ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Вірші
/
Далекий схід
Молилась мати
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Молилась мати
Дума
Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.
Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.
Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».
Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.
Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..
Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.
У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.
Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».
Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.
Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.
Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.
Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…
От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».
То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.
Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.
Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.
То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.
Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.
Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.
У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.
А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…
Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».
Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».
Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.
Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.
Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.
Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.
«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».
І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…
Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.
Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!
Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…
Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.
14 січня 2015 року
Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.
Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.
Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».
Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.
Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..
Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.
У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.
Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».
Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.
Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.
Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.
Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…
От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».
То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.
Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.
Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.
То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.
Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.
Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.
У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.
А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…
Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».
Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».
Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.
Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.
Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.
Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.
«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».
І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…
Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.
Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!
Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…
Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.
14 січня 2015 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію