Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
2026.11.10
20:17
Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
2026.11.10
18:52
Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.
Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.
Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
2026.11.10
18:06
«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
2026.11.10
12:22
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Вірші
/
Далекий схід
Молилась мати
Дума
Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.
Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.
Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».
Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.
Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..
Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.
У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.
Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».
Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.
Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.
Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.
Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…
От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».
То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.
Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.
Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.
То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.
Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.
Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.
У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.
А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…
Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».
Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».
Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.
Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.
Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.
Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.
«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».
І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…
Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.
Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!
Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…
Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.
14 січня 2015 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Молилась мати
ДумаМолилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.
Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.
Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».
Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.
Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..
Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.
У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.
Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».
Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.
Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.
Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.
Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…
От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».
То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.
Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.
Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.
То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.
Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.
Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.
У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.
А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…
Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».
Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».
Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.
Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.
Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.
Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.
«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».
І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…
Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.
Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!
Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…
Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.
14 січня 2015 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
