ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Квіти зла retro
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Квіти зла retro
Лілія Мусіхіна. ЗВИЧАЙНИК: роман. – К.: Дуліби, 2014. – 252 с. (Серія 4Е»)
Ця невеличка, розміром із студентський зошит, книга привернула мою увагу своїм неспішним поглядом на події минулого. Анотаційний посил на жанр старосвітського роману насправді виявився значно ширшим від заданих рамок. Дебютний роман авторки (фахового етнолога, фольклориста, активного пошуковця), яка створює українське фентезі 18-го сторіччя у формі начерків кобзарського цеху, вплетених ув історичну канву подій, написаний живо й зацікавлено. Побудову роману стилізовано під так звані «Кахтирські книги». Ніхто ніколи не бачив їх записаними (бо книги були усними і передавалися кобзарями між членами кобзарського цеху), але їх описи містяться в архівах дослідників, зокрема Порфірія Мартиновича. Це був репертуарний збірник, а водночас кодекс звичаєвого права і кобзарського етикету та ритуалістики, а також усної історії кобзарства. Складався він із розділів, які звалися «уступами», поміж якими розташовувалися «промежки». Саме так називаються розділи і міжрозділи в книзі, про яку мова. Назву роман здобув за головним із розділів «Кахтирських книг», що звався «Звичайник». В центрі сюжету – кобзар Мартин, його поводир Устимко та приблудний незнайомець на прізвисько Амфібрахій, який згодом виявився Іваном Мазепою.
Історія від Пантелеймона Куліша, Григорія Квітка-Основ’яненка, Панаса Мирного, Івана Нечуй-Левицького, Бориса Грінченка, Валеріана Підмогильного, свідчить про спадкоємність духовних традицій із засвоєнням і збереженням погляду retro. Світ народної традиційної культури наслідує філософію життя кобзарів. Історії, що запозичені, – сакралізація роду та особливе значення обрядів як механізмів солідаризації людей. Можливо, авторка перебільшує значення цих обрядів, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною, адже первісне мислення виражене саме у фольклорі. Віктор Петров з цього приводу завважував: «Відповідна до цих засад етнографічна концепція літератури прагне стерти різницю між індивідуальною творчістю письменника й етнографічними записами з уст народу, намагається етнографізувати літературу, літературні твори уподібнити етнографічним».
У програмах організації світу та його поясненнях нема однорідності: момент зміни фіксується через неґацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Звідси й сакралізація традиції, її особливе значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільності. Саморефлексія – доконечна умова самопізнання і світорозуміння.
Певна невідповідність історичної епохи зображуваним подіям у творі – це своєрідний стьоб, при якому активно, але не агресивно використовуються парадоксальні тропи: з’являється образ Івана Мазепи, як художня умовність «вічного мандрівника у часі», проте повсякденна і побутова культура явно відображають реалії і колорит ХІХ століття.
Катастрофічний досвід ХХІ століття, коли квіти зла з'являються вже не в книгах, а на вулицях, свідчить, що людина, втомлена від необов'язкових і релятивних істин, дедалі більше потрапляє в лабети очікування магії, що лежить в основі прадавніх вірувань — це вже майже повернення до старої домодерної епохи.
Ця невеличка, розміром із студентський зошит, книга привернула мою увагу своїм неспішним поглядом на події минулого. Анотаційний посил на жанр старосвітського роману насправді виявився значно ширшим від заданих рамок. Дебютний роман авторки (фахового етнолога, фольклориста, активного пошуковця), яка створює українське фентезі 18-го сторіччя у формі начерків кобзарського цеху, вплетених ув історичну канву подій, написаний живо й зацікавлено. Побудову роману стилізовано під так звані «Кахтирські книги». Ніхто ніколи не бачив їх записаними (бо книги були усними і передавалися кобзарями між членами кобзарського цеху), але їх описи містяться в архівах дослідників, зокрема Порфірія Мартиновича. Це був репертуарний збірник, а водночас кодекс звичаєвого права і кобзарського етикету та ритуалістики, а також усної історії кобзарства. Складався він із розділів, які звалися «уступами», поміж якими розташовувалися «промежки». Саме так називаються розділи і міжрозділи в книзі, про яку мова. Назву роман здобув за головним із розділів «Кахтирських книг», що звався «Звичайник». В центрі сюжету – кобзар Мартин, його поводир Устимко та приблудний незнайомець на прізвисько Амфібрахій, який згодом виявився Іваном Мазепою.
Історія від Пантелеймона Куліша, Григорія Квітка-Основ’яненка, Панаса Мирного, Івана Нечуй-Левицького, Бориса Грінченка, Валеріана Підмогильного, свідчить про спадкоємність духовних традицій із засвоєнням і збереженням погляду retro. Світ народної традиційної культури наслідує філософію життя кобзарів. Історії, що запозичені, – сакралізація роду та особливе значення обрядів як механізмів солідаризації людей. Можливо, авторка перебільшує значення цих обрядів, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною, адже первісне мислення виражене саме у фольклорі. Віктор Петров з цього приводу завважував: «Відповідна до цих засад етнографічна концепція літератури прагне стерти різницю між індивідуальною творчістю письменника й етнографічними записами з уст народу, намагається етнографізувати літературу, літературні твори уподібнити етнографічним».
У програмах організації світу та його поясненнях нема однорідності: момент зміни фіксується через неґацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Звідси й сакралізація традиції, її особливе значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільності. Саморефлексія – доконечна умова самопізнання і світорозуміння.
Певна невідповідність історичної епохи зображуваним подіям у творі – це своєрідний стьоб, при якому активно, але не агресивно використовуються парадоксальні тропи: з’являється образ Івана Мазепи, як художня умовність «вічного мандрівника у часі», проте повсякденна і побутова культура явно відображають реалії і колорит ХІХ століття.
Катастрофічний досвід ХХІ століття, коли квіти зла з'являються вже не в книгах, а на вулицях, свідчить, що людина, втомлена від необов'язкових і релятивних істин, дедалі більше потрапляє в лабети очікування магії, що лежить в основі прадавніх вірувань — це вже майже повернення до старої домодерної епохи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію