Кілька днів тому дорога привела до Ворсівки. Почувши про родину біженців, що з’явилася тут, хотіла з перших вуст почути і читачам переказати правду очевидців і жертв російської агресії.
Єдине, що знала, буцім східняки мають корені на Поліссі й приїхали, можна сказати, до себе додому. Голова сільради Підручний, вислухавши про мої наміри, підвіз до обійстя родичів біженців із Славянська.
Сільський закуток, земний рай тиші і спокою, прихистив восьмеро українців, котрі вчасно встигли покинути небезпечне місто, полишивши там оселю й усе майно.
На поріг вийшла їхня тітка, пояснивши, що чоловіки подалися до Малина в пошуках роботи, а дівчата наразі пішли до лісу – може, ягід візьмуть. Жінка була відверто невдоволена:
– Не будуть вони говорити з журналістами. Не захочуть, скажу наперед. А то понаписують потім в інтернеті казна-що… Їм це не потрібно.
Намагалась переконати родичку, що маємо найкращі наміри, адже така велика родина, зрозуміло, потребує сторонньої допомоги. Вважай, щодня хоча б відро картоплі, прикинула я собі…
За кілька хвилин тітка біженців пом’якшала у спілкуванні й навіть взяла мій номер телефону, припустивши, що, може, й подзвонить хто – раптом саме підтримка газети буде вчасною і суттєвою. Адже «СП» має досвід у сприянні вирішенню багатьох гострих питань чи подолання скрути. (Проте, забігаючи наперед скажу, досі ніхто так і не зателефонував).
– Ой, ви ж дивитесь телевізор – знаєте, що там лишилося від того Славянська. Що ж вони будуть вам розказувати? Ще добре, що їх житло вціліло. Але допоки? – скрушно махнула рукою. Далі просто не було сенсу спілкуватися.
На зворотньому шляху сільський голова завів мову про ворсівських хлопців, котрі зараз перебувають на Сході – на війні:
– Подумайте тільки, – вів голова, – ось один з них, провівши тут, на Карачуні, своє дитинство (бо його бабуся живе у Ворсівці), тепер чатує під кулями сепаратистів Карачун у Славянську.
– Дійсно, містика просто… – тільки й змогла додати.
– Можна навідатися до його бабусі, поговорити з нею про внука.
Валентина Ракевич, бабуся малинчанина Олександра Чалбаєва, розповіла про хронологію пересування внука на східному фронті. Двадцятивосьмирічний Сашко систематично, як тільки є вільна мить, телефонує мамі, а мама переповідає новини бабусі. Проте скільки ж тих новин за хвилинку розповіси?
– Спочатку Миколаїв, потім Херсон, далі – Добропілля й … Славянськ. Ніби мають їх перекинути до Краматорська. Може, досі онук вже досі там? Ой, не можу спокійно по це говорити.
Проте, стримуючи сльози, бабуся розповіла і про ночівлі на голій землі і про відсутність попервах бронежилетів, а то й білизни. Тепер вже мають спальні мішки.
– І мамі гроші вже надіслав…
Однак бабуся раділа б його зараз бачити тут, на рідній землі, а гроші – наживне.
– Ви краще з моєю донькою поспілкуйтеся, може, вона більше розкаже.
По дорозі до Малина ворсівський сільський голова розповів про своє недавнє перебування в Одесі, де довелося спілкуватися з одеситкою, категорично переконаною в істинності інформації російських телеканалів. І тим не доречніша була її «ідейність» на тлі нашої чорноморської Пальміри, яка сповідує українські настрої і не збирається до Росії попри переконання окремих віруючих в Путіна.
Родина Олександра Чалбаєва живе у центрі Малина. Розмова наша оберталася все навколо спільних тривог і очікувань щасливого фіналу для України й для кожного вояка та його близьких зокрема. Тут, серед домашнього затишку та буяння квітів у доглянутому дворику, такими недоречними й брутальними здавалися слова «війна, збитий літак, вибухи, сепаратисти» тощо. Тут, де мамина оповідь у присутності десятирічної доньки Анастасії, котра так пишається братом і чекає на нього не менш нетерпляче, ніж мама, у товаристві великого кота, що звично панував на своєму стільцеві під верандою, тут, де полотно літньої зливи, підсвіченої західним сонцем, затуляло, здається, нас усіх від інших неприродних негод, звучав мамин голос, як молитва:
– Я ж розклад усіх новин знаю до хвилини – переключаю з каналу на канал, щоб знати, що робиться на Сході. Бачила, як показували репортаж про цю нашу Житомирську 95-ту бригаду, а потім мені син казав, що тільки задрімали, як тут телекореспонденти будять… Важко чути, коли син розповідає, як когось убили… Як не знаю, що думати, коли раптово зв'язок переривається і рахую хвилини, поки син знову може подзвонити. І коли скаже пару слів, то знаю, що зможу хоча б трохи заснути… А часом годинами там не вщухають вибухи та стрілянина. Казав син, що коли з ними прийшла підмога до наших на Карачуні в Славянську, там уже хлопці прощалися із життям – нічим було боронитися від агресора.
Настя підійшла до мене на прощання й прошепотіла на вухо:
– Привітайте, будь ласка, мою маму з днем народження 19 червня.
Дитино, «СП» вітає твою маму, Аллу Тимощук, й бажає їй найважливішого сьогодні – щоб радість за дітей стала повною й невичерпною, окриленою не лише, дитино, твоєю увагою, а й щасливим поверненням з війни твого дорослого брата, який боронить разом з побратимами вас і нас від горя.

P.S. Днями пролунав у редакції дзвінок. Обурений жіночий голос кидав чи то звинувачення, чи то претензії щодо родини біженців із Славянська:
– Скажіть, хто вам доручив писати про цю сім’ю? Приїхали тут відсиджуватися. Чого ж не лишилися там оборонятися і воювати. А наші хлопці повинні їхати туди на погибель? Чого ми повинні їм допомагати?
От воно, хохляцьке – справжнє й оголене. А той факт, що чоловіки вивезли (і молодці, що вчасно схаменулися!) свою родину у безпечне село, не викликає поваги? Хіба не треба дбати про збереження життя і в такий спосіб, хіба кращі абсолютно невмотивовані смерті наших східних українців, які з тих чи інших причин лишилися на Донеччині та Луганщині. А тема добровільного захисту східних областей переконаними українськими патріотами місцевого походження – це вже інше. І так чи інакше хлопців з Галичини, Волині чи Полісся посилали б туди. Але невже так важко хоча б на мить уявою поставити себе на місце біженців?.. Отож бо.
Тому й не прагнуть вони ніякого контакту з журналістами й не хочуть нічиєї допомоги. Тепер, коли Путін загнав сокиру по самісіньке топорище в тіло України, зовсім не час допомагати йому оту криваву рану робити глибшою та ширшою. Інакше гріш ціна нашому патріотизму і нашому майбутньому.

Це було влітку 2014 року. Деяким явищам та вчинкам зараз даю нову оцінку - більш радикальну. Але в момент написання була абсолютно щирою. Тоді колега по літстудії дорікнув: "Мій пасинок зараз там захищає Україну, а східняки у нас відсиджуються". Не розумію позиції східняків, котрі не захищають. Але Україну треба захищати. Нам, поліщукам, поруч із східняками, котрі не сидять у глибині Полісся.