Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Проза
Загублена парасолька
Вперше я побачив її ще восени. В пам’яті залишилося лише той один із останніх раптово теплих днів, за якими настає справжня холоднеча. Накрапав дощ.
Вона йшла пероном, тримаючи чорно-білу парасольку — необережно повернула її проти вітру і не втримала. Я швидко наздогнав парасольку і повернув незнайомці:
— Ось ваша втікачка! Тримайте на прив’язі, — спробував пожартувати на початок знайомства.
Вона кивнула, але промовчала. Подякувала лише посмішкою та виразним поглядом. Я встиг розгледіти чорні круглі очі, оточені короткими, але густими темними віями, такі ж темні з незвичним вигином брови. Маленький носик і принадно-примхливі уста. Риси її обличчя не можна було назвати правильними, але вони створювали гарний малюнок характеру, замилування яким перебили друзі, покликавши мене до свого гурту.
Відтоді ми бачилися з володаркою чорно-білої парасольки щопонеділка, коли я їхав на заняття до Києва, і щосуботи, коли повертався.
Я любив слідкувати за незнайомкою. Та мені завжди заважав натовп, де я губив її до наступної зустрічі. Бувало, помічав у останню мить і тоді, коли дівчина змінювала капелюшок або куртку. Зате так вивчив її смак і намагався розпізнати своїми спостереженнями більше, запитуючи себе все частіше, навіщо це мені?
Таки знав навіщо, але не хотів пизнаватися собі остаточно, оберігаючи свою незалежність і убезпечуючись від невідомого мені впливу справжньої пристрасті.
Згодом я не почував незнайомку незнайомкою. Вона завжди відповідала на моє вітання своїм поглядом – коротким, але з угадуваною радістю. Її обличчя було повне екзотики, для мене принаймні. Я досліджував його з безпечної (для себе!) відстані, перебігаючи поглядом з вуст на очі, брови, чоло. Дівочий профіль став символом мого негаснучого інтересу. Незнайомка була для мене «моєю» за один крок. Та цього одного кроку не поспішав робити. Вичікував, дражнячи чи, може, й обманюючи себе.
Парасольку вона більше не губила.
Кожен із нас вперто їздив у своєму вагоні. Я навіть почав це сприймати як умови гри, що матиме фінал. Фінал як початок нової і складнішої партії. Але фіналу якраз і не хотів прискорювати.
Після новорічних свят мене охопила незрозуміла тривога. Я викурював на пероні по кілька сигарет, чекаючи появи незнайомки. Вітер доносив пахощі її парфумів. Це робило дівчину ближчою, ніби вже почуто її голос, відкрито її досі заховані принади, вбрані у слова, адресовані мені.
Голосу ніколи не чув. Одного разу лише уві сні. Напередодні Свята закоханих вона подарувала мені парасольку. Уві сні. От тільки не чорно-білу, а прозору. Дарує і щось каже. Голос, інтонація ще досі бринять в пам’яті. Але самих слів так і не розчув. Що ж вона говорила?
Саме сон підштовхнув мене до рішучих дій. Підійду і скажу:
– Ти мені наснилася.
Це ж правда. Що я втрачав? Нічого. Ніхто ж іще не посягнув на мою свободу! А дівчина була варта того, щоб мій інтерес було переведено й трішки на територію моєї незалежності. Був певен, що відповість взаємністю. В очах читав.
У понеділок по-весняному світило сонце. Чудового настрою не псувала навіть хляпа під черевиками.
Я приїхав на вокзал раніше, ніж звичайно. Навмисно. Ніби оголосив про введення ритуалу стрічання. Чекав, знаючи, що зроблю тепер.
Підійшла електричка, треба було заходити, але незнайомка не з’явилася. Так я лишився того дня ні з чим. І в наступні дні також.
Весна прийшла бурхлива й сонячна. Ось і перший справді теплий дощ.
Але знайомої парасольки я так і не дочекався.
