(Грудень, 2013)

Представити Василя Сташука можна окремо для тих, хто знайомий з його творчістю, і для тих, хто жодного Сташукового рядка не прочитав. Кому потрібніший наш з ним передювілейний діалог? Гадаю, і першим, і другим. Василь Сташук має багато літературних досягнень та відзнак. Можна довго говорити про його громадську діяльність, про роботу в газетах, про фундаторство й різні ініціативи.
Завітаймо на короткий час до творчої світлиці земляка, котрий 1 січня 2014 року зустріне своє 70-річчя, щоб привітати його.
Із вікон тієї світлиці видно й наші Савлуки, де народився Василь Федорович, і Брусилів, де вже чимало років мешкає поет. Видко Малин, Полісся, Україну.
– Із дитинства й молодості яке із новорічних свят найбільш пам’ятне?
– Святкувань Нового Року та дня народження як таких не було. Ви ж знаєте, які були роки. І які свята у родині без батька? Справді святкову незабутню атмосферу вперше пережив, коли був двадцятирічним парубком. Зібралося нас із семеро хлопців та дівчат. Хтось добув колгоспні коні. Ми на санях із баяном і транзистором рушили до лісу. Коні мчать, дзвіночки грають! Засніжена природа, казкове вогнище… Коля Єсипчук, нині малинчанин, мабуть, пам’ятає той новий рік. Декого із тих друзів уже немає… Веселились, грали на баяні (і я трішки грав!), кидали на щастя гроші у вогонь…
– Радості були звичайні, але яскравіші?
– Скажу так, повторюючи когось із творчих людей: дякуючи нещасливому дитинству став поетом. Бо більше й гостріше відчував. Благополуччя і статки гарні тим, що не треба ні про що думати. А в нестатках розум і душа постійно шукають відповідей на важливі життєві питання.
– Тобто, такий досвід допоміг відчувати справжнє і несправжнє…
– Такий досвід наповнює творчість змістом. Наведу такий приклад. Коли я жив у Києві, був у мене творчий вчитель Абрам Кацнельсон. Я ходив до нього на літстудію, слухав його зауваження. І він пояснив мені творчість раз і назавжди. Якось приніс йому один із міністрів вірші своєї дочки. Вчитель почитав і сказав: «Загалом нічого. Але вони несправжні. Душі тут немає. – То як же бути? – Коли ваша донька переживе велику любов без взаємності, у цих віршах оселиться душа. Бо це ще не поезія».
– Ваше визначення поезії у зв’язку з цим?..
– Можна скласти вірш, як дрова. Але якщо ти не відчуваєш того, про що пишеш, то краще не пиши.
– Ви безперервно у поезії багато десятиліть. Пишете, бо…
– Бо душа не втомлюється любити. Буває сплю, а вірш будить – записую, потім лише правку додаю. Душа у постійній роботі. Принаймні, моя душа не старіє. І не я один такий. Неповторна лірика з’явилася у Павличка, коли він був уже дуже зрілою людиною. Поки наші серця чують, будуть вірші. Бо придумати вірша неможливо. Можна лише почути його у собі.
– Виходить, що поет постійно живе душею привселюдно навиворіт?
– Так жили й писали мої улюблені Єсенін, Сосюра. Страшно оголювати душу постійно. Але якщо ти поет, то інакше ти не творитимеш. Без самобичування читач не відчує поезії. Якщо скористатися словами великих, Гарсіо Лорка сказав: «Сумна та радість поетом бути». Та й не треба далеко ходити – достатньо звернутися до Сингаївського, ще не прочитаного і не почутого: «Бо душа поета – ніжна терпелиха, що себе не може вберегти».
– Чи бували періоди, коли ви роками не писали віршів?
– Місяцями – так. А щоб роками – ні.
– Що ж змушувало замовкати?
– Переживання зради. Коли хочеться спалити вірші, на які надихнула людина, котра потім зрадила. Щоб ніхто не смів торкнутися до того, що я пережив.
– І спалювали?
– Ні. Проходило. Вчився знову жити і любити. Завжди пам’ятатиму слова Михайла Клименка, який редагував мої вірші: «Таких віршів про любов, як у тебе, в Україні небагато поетів мають». Мене це зобов’язує тримати високу планку.
– Ви згадали Клименка… Гадаю, він незаслужено забутий, перебуває у тіні.
