Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Архітектор міста дощів
Віктор Палинський. БІБЛІОТЕКАР: новели й оповідання. – Львів:
Апріорі, 2013. – 244 с.
Письменник зі Львова Віктор Палинський активно працює в галузі художньої творчості; він є автором кільканадцяти книжок поезії та прози, великої кількості публікацій, лауреатом престижних літературних премій, зокрема, остання в часі нагорода – премія «Князь роси» імені Тараса Мельничука 2014 року.
Вірування, що все має таємний сенс, старе як світ. Те, про що пише В. Палинський, не є чимось радикально новим. Читаючи «Бібліотекаря», інтуїтивно відчувала дух «Фантазій у манері Калло» романтичного Ернста Теодора Гофмана, химерного реалізму «Ирію» Володимира Дрозда («я таки вчув тонкий, протяжний, наче далекий згук сурми, посвист рака»), похмурого етнофольклоризму Галини Пагутяк з її упирями та нелюдами...
У постколоніальному психічному кліматі рейтинг четвертого виміру значно підвищився, і сучасна проза не лишилася байдужою до цього феномену. Наввипередки з’явилися тексти, звільнені від клопоту вилущення змісту з візуальної логіки обставин, і ключовим стало видобування історій з царини макабричної тематики. По суті, фантазійний світ керуєься законами, які створюють самі письменники: все, що нас оточує, це – віддзеркалення-відлуння схованого у глибині підсвідомості (наука свідчить, що в підсвідомості людини функція заперечення відсутня; вольову потенцію визначають імпульси та ритми головного мозку, а це і є (за спрощеною схемою) певна таємнича сила, що пов’язує нас із паралельним світом). Простіше кажучи, логіка навиворіт!
У випадку з прозовою творчістю В. Палинського не все так примітивно-просто. Джерело метафізичного бачення прозаїка лежить поза людською свідомістю і не завжди піддається дискурсивному аналізові. Майже автоматичне перемикання сюжету з містичного виміру на реальний і навпаки – точна ознака нашого подвійного існування, коли очікування непередбачуваного, як правило, гіршого, стає нормою, що вже нікого не дивує. Інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність швидкоплинних речей, швидко встановлювати контакт на будь-якому рівні. Досвід катастрофічності плину подій стає власним досвідом, хоча краса міститься у самому осередку екзістенційної драми, яку ми всі тепер переживаємо. Віктор Палинський відчуває, що все, і тут, і там – ілюзія, свободи і спокою нема ніде, й у вигаданому світі, де панують магія та надприродні сили, так само незатишно, як і в наших душах.
Будь-який корпус текстів потребує характерної архітектоніки, інакше бракуватиме відчуття цілісності. Книга прози «Бібліотекар» може слугувати взірцем архітектурного конструювання. Вона об’єднує 24 коротеньких твори ( автор називає їх новелами та оповіданнями, хоча за обсягом сторінок, від 3-х до 15-ти, вони більше схожі на есеїстичні замальовки власних думок-відчуттів, інтровертне заглиблення-дослідження самого себе). Постійна прикмета – наявніть чіткого стилістичного зв’язку з елементами інтелектуального фентезі, така собі обережна апокаліпсичність на фоні урбаністичних пейзажів Львова – містичного міста дощів та майже сюрреалістичного простору: «Дощило так безнадійно, що майже не хотілося бути (...) щось таке заповзло в душу, наче проковтнув отруйний шмат туману (...) пливли розбурхані хмари, вітер термосив верхів’я дерев і бралося на дощ; уже накапувало. Це тривав мій простір. І мені було в ньому зовсім незле. Простір перевтілень».. До речі, саме сюрреалізм створив нове відкрите ставлення до дійсності, скасувавши певну логіку розвитку мистецтва.
Нова реальність, що створюється уявою В. Палинського щільна й компактна, в ній важко дихати, та саме вона – природне середовище існування авторського alter ego: «...Незатишно в цьому ранку. ...Шукати самого себе серед клубів туману. Незмінно, аж до абсурдності, кудись поспішати й незмінно себе картати знову і знову за патологічне невстигання. Не вміти прощати. Не проґавити. ... Безцільно, якщо загалом щось може мати бодай якусь мету в цій безпробудності, тинятися нічним парком і відчути отой особливий щем, що уже почав втрачатися з роками. Не хизуватися неможливістю досягнути злагоди із самим собою. Це тільки такий час! Час нарікань і нелюбові!» – зупинимо цитату, вона з нашої надокучливої реальності. Додамо іншої, світлішої за настроєм, коли емоційний імпресіонізм митця рівноважить динаміку pro et contra; моделює приватне як загальне та універсальне: «Квітам належить особливе місце у всесвіті. Такі собі виражальні форми високої краси. Притягальні знаки. Як гра уявного й реального в найгармонійнішому поєднанні. Метафізичний супровід людства. Вони знакують нам шлях і кодують історію. Але ми не завжди помічаємо це». Думка тримає форму, форма та зміст працюють на рівних, досягаючи тотожного втілення, чуттєвої довершеності. Як на мене, це – мірило для визначення художності.