1999
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Загублена парасолька
Вперше я побачив її ще восени. В пам’яті залишилося лише той один із останніх раптово теплих днів, за якими настає справжня холоднеча. Накрапав дощ.Вона йшла пероном, тримаючи чорно-білу парасольку — необережно повернула її проти вітру і не втримала. Я швидко наздогнав парасольку і повернув незнайомці:
— Ось ваша втікачка! Тримайте на прив’язі, — спробував пожартувати на початок знайомства.
Вона кивнула, але промовчала. Подякувала лише посмішкою та виразним поглядом. Я встиг розгледіти чорні круглі очі, оточені короткими, але густими темними віями, такі ж темні з незвичним вигином брови. Маленький носик і принадно-примхливі уста. Риси її обличчя не можна було назвати правильними, але вони створювали гарний малюнок характеру, замилування яким перебили друзі, покликавши мене до свого гурту.
Відтоді ми бачилися з володаркою чорно-білої парасольки щопонеділка, коли я їхав на заняття до Києва, і щосуботи, коли повертався.
Я любив слідкувати за незнайомкою. Та мені завжди заважав натовп, де я губив її до наступної зустрічі. Бувало, помічав у останню мить і тоді, коли дівчина змінювала капелюшок або куртку. Зате так вивчив її смак і намагався розпізнати своїми спостереженнями більше, запитуючи себе все частіше, навіщо це мені?
Таки знав навіщо, але не хотів пизнаватися собі остаточно, оберігаючи свою незалежність і убезпечуючись від невідомого мені впливу справжньої пристрасті.
Згодом я не почував незнайомку незнайомкою. Вона завжди відповідала на моє вітання своїм поглядом – коротким, але з угадуваною радістю. Її обличчя було повне екзотики, для мене принаймні. Я досліджував його з безпечної (для себе!) відстані, перебігаючи поглядом з вуст на очі, брови, чоло. Дівочий профіль став символом мого негаснучого інтересу. Незнайомка була для мене «моєю» за один крок. Та цього одного кроку не поспішав робити. Вичікував, дражнячи чи, може, й обманюючи себе.
Парасольку вона більше не губила.
Кожен із нас вперто їздив у своєму вагоні. Я навіть почав це сприймати як умови гри, що матиме фінал. Фінал як початок нової і складнішої партії. Але фіналу якраз і не хотів прискорювати.
Після новорічних свят мене охопила незрозуміла тривога. Я викурював на пероні по кілька сигарет, чекаючи появи незнайомки. Вітер доносив пахощі її парфумів. Це робило дівчину ближчою, ніби вже почуто її голос, відкрито її досі заховані принади, вбрані у слова, адресовані мені.
Голосу ніколи не чув. Одного разу лише уві сні. Напередодні Свята закоханих вона подарувала мені парасольку. Уві сні. От тільки не чорно-білу, а прозору. Дарує і щось каже. Голос, інтонація ще досі бринять в пам’яті. Але самих слів так і не розчув. Що ж вона говорила?
Саме сон підштовхнув мене до рішучих дій. Підійду і скажу:
– Ти мені наснилася.
Це ж правда. Що я втрачав? Нічого. Ніхто ж іще не посягнув на мою свободу! А дівчина була варта того, щоб мій інтерес було переведено й трішки на територію моєї незалежності. Був певен, що відповість взаємністю. В очах читав.
У понеділок по-весняному світило сонце. Чудового настрою не псувала навіть хляпа під черевиками.
Я приїхав на вокзал раніше, ніж звичайно. Навмисно. Ніби оголосив про введення ритуалу стрічання. Чекав, знаючи, що зроблю тепер.
Підійшла електричка, треба було заходити, але незнайомка не з’явилася. Так я лишився того дня ні з чим. І в наступні дні також.
Весна прийшла бурхлива й сонячна. Ось і перший справді теплий дощ.
Але знайомої парасольки я так і не дочекався.
1999
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
