У момент перебування на цьому тривалому пікніку тривоги серед розкішних полів, унизаних літнім квітом, напоєних щедрим сонцем та не менш щедрими дощами, мені так хотілося запитати їх, наших вояків, з якими думками вони засинають у казармах, що сниться їм на цьому шматку рідної України…
…тут, під Новоградом Волинським, на полігоні, де добровольці проходять бойове злагодження (навіть у цьому терміні «злагодження» вчувається ласка і ніга), хоча в момент моєї присутності це було багатогектарне стрільбище, де бойовими набоями автомати сіяли короткі, як гострі гвіздочки, звуки, а гранатомети посилали у простір відлуння, схоже на розрив величезного серця.
Тут все мимоволі викликає найглибинніші асоціації та думки, хоча керує молодими й зрілими бійцями чоловіча конкретика й рішучість. Кожен із мешканців полігону щомиті готовий боронити батьківщину й родину.
Мене просили не вдаватися до конкретики у вигляді точних даних, цифр і фактів тощо – тобто всього, що не повинно стати інформаційною зачіпкою для агресора й диверсанта (лише трішки я порушу обіцянку).
Спершу мене привели на командний пункт, де з’являлися по-черзі офіцери різного рівня, щоб швидко віддати чи отримати команду. Мою появу сприймали з легкою і негрубою іронією, позаяк вона в цей день була зовсім недоречною.
У командному пункті від одного з командирів почула суттєве:
– Наш батальйон призначений боронити свій край. Але, можливо, доведеться їхати захищати північний кордон з Білорусією. І хоча з цією державою у нас гарні відносини, але кордон абсолютно прозорий. Диверсійні групи агресора можуть зайти в Білорусь, а потім і до нас. Путін може зробити так, що, що Лукашенко і знати не буде. Отож чекаємо команди – можливо рушимо на підсилення 200-кілометрового північного кордону.
– Усіх секретів не видавати! – жартома зауважив підполковник Василь Васильович Карпенко, заступник командира батальйону. Жартують і сиплють дотепами тут всі: і офіцери, і рядові – такий настрій чоловіків, які адекватно оцінюють свою місію нинішню й потенційну.
Потім підполковник додав уже серйозно, що говорити варто про проблемні питання підготовки армії до бойових дій і не боятися передавати свою думку нагору. Він дав зрозуміти, що тутешні командири несуть відповідальність за кожного свого бійця і не збираються їх виставляти незахищеними й неоснащеними під кулі агресора. І категоричність командирів з Житомирщини зрозуміла, адже й ми знаємо із ЗМІ, чому і як гинуть десятки наших захисників.
Далі командири розповідали:
– Люди місцеві нам допомагають дуже. Один спонсор, чоловік добрий, привіз сала 50 кілограмів. Дзвонять селяни із ближніх сіл. Привозять консервацію, картоплю. Навіть матраци і ковдри!
Якщо про допомогу цивільного населення говорили з оптимістичною інтонацією, то згадка про земляків, що боронять Україну на Сході звучала з неприхованою тривогою:
– Ви ж знаєте, що там 30-та механізована бригада, 95-та аеромобільна, 26-та моторизована. Ми тут поки на прикритті. Добре, що бізнесмени на Сході вирішили укріплювати кордони технічними засобами. Адже така практика є і в інших країнах: наприклад – Ізраїль, Палестина. Відомо тепер всім, що на Сході наші частини за останні роки були розформовані. Однак це не змінює наших намірів у даній ситуації дати відпір і перемогти агресора. Готуємося ми лише до незаперечної перемоги.
Неподалік помітила молоду гарну жінку з пов’язкою медика вище ліктя.
– У вас тут і жінки служать?
– Так. Взагалі жінок багато в Українських ЗС. Відсотків з десять – це медперсонал, зв’язківці тощо. Часом жінки виявляють більшу відповідальність, а бойову підготовку – нарівні з чоловіками.
Не без неприємностей буває й тут, я маю на увазі тих молодих людей, котрі на дозвіллі звикли час проводити з чарочкою. Однак це виняткові випадки. А малинчани – відповідальні бійці. Ваш земляк Славко Хелемендрик – відчайдух і патріот. Прагне в бій, наполягає, щоб його відправили на Схід.