Поступово, з плином часу, людина звикає до життя і відучується бачити очевидне, а насправді все і завжди стається зовсім не так, як ми гадаємо. Отже, письменник звертається, передусім, до читачів, котрі прагнуть пізнати незнане. Можливо, людина мисляча таким чином зможе вдосконалити власне буття, і цьому процесові також сприятимуть, гадаю, численні філософічні афоризми автора, як от: «До смішного – трагічно! І до трагічного – смішно! Не важить вже колишнє, а, можливо, – й майбутнє. Лише оті замкнуті мовчанкою двері (...) художня творчість – це безкінечне ретельне, самовдосконалююче виписування себе», або таке, з присмаком гіркоти: «зрештою, в кожному з нас зачаївся якийсь звір. І нам кортить подивитсь на світ його очима. Але не зволікайте з поверненням до себе, бо він заволодіє вами назавше...». Деколи письменник полюбляє блискавично змінювати інтонацію, легко іронізуючи над собою і над читачем: «Печерний лев – у Стрийському парку посеред Львова?! Ще тільки цього не вистачало! ...Зрештою, не бійтеся цього лева, остерігайтеся своїх давніх страхів (підкреслення моє – Т. Д.)».
Отже, візьмемо до уваги рецепт, а чи пораду Віктора Палинського, лікуймося від буденності благословенним даром письменника вірити в дива, і головне, вміти їх побачити: «Спочатку нічого не відбувалося. І лиш коли я спонтанно, зі своєю майже маніакальною звичкою все поправляти, торкнувся синьої (квітки), моноліт почав ледь помітно вібрувати. І небавом його контурами вирвалося в саме піднебесся стрімке сріблясто-голубе щільне світло. І я відчув, як камінь рушив і м’яко завис у просторі».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Архітектор міста дощів
Апріорі, 2013. – 244 с.
Письменник зі Львова Віктор Палинський активно працює в галузі художньої творчості; він є автором кільканадцяти книжок поезії та прози, великої кількості публікацій, лауреатом престижних літературних премій, зокрема, остання в часі нагорода – премія «Князь роси» імені Тараса Мельничука 2014 року.
Вірування, що все має таємний сенс, старе як світ. Те, про що пише В. Палинський, не є чимось радикально новим. Читаючи «Бібліотекаря», інтуїтивно відчувала дух «Фантазій у манері Калло» романтичного Ернста Теодора Гофмана, химерного реалізму «Ирію» Володимира Дрозда («я таки вчув тонкий, протяжний, наче далекий згук сурми, посвист рака»), похмурого етнофольклоризму Галини Пагутяк з її упирями та нелюдами...
У постколоніальному психічному кліматі рейтинг четвертого виміру значно підвищився, і сучасна проза не лишилася байдужою до цього феномену. Наввипередки з’явилися тексти, звільнені від клопоту вилущення змісту з візуальної логіки обставин, і ключовим стало видобування історій з царини макабричної тематики. По суті, фантазійний світ керуєься законами, які створюють самі письменники: все, що нас оточує, це – віддзеркалення-відлуння схованого у глибині підсвідомості (наука свідчить, що в підсвідомості людини функція заперечення відсутня; вольову потенцію визначають імпульси та ритми головного мозку, а це і є (за спрощеною схемою) певна таємнича сила, що пов’язує нас із паралельним світом). Простіше кажучи, логіка навиворіт!
У випадку з прозовою творчістю В. Палинського не все так примітивно-просто. Джерело метафізичного бачення прозаїка лежить поза людською свідомістю і не завжди піддається дискурсивному аналізові. Майже автоматичне перемикання сюжету з містичного виміру на реальний і навпаки – точна ознака нашого подвійного існування, коли очікування непередбачуваного, як правило, гіршого, стає нормою, що вже нікого не дивує. Інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність швидкоплинних речей, швидко встановлювати контакт на будь-якому рівні. Досвід катастрофічності плину подій стає власним досвідом, хоча краса міститься у самому осередку екзістенційної драми, яку ми всі тепер переживаємо. Віктор Палинський відчуває, що все, і тут, і там – ілюзія, свободи і спокою нема ніде, й у вигаданому світі, де панують магія та надприродні сили, так само незатишно, як і в наших душах.
