Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.14
19:42
Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
2026.05.14
19:35
Під городом під Фелліном гримить канонада.
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а
2026.05.14
19:05
Критикую київську поетесу
Виважено, крок за кроком.
А що ще робити з жінками,
Коли 70 років?
Виважено, крок за кроком.
А що ще робити з жінками,
Коли 70 років?
2026.05.14
18:56
Фрік - фрікує,
Бик - бикує,
ПРОВОКАТОР-ПРОВОКУЄ!
Бик - бикує,
ПРОВОКАТОР-ПРОВОКУЄ!
2026.05.14
18:40
Кажуть, без кохання жити неможливо...
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер…
(З останніх поетичних надходжень)
Так, без кохання він не вмер,
хоча з коханням помирав
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер…
(З останніх поетичних надходжень)
Так, без кохання він не вмер,
хоча з коханням помирав
2026.05.14
15:11
Кажуть, без кохання жити неможливо...
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер.
Кажуть, що кохання - вища нагорода...
А у мене інші нагороди є!
Маю гостре слово та кричущу ноту -
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер.
Кажуть, що кохання - вища нагорода...
А у мене інші нагороди є!
Маю гостре слово та кричущу ноту -
2026.05.14
14:22
Четвертий закон Менделя
Ми не вивчали в школі.
Мендель дала декому пенделя,
Натякнувши, що цей король голий.
Датчанин Ганс Крістіан Андерсен
І шведка Астрід Лінґрен
Перетнулися в Такера Карлсона,-
Ми не вивчали в школі.
Мендель дала декому пенделя,
Натякнувши, що цей король голий.
Датчанин Ганс Крістіан Андерсен
І шведка Астрід Лінґрен
Перетнулися в Такера Карлсона,-
2026.05.14
12:40
Суботнім днем я вийду в місто чуле,
Де заблукала в хащах пустота,
Де воскресає втрачене минуле
Й сідають пилом на асфальт літа.
Побачу, що ніхто не поспішає
І вулиці безлюдні в самоті.
Як проблиски дощу чи водограю,
Де заблукала в хащах пустота,
Де воскресає втрачене минуле
Й сідають пилом на асфальт літа.
Побачу, що ніхто не поспішає
І вулиці безлюдні в самоті.
Як проблиски дощу чи водограю,
2026.05.14
12:28
я хочу слів нових
михайль семенко
я хочу слів нових
щоб ці слова
не як полова
щоб як трава
Мабуть, вже понад років десять я уважно стежу за неочікуваними, інколи навіть на межі фолу, маршрутами музи Андрія Мироховича. Недаремно у його вірші, який
2026.05.14
11:52
РУСАЛКА НА ЙМЕННЯ «ЛЮБАВА»
Над Десною тумани, як сиве старе полотно,
Де вода забирає у пам’яті сонячні кроки.
Він – державна печатка, він – мудрість, він – горде вино,
А вона… тільки трави і погляд дівочий глибокий.
Над Десною розлилася ніч, гус
2026.05.14
09:55
мені би невагомого чогось
як флейти сякухаті
померти на цій кухні
на цій хаті
оскільки більш
нічого не зійшлось
закинути ще
у пакет сміттєвий
як флейти сякухаті
померти на цій кухні
на цій хаті
оскільки більш
нічого не зійшлось
закинути ще
у пакет сміттєвий
2026.05.14
08:11
Алебастровий дзбан над безоднею лине
У руці мозолистій безнадійної драми.
Чи зустрінеться в полі Чигирин з Чигирином
У прадавній задумі, над полину дарами?
В фрагментарному відблиску вічної зброї
Знов палають на сонці теракотові стегна
Від нащадкі
У руці мозолистій безнадійної драми.
Чи зустрінеться в полі Чигирин з Чигирином
У прадавній задумі, над полину дарами?
В фрагментарному відблиску вічної зброї
Знов палають на сонці теракотові стегна
Від нащадкі
2026.05.14
07:38
Римуються з укриттям
Буття і життя доладно.
І твій поетичний тям
Збирає трійне зверцадло.
Так мислиться уночі
В підземній міцній споруді
З барсеткою на плечі,
Буття і життя доладно.
І твій поетичний тям
Збирає трійне зверцадло.
Так мислиться уночі
В підземній міцній споруді
З барсеткою на плечі,
2026.05.14
07:25
Знов день промайнув, не лишивши світлини
на обрії неба в рожевім суцвітті.
А я ж не хотіла в гіркому полину
лишати сльоту на холоднім граніті.
Переболить, та, мабуть, не сьогодні —
ще рана глибока слізьми кровоточить,
і падає вечір у чорну безодню
на обрії неба в рожевім суцвітті.
А я ж не хотіла в гіркому полину
лишати сльоту на холоднім граніті.
Переболить, та, мабуть, не сьогодні —
ще рана глибока слізьми кровоточить,
і падає вечір у чорну безодню
2026.05.14
06:54
Безжурний світ
Дитячих літ
Був щедрим на утіхи
І їхній слід,
На північ й схід, -
Не стерта часом віха.
Тих давніх днів
Звучить мотив
Дитячих літ
Був щедрим на утіхи
І їхній слід,
На північ й схід, -
Не стерта часом віха.
Тих давніх днів
Звучить мотив
2026.05.13
19:36
Всесвіт, як пазли, вкладає долі
у величезну картину часу.
Бачиш, на тім, нині міннім, полі
сіяно-орано люду маса:
крик породіллі і свист нагайки,
лязкіт мечів і чаїний клекіт,
маками квітне земля-китайка
кров'ю просочена вглиб... Далеко
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у величезну картину часу.
Бачиш, на тім, нині міннім, полі
сіяно-орано люду маса:
крик породіллі і свист нагайки,
лязкіт мечів і чаїний клекіт,
маками квітне земля-китайка
кров'ю просочена вглиб... Далеко
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Вірші
/
Далекий схід
Молилась мати
Дума
Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.
Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.
Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».
Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.
Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..
Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.
У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.
Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».
Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.
Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.
Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.
Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…
От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».
То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.
Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.
Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.
То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.
Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.
Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.
У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.
А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…
Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».
Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».
Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.
Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.
Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.
Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.
«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».
І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…
Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.
Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!
Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…
Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.
14 січня 2015 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Молилась мати
ДумаМолилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.
Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.
Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».
Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.
Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..
Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.
У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.
Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».
Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.
Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.
Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.
Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…
От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».
То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.
Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.
Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.
То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.
Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.
Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.
У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.
А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…
Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».
Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».
Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.
Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.
Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.
Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.
«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».
І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…
Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.
Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!
Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…
Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.
14 січня 2015 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