На мою цікавість про заохочення хлопців отримала відповідь:
– Права і грошове забезпечення – як у регулярних військ. Такі батальйони як «Азов» та «Донбас» спонсоруються Коломойським. Наші ж хлопці отримують зарплату як контрактники. За повний місяць перебування, скажімо, водій, кулеметник чи стрілець матимуть 2400 плюс преміальні – за бойову підготовку та інші показники. Командир відділення вже має від 3000 гривень, офіцер – від 4000.
– Чи є тут офіцери, що мають реальний бойовий досвід?
– Старші офіцери – це офіцери запасу ще з радянських часів. А молодші офіцери ті, що закінчили військові кафедри при вузах вже в роки незалежної України. А щодо досвіду, то тут є люди, у котрих за плечима Афганістан, Ірак, Косово. Тобто, навчати молодих є кому. Однак, хочу зауважити, бойовий настрій здебільшого спричинений тим, що у всіх проснулися особливі почуття до України. Тобто, вони були, а зараз проявляються по-особливому. Тому жоден із хлопців на цьому полігоні не викликає жодних сумнівів.
…Вояки були розкидані по тренувальних об’єктах полігону – тривала стрілецька підготовка і ніхто не збирався якось ламати регламент заради журналістської цікавості. Дякую, що і так дозволили хоча б коротку екскурсію у супроводі майже юного, але насправді зрілого заступника командира, молодшого лейтенанта Вадима Борецького. Цей хлопчина виявився чоловіком, що пройшов бойове хрещення на Майдані – жив і пліч-о-пліч відстоював ідеали революції гідності з білорусом Жизднєвським.
Колишні радянські, а тепер українські офіцери кількома словами пояснили, що до складу присутнього тут батальйону входять мешканці Житомирщини. Злагодження на цьому ще за СРСР збудованому полігоні проходить і вдень, і вночі.
Поки йдемо з Вадимом, у цивільному житті фахівцем у галузі освіти та фізичної підготовки, територією полігону, він відповідає на моє запитання, як опинився тут:
– Призвали й запитали, чи маю бажання захищати Батьківщину. Звичайно ж, дав згоду, як і всі побратими. Пройшов комісію і от з 22 травня вже тут. Проте вже з 7 травня, в другу хвилю мобілізації в рамках АТО, сюди почали з’їжджатися хлопці з різних районів Житомирщини. Звичайно, спочатку налагоджували побут, приводили в порядок казарми… Годують тут нормально. А кому не подобається, то нехай не забуває, де він знаходиться. От щодо умов, то можна було б і кращі. Читав на «ЖитомирІнфо», де відзвітували, що все закуплено – комплекти білизни, бойлери, що все профінансовано. Насправді все не так або не в такій кількості. От помитися в бані змогли нещодавно лише раз. А так миємося холодною водою. Тому дехто й захворів.
Добре що літо, подумала, а вголос запитала Вадима:
– М'ясо дають?
– Щодня.
Хлопець показав мені старшого чоловіка і порадив з ним поспілкуватися. Той підбіг лише на мить, сказав, що він із Радомишля, а почувши, що говорить з журналістом, по-чоловічому заявив:
– Знаєте, для нас, малинчан і радомишлян, люди збирали гроші. 80 тисяч зібрали. Ні хр…на не куплено досі. Сказали: «Будете у Славянську, тоді витратимо на вас…». Павленко це сказав. Знаєте такого? Колишній губернатор. То передайте йому привіт від нас!
Чоловік повернувся до пункту видачі патронів, лишивши мене у повному здивуванні від позиції колишнього губернатора. Чи, може, не варто дивуватися?
Як не варто дивуватися й факту, про який тут говорять всі – від командирів до рядових, що бійцям продали непридатні «бєрці». Ось їх недавно привезли (по 260 гривень за пару) з Бердичівської взуттєвої. Дехто взув – швидко стало зрозуміло, що носіння в польових умовах це взуття не витримує, почало розлазитися і лопати. Тому комбат прийняв рішення х віддати назад з вимогою закупити хлопцям на ці ж гроші якісне взуття.
Про взуття взагалі можна говорити й говорити, бо бійці проходять підготовку, хто в чому приїхав чи прикупив за власний кошт. Тому раз-по-раз траплялися ноги то в гумових шльопанцях, то в кросівках.
І не лише із взуттям проблема. Так само наші добровольці мусили подбати й про комфортну камуфляжну форму та інші аксесуари.
