Аналогії

Журналісту іноді доводиться кривити душею. Чуєш правду, а донести її до людей не можеш.
Так було й після квітневого мітингу, присвяченого 27-й річниці чорнобильської катастрофи. Працюючи у провладній газеті, я могла констатувати побачену подію в її офіційному і безбарвному репортажі. Особисті людські ж враження лишила при собі – у вигляді неформатних фото та запису «із перших вуст» на диктофон. Однак про це пізніше.
Зрозуміло, що цей грудневий мітинг, яким держава вшановує ліквідаторів, знову пройде шаблонно офіційно… А неофіційно все виглядає так.
Коли я 25 квітня цього року фотографувала перебіг заходів у великій залі РДА, мимоволі порівняла із різноманітними заходами радянської доби. Вшановують і пам’ятають. Та якось не так. Ніколи (рада буду почути заперечення) не запросять ветерана-ліквідатора, як ветерана Великої Вітчизняної війни, на виховну годину до школярів. Ніколи сучасні «тимурівці»-скаути-пластуни не провідають хворого учасника наслідків аварії на ЧАЕС, або вже лише його вдову. Ніколи учнівський загін чи бригада не візьмуть собі наймення будь-кого із земляків, котрі, як і вояки другої світової, виконували свій святий обов’язок – захищати батьківщину й народ від ворога. (Ця тенденція з’явилася і згасла у перші роки після аварії на ЧАЕС і стосувалася лише бригади пожежників, яких безглуздо кинули у полум’яне пекло розверзлого реактора). Ніколи іменем котрогось із ліквідаторів не буде названо у Малині вулиці.
Ніколи не буде пережито, у зв’язку з чорнобильськими датами, шквалу радості й торжества, того особливого весняного настрою, яким позначався День Перемоги 9 травня – перемоги над злом і смертю. Хоча ліквідатори зробили для народу й України (і не лише України!) не менше – не треба бути й аналітиком. Але не завжди там, де велика жертовність, є велика Перемога.
Не стане ліквідаторів – не стане й події (до нового вибуху, нової аварії?..)
Але не буду фантазувати про чорне. Є фарби реальності, і їх слід використовувати, поки не засохли й не вицвіли. Щоб потім школярі, які писатимуть МАН-івські роботи з історії, або науковці, котрі прітимуть над монографіями про достеменність подій навколо ЧАЕС, не ходили по старожилах та не збирали факти, щоб реконструювати правду. Це вже проходили: голодомор, національно-визвольний рух – ходимо, по крупинках збираємо, що баба-дід скажуть. І, як ведеться, кажуть вони мало, бо пам’ять зраджує. А здебільшого й казати нічого – більшість уже в іншому світі. Отож і виходить офіційна історія – багато пафосу і жменька істини або й повна її відсутність.
А історія події живе й помирає разом з її учасниками. Тому прикро, що на урочистостях ми слухняно слухаємо рядки стандартного сценарію, виступи офіційних осіб, депутата Журавського і йому подібних. От якраз ці шаблони успадкували радянської влади один до одного. Неформат і сьогодні не потрібен. А коли й говорить котрий ліквідатор, він лишає, ховає в собі найболючіше і найправдивіше. Він знає, що його сповідь зачепить лише емоції присутніх, а держава вже не дасть більше, ніж дала. Забрати може, а додати – навряд чи.
Тож збирайте, юні пошуківці й чесні історики, факти, які ще носять їх свідки. Підкидаю вам підказку, повертаючись до матеріалів, котрі мною ніде не були використані.
Отож про те, що згадала на початку. Підійшовши до учасників зборів 25 квітня цього року, поцікавилася, яку ж допомогу роздають у конвертиках разом із гвоздичкою? Чоловіки-ліквідатори, що сиділи в останньому ряду, показали начиння конвертика. Фіксуйте, майбутні чиновники й історики, майбутні вчителі й учасники майбутніх подій! Фіксуйте традицію сьогодення. Щоб потім могли або пишатися цим, або могли виправдати, або здивуватися чи зневажити.
Зауважте, я не роблю власної оцінки – вона ж бо надто суб’єктивна. Я не знаю, добрі чи недобрі ці 100 гривень. Чи допомагають, чи ще більше принижують? Просто дарую фото до вашого власного підручника історії.
Того ж квітневого дня учасники зборів у РДА були підвезені на мітинг до пам’ятного знака жертвам аварії на ЧАЕС. Знову – ті ж офіційні слова, жалобна музика, інші старі й нові ритуали. Хто ж скаже, що це погано, що цього не варто робити? Варто.
Але чому ж дехто з ліквідаторів не хоче лишатися на мітинг та слухати слова й промови? Бо він учасник своєї історії, а не офіційної. Бо там немає місця його словам – незручним словам, які записані мною на диктофон і не використані вчасно.
Чоловік (на фото) поклав свою гвоздичку до чорнобильського дзвону, вклонився і пішов геть, не чекаючи мітингу. А на моє запитання, чому йде, відповів:
– Я мусив доводити, що був учасником ліквідації. Держава вимагала то одну, то іншу довідку. Кажуть в установах, що ти маєш довести погодинно, де і скільки працював там, у зоні, біля станції. Не можеш довести свою правду, шукаєш у архівах, щоб із тебе дурня не робили, щоб тобі повірили. Найшов, що зміг, бо архів у ті роки зберегти ніхто не намагався: підприємство одне ліквідовувалося, на його місці виникало інше, а документи шукай сам. Частково добився правди. У них для нас, бач, грошей немає. А тому синку президента, який за рік декларує багатомільйонні доходи, нічого доводити і довідок шукати не треба… Я не хочу лишатися на мітинг і слухати. Що тут можуть мені сказати?
Чоловік міг би ще говорити. Якби ж я пішла з ним і вислухала його історію від початку до кінця. Запитати, скільки його побратимів було у квітні 1986-го там і скільки їх у квітні й грудні 2013-го тут? Хто з них солідарний з ним і не хоче присмаченої жалобною мелодією офіційщини? Хто з них покинув цей світ? Скільки зробила чи не зробила держава для своїх рятівників? Повірте, це цікавить не тому, що журналістові так і хочеться піддати критиці, запереченню чи сумніву кожен факт. А тому, що відсутній сам голос справжньої історії.
Нехай знають прийдешні покоління і про отримані пенсії та квартири, щоб пишатися державою; і про зневажені права ліквідаторів, щоб соромитися держави.
Знаєте ж, що є «свідчення» учасників Великої Вітчизняної війни, котрі ще пішки під стіл ходили, коли справжні учасники святкували Перемогу. Бійтеся, щоб і наша історія ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, писалася зі «спогадів» псевдо-ліквідаторів, котрі не мали права, але мали й мають можливість хизуватися своєю участю у своїй історії.
Вибирайте пам’ять. Вибирайте історію.

P.S.
Ця стаття була написана у грудні 2013 року про переживання й враження по подіях вшанування у квітні цього ж року. Тобто минуло 8 місяців. Коли вийшло число тижневика з цією публікацією, підійшла до мене чиновниця з «чорнобильського» кабінету: «Ти, Ірино, перш ніж писати про людей, поцікавилась би, хто вони, як вони. Ти от написала, а не знаєш, що вони влітку один за одним померли…». Потім був ще діалог, бо виходило, що за мною якась моральна провина. Але ж річ не в моїх професійних суперечках, а в іншому. Ви хоча б розумієте?
P.S. – 2
Господи! Це ж із новітніми «ліквідаторами» в АТО так буде?????????