Будь-який корпус текстів потребує характерної архітектоніки, інакше бракуватиме відчуття цілісності. Книга прози «Бібліотекар» може слугувати взірцем архітектурного конструювання. Вона об’єднує 24 коротеньких твори ( автор називає їх новелами та оповіданнями, хоча за обсягом сторінок, від 3-х до 15-ти, вони більше схожі на есеїстичні замальовки власних думок-відчуттів, інтровертне заглиблення-дослідження самого себе). Постійна прикмета – наявніть чіткого стилістичного зв’язку з елементами інтелектуального фентезі, така собі обережна апокаліпсичність на фоні урбаністичних пейзажів Львова – містичного міста дощів та майже сюрреалістичного простору: «Дощило так безнадійно, що майже не хотілося бути (...) щось таке заповзло в душу, наче проковтнув отруйний шмат туману (...) пливли розбурхані хмари, вітер термосив верхів’я дерев і бралося на дощ; уже накапувало. Це тривав мій простір. І мені було в ньому зовсім незле. Простір перевтілень».. До речі, саме сюрреалізм створив нове відкрите ставлення до дійсності, скасувавши певну логіку розвитку мистецтва.
Нова реальність, що створюється уявою В. Палинського щільна й компактна, в ній важко дихати, та саме вона – природне середовище існування авторського alter ego: «...Незатишно в цьому ранку. ...Шукати самого себе серед клубів туману. Незмінно, аж до абсурдності, кудись поспішати й незмінно себе картати знову і знову за патологічне невстигання. Не вміти прощати. Не проґавити. ... Безцільно, якщо загалом щось може мати бодай якусь мету в цій безпробудності, тинятися нічним парком і відчути отой особливий щем, що уже почав втрачатися з роками. Не хизуватися неможливістю досягнути злагоди із самим собою. Це тільки такий час! Час нарікань і нелюбові!» – зупинимо цитату, вона з нашої надокучливої реальності. Додамо іншої, світлішої за настроєм, коли емоційний імпресіонізм митця рівноважить динаміку pro et contra; моделює приватне як загальне та універсальне: «Квітам належить особливе місце у всесвіті. Такі собі виражальні форми високої краси. Притягальні знаки. Як гра уявного й реального в найгармонійнішому поєднанні. Метафізичний супровід людства. Вони знакують нам шлях і кодують історію. Але ми не завжди помічаємо це». Думка тримає форму, форма та зміст працюють на рівних, досягаючи тотожного втілення, чуттєвої довершеності. Як на мене, це – мірило для визначення художності.
Поступово, з плином часу, людина звикає до життя і відучується бачити очевидне, а насправді все і завжди стається зовсім не так, як ми гадаємо. Отже, письменник звертається, передусім, до читачів, котрі прагнуть пізнати незнане. Можливо, людина мисляча таким чином зможе вдосконалити власне буття, і цьому процесові також сприятимуть, гадаю, численні філософічні афоризми автора, як от: «До смішного – трагічно! І до трагічного – смішно! Не важить вже колишнє, а, можливо, – й майбутнє. Лише оті замкнуті мовчанкою двері (...) художня творчість – це безкінечне ретельне, самовдосконалююче виписування себе», або таке, з присмаком гіркоти: «зрештою, в кожному з нас зачаївся якийсь звір. І нам кортить подивитсь на світ його очима. Але не зволікайте з поверненням до себе, бо він заволодіє вами назавше...». Деколи письменник полюбляє блискавично змінювати інтонацію, легко іронізуючи над собою і над читачем: «Печерний лев – у Стрийському парку посеред Львова?! Ще тільки цього не вистачало! ...Зрештою, не бійтеся цього лева, остерігайтеся своїх давніх страхів (підкреслення моє – Т. Д.)».
Отже, візьмемо до уваги рецепт, а чи пораду Віктора Палинського, лікуймося від буденності благословенним даром письменника вірити в дива, і головне, вміти їх побачити: «Спочатку нічого не відбувалося. І лиш коли я спонтанно, зі своєю майже маніакальною звичкою все поправляти, торкнувся синьої (квітки), моноліт почав ледь помітно вібрувати. І небавом його контурами вирвалося в саме піднебесся стрімке сріблясто-голубе щільне світло. І я відчув, як камінь рушив і м’яко завис у просторі».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