– Знаєте, якби він жив у Києві… Не хочу нікого образити, однак, як ведеться, до визнання «пхають» друзів і товаришів, часом не вартих уваги. Є визначення – літературний літератор. Оце про таких. А Клименко?.. Його немає у наших хрестоматіях, але він є у антології світової літератури. Цим все сказано.
– Хто з наших поетів теж заслуговує більшої уваги, ніж має?
– Не треба далеко ходити. Той же Микола Сингаївський. Його «Чорнобривці» – еталон української душі. «Чорнобривці» знають всі, а чи знають іншу поезію земляка? Що говорити про нього, якщо навіть визнані класики недостатньо поціновані. Візьміть сонети Тичини – це поет світового рівня!
– А як почалася проза у вашій творчій біографії?
– Це був 2004 рік. Я брав активну участь у подіях на Майдані. Враження й переживання переповнювали мене. Так з’явився перший публіцистичний твір «Те, що минуло, не минає». Останні рядки: «Народ вибрав Ющенка. Тепер Ющенко повинен вибрати народ».
– А він таки не вибрав.
– Таки не вибрав…
– Що ж у прозі далі відбувалося?
– Свої думки щодо Чорнобиля, згадка про Великі Кліщі (виселене село Народицького району) – вклав у публіцистичному нарисові «Останній лелека». Зараз я б уже дещо переробив би, здається, міг би краще. Але земляки читають і дякують, тому далі тему Полісся, нашої духовності і моралі, до чого ми прийшли, торкав у «Голосі спаленої трави». Лише потому з’явився роман «Западня для Івана Денисовича».
– Я чула, що Юрій Мушкетик схвально відгукнувся про роман.
– Для мене стало справжнім святом, що роман отримав минулого року відзнаку – премію Василя Земляка. Я дуже шанував Земляка, тому така оцінка мого «Івана Денисовича» для мене багато означає.
– А щодо творчих планів?
– Поговоримо, коли плани будуть реалізовані, а задуми – втілені.
– Які принципові речі важливі для вас так само, як і творчість?
– Не бути падлюкою. За будь-яких режимів лишатися людиною, не гнутися, мати свою думкою. Якщо відкинути все, моє сумління втішиться тим, що я не продавав і не продався.
– Мимоволі спонукаєте мене до запитання про нинішній Майдан.
– І в 2004, і тепер – я з Майданом! Але ми ще лише на початках. Нація формується. Однак вже маю стовідсоткову певність – нація буде. Так, Хохляндію творили довго і старанно, робили все, щоб людина не мала індивідуальності і нації. Так само довго триватиме процес повернення. Ліна Костенко права: «Всі нації уже збулись, а ми ще стоїмо на старті». Нам ще багато працювати над собою, щоб побороти «колінозгинання». Ми ж іще насправді з колін не піднялися. Адже в масі своїй не дійшли розуміння, що Україна починається в кожному з нас. Бо дехто каже, чому він не на Майдані: у того бензину немає, того жінка не пускає… Жанну д’Арк перед спаленням просили відректися, буцім, і король тебе, Жанно, зрадив. А вона відповіла: «Король зрадив, а Франція – ні!» Тоді у Франції народилася нація. От і ми виходимо на цей шлях.
– Що кожен має зробити для України, чим пожертвувати?
– У кожного своє уявлення про жертовність. Олекса Гірник, відомий усім патріот, висловив свій протест через самоспалення. Його намагалися й намагаються виставити божевільним. Ось і на Майдані був випадок самоспалення, який припинили. Зводять на неадекватність. А зрозуміти просто – так, і ніяк більше, людина висловлює свій протест, свою думку – через самоспалення. Жертовність і присвята Україні може виявлятися по-різному. Хіба можна применшити жертовність тих, хто відсидів по радянських таборах? Це, скажімо, Стус. А як вам така моя думка: Сосюра й Тичина не були у тюрмах, у чомусь пішли на компроміс, славили партію, режим. Але той факт, що вони робили все, щоб збереглося українське слово, українська поезія, – переважує негатив. Це теж немало. От і зараз – лишається актуальним зберегти українське слово, а з ним – і честь, гідність. Зробити все, щоб лишилася українська пам’ять. І щоб лишилася пам’ять поліщука. Бо коли людина здатна уголос сказати «я – українець» або «я – поліщук», вона вже чогось досягла. Де б я не виступав, повторюю: будьте українцями і не бійтеся про це казати. Не бійтеся казати правди. Олесь Гончар щодо цього висловився: «Казати правду – найважче». Для початку – хоча б собі.
