Нам світ весь милий, та серця
Вмістить його не здатні --
То ж любим з милості Творця
Місцини благодатні,
Де б ми, як і Господь колись,
Любуючись Творінням,
Світ будувать би свій взялись
З любов'ю і терпінням.

Чарує Балтики сосна
Когось; ще інших -- звуки
Шептання пальм, що долина
В пасатах із Левуки.
Бо милий край нам, наче рай --
Й мені він теж опора:
Край, що так люб, мені так люб --
Мій Сассекс біля моря!

Не прикрашають ні сади
Його, ані діброви --
А лиш низьких горбів ряди:
Трава й глід -- їх покрови.
Та як пейзаж цей звеселя,
Як в просвіт крізь тіснину
Їх Вільд лісистий нам явля
Й красу його всю синю!

Й приліг на крейдяний обрив
Дерн мудрий -- незбориму
Життя жагу ту ж він явив,
Що й при солдатах Риму.
Де ж слід тих, хто тут бивсь, хто впав --
Боїв минулих знаки?
Лиш сяйво сонця й зелень трав,
Кургани й бівуаки.

З крильми просоленими бриз
Вздовж берега гасає;
Й свинець протоки там, де низ;
Де ж верх -- кряж нависає.
Коли ж туман з усіх сторін
Обляже -- передзвоном
Про це звістить церковний дзвін
Із корабельним дзвоном.

Нема джерел тут і струмків,
Що чар дають долині --
Утворений з рос і дощів
Ставок лиш на вершині.
Й трава, звіщаючи кінець
Дням літа, тут не чахне --
Один лиш тільки наш чебрець,
Мов райський ранок, пахне.

Радієм сяйву дня й теплу
У тиші благовісній
Й Творцю горбів цих шлем хвалу
В тутешній церкві тісній.
Тут ще й язичницьких богів
Зібрав союз їх кревний:
Зрина ще з Вільфріда часів
Й бентежить спомин древній.

Взять тридцять дев'ять графств-сестер:
Є, може, і гарніші,
Але -- в цім певен вже тепер --
За Сассекс не миліші.
Бери собі від Темзи й по Твід
Край, який до вподоби, --
Мені ж цей дай, де Рейк і Рай,
Й горби ці в трав оздобі.

Направсь туди я, де обрив,
В бік, що сіда вже, сонця --
Й одразу ж голизну б уздрів
Фігури Вельмінгтонця.
На схід йти -- Роттер там притих:
Втомивсь, хоч не з лякливих,
Петляти біля дамб сухих
Гординей обмілілих.

На північ вирушу -- й дубів
Могутніх бачу шати:
Як за красу б їх не любив --
Не вмієм цінувати!
На південь в Підінгхо піду --
Дельфіном золотистим
Зринає вітер, й там знайду
Волів на схилі млистім.

Й землі цій віддаєм серця,
Й стає вона своєю;
Й любов ця, пам'ять, звичка ця
Навік ріднять із нею.
Й це більш, ніж слів усіх запас,
Й від розуму сильніше:
Створив Бог з глини усіх нас
Й де глина -- нам миліше!

Нам світ весь милий, та серця
Вмістить його не здатні --
То ж любим з милості Творця
Місцини благодатні;
Бо милий край нам, наче рай --
Й мені він теж опора:
Край, що так люб, мені так люб --
Мій Сассекс біля моря!