла на чорний день. Шквал усієї біди думала і не переживе. На той час уже розміняла восьмий десяток і розуміла, що хоч і важко, а треба починати усе заново, бо не звикла вона бути комусь тягарем. Знову завела корівку, купила двійко поросят і заснувала човником по господі. Намагалася і у свої немолоді літа бути дітям опорою, бо розгубилися вони – залишилися без роботи і усякої надії на краще майбутнє.
Діти тепер, від лежачої, не відцуралися – ні. Дочки кличуть до себе, але живуть у сусідній області, а вона не хоче іти нікуди із своєї хати, бо знає, що і їм важко нині живеться. Молодший Андрій поряд – у селі, але завжди заклопотаний, усе бігом, нашвидкуруч, а невістці Катерина із самого початку була не до душі, то і зараз не приходиться розраховувати на її милосердя . Лежить стара цілими днями одна, дякувати Богу – сусіди добросердні – провідують, допомагають.
Поглядом відшукала за вікном, на межі,свою білокору красуню – берізку: колись давно принесла з лісу , посадила і ревно доглядала. Голубила свою улюбленицю очима, ніби долонями торкалася до її білої оксамитової кори, шукала перші пожовклі листочки.
Не хоче Катерина їхати із своєї хати, надто вона їй дорога, почала її будувати ще до війни з коханим Олександром. Ці стіни чули щасливий сміх її – молоденької дружини і проживали з нею довгі роки чекання коханого з фронту. У цій хаті виросли її діти, тут вона прожила своє життя, у щоденних клопотах, у щасті , у горі – як усі.
Під вікном хтось швидко промайнув і уже з порогу чує Тетянчин голос. Золоте серце у жінки щодня забіжить, розрадить, усе, що Катерина попросить – купить, як сонечко у селі сяє, а сама бідує – чоловік почав випивати. І що ця клята горілка робить з людьми, уже півсела згубила, а колись же був великий сором, коли чоловік у родині пиячив, а тепер цілими сім’ями спиваються і нікому до цих пропащих немає діла. Тетянка новину принесла, що пенсію носять. Катерина гірко усміхнулась – знову 137гривень і це з усіма надбавками, 4грн. 40коп. в день, нехай би спробували усі, хто при владі, прожити на ці гроші. Їй хоч доньки допомагають, а ось сусідка Галина приходить – одинока, бо буває, що і діти ідуть раніше від батьків із життя, плаче баба – уся обносилась, взуття немає, уже за 80 – сили, щоб обробити город немає, а їсти хочеться. Мізерної пенсії хватає на два тижні, а потім усі сусіди утримують. Катерина то кофтину, то сукню їй подарує – слава Богу доньки понавозили свого одягу.
Погомоніли з Тетянкою, про сільські новини дізналася і знову одна у світлиці і три її віконця – зв'язок з усім зовнішнім світом, а ще пам'ять, майже дівоча, і спогади, спогади, спогади…
Хвороба відняла ноги, та має Катерина світлий розум і здатність думати і аналізувати. Вірить вона у Бога і добре пам’ятає заповіді Господні і головну з них " Шануй батька і матір свою, щоб тобі було добре і ти довго жив на землі". І підводить вона заповідь під глобальну проблему мізерного пенсійного забезпечення: ось так виходить шанують у нас батьків своїх, великий гріх взяла на душу нинішня влада тим, що відібрала у стареньких право на життя.
Але бабу не полишає оптимізм і у душі вона має надію, що прийдуть кращі, людяніші часи в Україну, бо людина – це найдорогоцінніший скарб на землі.

03.09.2004р. Надія Таршин