– У вас вже стоїть новорічна ялинка?
– Так. І щороку. Коли доньки були молодші, і тепер також. Але я в дитинстві і юності стільки дерев насадив, що мені природа вибачить новорічну ялинку. Коли їду на Полісся по гриби та ягоди, входжу у свої ліси – ті, що ми садили разом з тим же Колею Єсипчуком: він штирем робив луночку, я вкладав саджанець – тепер мої ліси велично шелестять…

Вірші Василя Сташука

***
Хтось сміхом сипоне у душу,
Як сіллю – в рану ножову, –
Що я, такий-сякий дворушник,
І вішаю «лапшу на уши»,
Що вже не так, як всі, живу.
Мовляв, ну що мені ще треба?
Мандруй на піч і жвачку жуй,
Про нас вгадає, звісно, лейба,
Запросить весело до цебра –
Ото вже буде сабантуй!
І справді, що мені ще треба,
Яких достойних кренделів?
Довірсь словам, спитай у неба.
Спитай лишень самого себе, –
У високосних журавлів.
Сходи на батьківські могили…
Спитай, чи так ми живемо?
Чому нам світ уже немилий,
А на чужих холодних схилах
Ми кров свою уже п’ємо.
Десь бродять зорі безталанно
Серед засніжених руїн.
І знову – біль, і знов – кайдани,
Якщо в рядках моїх не встане
Душа з уярмлених колін.
***
Любить Шевченка – Боже! – як це просто!
Волать затяжним ґвалтом «Заповіт».
Носити справно квіти до погосту,
І вправно проголошувати тости,
Від котрих почорніє білий світ;
Ходить в народ, як у корчму – з похмілля,
Чоломкатись до хрускоту щелеп,
Благословлять своє чуже весілля,
Немов сукати з брата сухожилля –
У сухоребрий вилощений склеп.
Любить Шевченка – ревно бить поклони,
Єлеїти заціплені уста.
Прогендлювать всевишнього хитона,
І продавать за срібняка з амвона,
Ордою розіп’ятого Христа.
Любить Шевченка – спопелити квіти,
Що на колінах віддано тремтять!
Любить Шевченка – треба вовком вити,
Коли його співають єзуїти
Під всевельможне і гучне «Гаття!»
Любить Шевченка – в руки брать сокиру,
Щоб від парші і сліду не було.
І не дай Боже, сотворить кумира,
Щоб і моя уже свавільна ліра
Не заблудила в сує за селом,
Дай боже, не зігнутись, не заплакать, –
І не шукати броду – в круговерть.
Через ліси, поля, через байраки, –
Грядуть – мої братове – гайдамаки –
Під переможне: «Воля або смерть!»
Любить Шевченка… йду, молюсь на Кодню,
Де Гонту ждуть Тарасові слова.
І він прийде під зорі Великодні.
І упаде безславно у безодню
Невігласа остання голова.
***
Я – неминучий… Не мину ніколи,
Навіть тоді, як в землю перейду,
Десь у свавіллі безуму й крамоли
Я не прийду у світ бездарно голим,
А зіркою Всевишнього зійду.
Я у гріхах стодзвонних неминучий,
Як у вогнях – душа Залізняка.
Тут все моє: від соняхів – до тучі,
Тут пращур мій ніколи не падлючив.
І я не плакав мовчки у рукав.
Щоб неминуче душу розпанахать,
Прийду і стану на семи вітрах.
Тут все моє: від сволока – до плахи,
Від втіхи – до чорнобильського жаху,
Де й досі наше сонце в міражах.
Я неминучий у праотчих водах,
Що б’ють ключем з нуртуючих глибин.
Я – неминучий на своїх клейнодах,
Де тільки честь козацька верховодить, –
Під легіт колискових – до сивин.
Я – неминучий у прийдешнім слові,
Що мою душу грішну не мине.
Я – неминучий у своїй любові, –
Засвітиться над світом бурштиново,
І десь на вежах грому спалахне.
Я перейду у вічність неминуче, –
Як дух. Що гартувавсь у курені.
Тут все моє: від соняхів – до тучі.
Від борозни праотчої – до кручі,
Де Гонта сталить душу у вогні.