Звався вік той неоліт, й воював я з юних літ
За визнання, їжу й шкури для вдягань
І сокирою, й слівцем -- воїном був і співцем
Свого роду битв, страхів і сподівань.

Я співав про героїчну ту Весну праісторичну,
Як став тануть і Біскаю вічний лід.
Троллі, гноми -- наших вір божества всі прірв і гір
Скрізь були зі мною -- біля, над і під.

Та суперник з Солютре об'явив мій стиль 'outre' --
Й від удару томагавком він упав.
Що ж, мистецтво варте мук -- й тут за доказ був мій дрюк
Тим, хто мамонта в Грюнель нарисував.

Потім зняв з них скальпи сам, решту ж дав довершить псам,
Їхні ж зуби нанизав на ремінець.
Й мовив, як приніс ці жертви: "Добре, що вони вже мертві
Й труд лиш мій візьме мистецтво за взірець."

"Стид май, думать так не смій! -- заперечив тотем мій,
В мої сни вночі явившись крадькома, --
Є сто дев'ять способів всім явити силу слів
Й переваг над іншим в жодного нема."

Й морок враз на мене впав, й у вбранні новім постав
З м'язів слабших і з костей вже більш тонких;
Прослизнув між Часу пальців й знов серед співців-блукальців
Опинивсь, причому не найгірший з них.

Як на зубрів полювали й по снігу їх довго гнали --
Я для племені про це складав пісні.
Та, на жаль, їх аллоброги записать не мали змоги
Й ті геройства -- вже лиш мул в озер на дні.

Й хоч вже християнства вік, все ж дух злоби в нім не зник:
Знову прагнем воювать ми і вбивать;
Й крізь наряди і культуру розрізниш звірину шкуру
В тім, хто вчить тубільця взявсь, як працювать.

Дав нам обшири Творець -- сім морів з кінця в кінець,
Й тьма народів, й не втихає боротьба;
В К'ю того вже не знайду, чого повно в Катманду,
Й що в Рангуні честь, те в Лондоні -- ганьба.

Ні, недаром дух твердив, ще як олень там бродив,
Де Парижем осявається вже тьма:
"Є сто дев'ять способів всім явити силу слів,
Й переваг над іншим в жодного нема."