Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.30
07:48
Антитеза
Білий аркуш паперу -
Дивочуд кистеперий,
Поле мінне. Там спалені нерви
В німоті нищать власні гріхи.
А каміння ще доста.
Білий аркуш паперу -
Дивочуд кистеперий,
Поле мінне. Там спалені нерви
В німоті нищать власні гріхи.
А каміння ще доста.
2025.12.29
23:44
Війна – найогидніший засіб розширення територій, але нічого ефективнішого людство ще не вигадало.
Історію України (за Винниченком) не можна читати без брому. Всуціль сфальшовану історію росії краще не читати взагалі.
Путіфренія – тупикове відгалужен
2025.12.29
22:11
Коли світло здолає пітьму
І життя запалає зорею –
Ще когось поцілую, когось обійму,
Але ти вже не станеш моєю.
Коли Місяць на Землю впаде
І до неба злетять океани –
Все на світі тоді стане скрізь і ніде,
І життя запалає зорею –
Ще когось поцілую, когось обійму,
Але ти вже не станеш моєю.
Коли Місяць на Землю впаде
І до неба злетять океани –
Все на світі тоді стане скрізь і ніде,
2025.12.29
14:56
Баба стогне третій день –
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
2025.12.29
13:44
Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
2025.12.29
13:10
Чому з небес не впали оксамити?
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
2025.12.29
00:56
Питає вчителька: - Де був учора ти?
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
2025.12.29
00:12
дружня пародія)
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
2025.12.28
22:35
Небритої щоки торкнувся спокій,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
2025.12.28
22:17
Всіх читав та люблю я
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
2025.12.28
16:43
Місто пахло стерильністю та озоном. У 2045 році ніхто не будував хмарочосів — вони були надто агресивними. Будівлі зберігали свої величезні розміри, однак втратили шпилі та будь-які гострі кути. Архітектуру тепер створювали алгоритми «Комфорт-Плюс», що м’
2025.12.28
15:43
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
2025.12.28
14:22
– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
2025.12.28
13:20
Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
2025.12.28
13:09
Життя таке як воно є:
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
2025.12.28
12:27
Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Вірші
/
Далекий схід
Молилась мати
Дума
Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.
Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.
Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».
Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.
Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..
Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.
У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.
Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».
Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.
Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.
Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.
Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…
От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».
То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.
Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.
Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.
То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.
Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.
Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.
У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.
А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…
Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».
Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».
Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.
Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.
Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.
Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.
«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».
І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…
Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.
Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!
Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…
Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.
14 січня 2015 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Молилась мати
ДумаМолилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.
Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.
Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».
Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.
Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..
Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.
У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.
Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».
Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.
Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.
Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.
Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…
От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».
То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.
Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.
Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.
То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.
Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.
Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.
У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.
А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…
Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».
Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».
Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.
Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.
Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.
Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.
«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».
І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…
Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.
Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!
Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…
Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.
14 січня 2015 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
