Вперше я побачив її ще восени. В пам’яті залишилося лише той один із останніх раптово теплих днів, за якими настає справжня холоднеча. Накрапав дощ.
Вона йшла пероном, тримаючи чорно-білу парасольку — необережно повернула її проти вітру і не втримала. Я швидко наздогнав парасольку і повернув незнайомці:
— Ось ваша втікачка! Тримайте на прив’язі, — спробував пожартувати на початок знайомства.
Вона кивнула, але промовчала. Подякувала лише посмішкою та виразним поглядом. Я встиг розгледіти чорні круглі очі, оточені короткими, але густими темними віями, такі ж темні з незвичним вигином брови. Маленький носик і принадно-примхливі уста. Риси її обличчя не можна було назвати правильними, але вони створювали гарний малюнок характеру, замилування яким перебили друзі, покликавши мене до свого гурту.
Відтоді ми бачилися з володаркою чорно-білої парасольки щопонеділка, коли я їхав на заняття до Києва, і щосуботи, коли повертався.
Я любив слідкувати за незнайомкою. Та мені завжди заважав натовп, де я губив її до наступної зустрічі. Бувало, помічав у останню мить і тоді, коли дівчина змінювала капелюшок або куртку. Зате так вивчив її смак і намагався розпізнати своїми спостереженнями більше, запитуючи себе все частіше, навіщо це мені?
Таки знав навіщо, але не хотів пизнаватися собі остаточно, оберігаючи свою незалежність і убезпечуючись від невідомого мені впливу справжньої пристрасті.
Згодом я не почував незнайомку незнайомкою. Вона завжди відповідала на моє вітання своїм поглядом – коротким, але з угадуваною радістю. Її обличчя було повне екзотики, для мене принаймні. Я досліджував його з безпечної (для себе!) відстані, перебігаючи поглядом з вуст на очі, брови, чоло. Дівочий профіль став символом мого негаснучого інтересу. Незнайомка була для мене «моєю» за один крок. Та цього одного кроку не поспішав робити. Вичікував, дражнячи чи, може, й обманюючи себе.
Парасольку вона більше не губила.
Кожен із нас вперто їздив у своєму вагоні. Я навіть почав це сприймати як умови гри, що матиме фінал. Фінал як початок нової і складнішої партії. Але фіналу якраз і не хотів прискорювати.
Після новорічних свят мене охопила незрозуміла тривога. Я викурював на пероні по кілька сигарет, чекаючи появи незнайомки. Вітер доносив пахощі її парфумів. Це робило дівчину ближчою, ніби вже почуто її голос, відкрито її досі заховані принади, вбрані у слова, адресовані мені.
Голосу ніколи не чув. Одного разу лише уві сні. Напередодні Свята закоханих вона подарувала мені парасольку. Уві сні. От тільки не чорно-білу, а прозору. Дарує і щось каже. Голос, інтонація ще досі бринять в пам’яті. Але самих слів так і не розчув. Що ж вона говорила?
Саме сон підштовхнув мене до рішучих дій. Підійду і скажу:
– Ти мені наснилася.
Це ж правда. Що я втрачав? Нічого. Ніхто ж іще не посягнув на мою свободу! А дівчина була варта того, щоб мій інтерес було переведено й трішки на територію моєї незалежності. Був певен, що відповість взаємністю. В очах читав.
У понеділок по-весняному світило сонце. Чудового настрою не псувала навіть хляпа під черевиками.
Я приїхав на вокзал раніше, ніж звичайно. Навмисно. Ніби оголосив про введення ритуалу стрічання. Чекав, знаючи, що зроблю тепер.
Підійшла електричка, треба було заходити, але незнайомка не з’явилася. Так я лишився того дня ні з чим. І в наступні дні також.
Весна прийшла бурхлива й сонячна. Ось і перший справді теплий дощ.
Але знайомої парасольки я так і не дочекався.

1999