По ходу екскурсії таки фотографувала, так, для історії. До мене з цього приводу звернувся ще один командир:
–Прошу, не фотографуйте. Ви ж дивитеся телевізор. Знімайте лише загальні плани. Адже за вашими знімками, розміщеними в мережі, наприклад, можуть ідентифікувати наших бійців. Зрозумійте, зараз хитра війна: сидять люди на місцях, маючи такі хвости, за які їх тримає колишній КДБ – отож не знаєш, що від них чекати. Маємо нині таку спадщину у вигляді ворогів, які звуть себе братами. І внутрішніх ворогів багато. Напишіть без фотографій, як служать ваші земляки. А служать вони зразково. Тих, хто показав себе не з кращої сторони, ми відправили додому. І у свій час також напишемо на їхній батьківщині про їх «подвиги». Але це виняткові випадки. А загалом панує справжній бойовий дух.
Нам видалася нещодавно дивною реакція однієї журналістки, яка сама перебуває в занепадницьому настрої й нам намагалася його нав’язати. Дивно. З настроєм у нас порядок. Проблема не в нас, а нагорі. У нас же – порядок і порозуміння. А те, що є недоліки постачання й оснащення – варто говорити вголос. Адже потрібна термінова допомога. Можливо, громада допоможе. В тому ж, що ми дамо відпір, якого агресори й сепаратисти і не уявляють, не сумнівайтеся. Раз вони не хочуть поважати нашу свободу і незалежність, ми їх змусимо. Однаково позбуватимемося ворога зовнішнього і внутрішнього. І хочемо, щоб ви, журналісти, нас у цій справі підтримали. Кожен має починати із себе. А всі ми змусимо й отих чиновників жити по-новому. Не захочуть – ці хлопці попросять їх піти із влади. Бо наші бійці зараз набувають не лише бойового досвіду. Вони стали справжніми патріотами України.
Хлопці підхопили:
– Так, тут всі патріоти.
Довелося спостерігати, як бійці готували собі захисні окопи, а мій молодий супутник вів далі:
– Хотілося б таки більше досвідчених інструкторів, які мають бойовий досвід. Підручник тут недоречний.
Я підсіла до малинчанина, стриманого та неговіркого 42-річного чоловіка,батька двох дітей і мешканця мікрорайону СПТУ. В кількох словах він повторив потреби свої побратимів і пояснив, як заважає нестача оснащення в успішній підготовці, не кажучи про бій. Немає «броніків», немає наколінників, немає «розгрузки».
– Я ще служив у Радянській Армії аж у Владівостокові. Дещо в голові лишилося. З моєю мобілізацією співпав і розвал Союзу. Хочу просити, щоб допомогли нам всім бронежилетами. Конкретно, хто може – комусь конкретному.
Поруч лежав гранатомет, автомат. Тут все по-справжньому. Стрільба бойовими набоями. Готовність номер один.
І не дивлячись на непідходящий для спілкування час, хлопці встигли повідати важливі речі в коротких фрагментах розмови:
– А знаєте, що прикро? Що там, на Сході в наших земляків стріляють земляки. Вихідці з Житомира, Баранівки… Стріляють за гроші, за дозу, бо вони наркомани. Це перевірений факт. Як і той, що там є наші колишні силовики, котрі знають наші слабкі сторони і цим користуються. А серед слабкостей – і слабка теоретична навчальна база. Особисто я змушений шукати в інтернеті сучасні матеріали, написані на досвіді американських збройних сил. Вчитися по дідівських методах просто смішно. От погляньте на цей речовий мішок. Він – зразка 1945 року!
Інший підхопив:
– Люди гроші нам збирають! Куди вони поділися? Не знаємо ні ми, ні командири. Чули, що й малинські підприємства зібрали кошти – до кого вони пішли? Розберіться, будь ласка. Ось баранівським хлопцям передали 5 бронежилетів – в руки. І на би так. А то багато доводиться купувати за цінами, що виросли у 2-3 рази. Зрозумійте, ми не примхливі. Річ не в каші, яку ми можемо і без їсти. Річ у готовності дати відсіч ворогу, який використовує проти нас новітні тактики бою. Добре, що поруч є старші люди, котрі знають не із книжок, що таке війна…
Змушена була покинути полігон, зустрівши на зворотньому шляху ще одного земляка. Ним виявився Ігор Шмир. Йому ось 29 червня виповниться 41 рік. І так хотілося б, щоб він святкував його вдома з друзями. Але він тут, бо доброволець і патріот, а свято його – вільна Україна.

Червень 2014