БИЛИ МЕНЕ ЗА ХЛІБ НАСУШНИЙ
Рік 1949 -50 для червенівців , як і для всіх закарпатців був надзвичайно важким . Це був практично першим роком суцільної примусової колективізації. Люди були якісь залякані . Із комори та сусіків вимели і забрали всі їстівні запаси , Із дворів забрали весь сільськогосподарський реманент , із хлівів та стаєнь забрали всю худобу для новоствореного колгоспу імені Молотова. Незнана до тепер у Європі система колективного господарювання навіювала страх і не визначеність . Народ не мав уяви , як будуть дальше жити. У більшості людей не було нічого такого , що можна було б продати і таким чином купити собі щось на прожиток. Народ , що тисячоліттями жив за принципами християнської моралі , не був навчений ані красти , ані сочкувати , ані філонити , ані туфту гнати. Вони навіть не розуміли значення вищенаведених слів . В перші роки колективізації селяни йшли на роботу до схід сонця , а поверталися з поля коли зійшла перша зірниця . Бо так були навчені тисячоліттями. Не осудіть мене , що забігаючи на перед , дозволю собі зауважити , що радянська влада за кілька десятиліть спромоглася таки виховати нову спільноту , а саме « радянську людину». Спільноту в якій було не мало крадіїв , сочків , філонів , та тих що туфту гонили. Сочок , це той , що на роботі сочкує , тобто тиняється без діла , аби тільки начальство не бачило. Йому навіть розмір заробітку не був цікавий , йому аби нічого не робити . Філон теж не рвав лямки на роботі , але він завжди старався бути на виду у начальства , він старався показати вид що
працює , в присутності начальства закликав до роботи інших , котрих навіть позволяв собі
критикувати . Розмір зарплати та винагороди для нього був понад усе. Була ще категорія працьовитих людей котрі скоро зрозуміли радянську систему , при якій хоч працюй , хоч не працюй , все одно одержиш Х ….ікс . Ці завжди «туфту гнали» . Якщо це були скажімо малярі , то вони побілену ними стіну одним шаром , доводили що побілена вона трикратно. Якщо дорожники засипали дорожнє полотно товщиною в 10 сантиметрів , то доводили що воно засипане товщиною в 20. Таким чином і заробіток підвищувався і не використані будматеріал та бензин можна було реалізувати на ліво, конкретніше - вкрасти . Шофери приписували кілометри , тобто відстань перевезень , та вагу вантажу . Трактористи , якщо продискували поле в один слід то писали в чотири. Але і цих туфтових заробітків людям ледве вистачало на прожиток. Радянську системо важко було надурити. Тих , що ще не відвикли були від роботи , що посильним трудом старалися заробити приличну платню , радянські ідеологи прозвали принизливим словом «рвачі». Але це було вже потім . Спершу так не було . Люди не знали за що братися . І чи варто за щось братися і щось робити , бо ніби все одно відберуть. Коли сходилися біля церкви то з розпачем запитували одне одного «що то з нами діється?» . Хоча багато закарпатців , котрі були на східному фронті у складі угорської армії або Чехословацької легії , дещо чули про страхіття колгоспної чи радгоспної системи. Але чули здебільшого тільки з розповідей місцевого населення . На практиці ніхто не знав що воно таке , та з чим його їдять. Було , правда , ще одне джерело інформації , інформації більш менш правдивої і достовірної. Носіями цієї інформації була незлічена армія ковдушів- інвалідів , жебраків із східних областей України , де не панував а царював голод. Народ переможець , що виграв війну перемігши нацизм та фашизм , доведений був до того ,що мусів іти випрошувати крихти хліба аби не померти від лютої голодної смерті у західні області. Що цікаво , так це те , що ніхто із Закарпатців не цвікав тим нещасним- «ми вас годуємо» , як іноді тепер деякі вихідці із сходу , ті що нечесним шляхом збагатилися за рахунок голодних , цвікають закарпатцям. В деякі дні тих жебраків бувало так багато , що двері в нашій хаті майже не зачинялися .
Одні виходили , інші заходили . Часто жебраки припрошувалися до нас на ніч . Таких нічників на протязі тижня у нас було по декілька раз . Якщо траплялося , що уже декілька днів у нас ніхто не ночував , то батько виходив на вулицю і чекав на жебраків . Першого зустрічного він питав : - А що неборе , чи маєш де ночувати ?
- Та не маю , хазяїн.
- Ну , тоді походи селом , а вечером приходи до мене .
Через це у нас часто бували сімейні сварки. Мама нарікали , бо не знали що із своїми блохами робити , а тут кожного разу свіжі приносять . А батько оправдуючися казав :
- Ти , небого , на війні не була , про руський полон тільки чула , тому і не знаєш , як то на морозі ночувати.
Довгими зимовими вечорами сидів батько з інвалідами-жебраками обмінюючися спогадами про важкі воєнні роки . Вчорашні вороги , що воювали по різні боки окопів , може і стріляли один в одного , зараз як милі друзі ділилися своїм горем . Але радянська влада скоро зрозуміла , що такі інформатори до добра не доведуть. І мабуть тому всю територію Закарпатської області зробили закритою зоною . Іноді її називали зоною «А» , або зоною «№!1». Саме такі позначки ставилися в паспортах закарпатців . Без такої позначки в паспорті каліка – жебрак не міг зайти в зону. А щоб закарпатець не міг виїздити за межі області , то незабаром від усіх на довгі роки відібрали паспорти . Закарпатці , що не мали паспортів ,практично перестали бути громадянами . Але кого це цікавило? . Вїзд та виїзд на територію області був по спец пропускам. Серед приїзжих східняків крім жебраків та інвалідів були і інші категорії . Були серед них і хороші люди , добрі фахівці . Але було серед них багато і таких , про яких великий руський поет Лермонтов писав : «Заброшен к нам по воле рока , на ловлю щастя и чинов» . Це ті котрі казали : « В Закарпатьє харашо би було жить , так местних єще много осталось».
Такі слова завезені нам зі сходу , як бригадир , бригада , ланка , трудодень , колгосп , норма , план , закарпатцям ні про що не говорили . Жив у Червеньові один дуже бідний чоловік , що не мав ні сімї , ні кола ні двора , за прізвищем Довганіч Іван , а по вуличному проймаш . Цей проймаш був божевільний , але російське визначення –«юродивий» йому б ліпше підходило . Проймашами русини називали людей ясновидячих , таких що могли передбачати майбутнє . Я не знаю чому їх так називали , але припускаю ,що ця назва могла була утворитися від слова «пройматися» , тобто перейматися чиєюсь долею. До нього часто приходили на « пройму» люди із близьких і навіть далеких сіл . Най частіше приходили батьки молодят , аби дізнатися , яка доля чекає їх дітей у шлюбі. Приходили старі дівки аби дізнатися ,що їм приготувала доля у майбутньому. Приходили удовиці , чоловіки котрих загинули на війні , аби дізнатися про митарства душі невинно убієнного . Та не завжди він був такий . Колись він був поважною , досить заможною людиною. Коли після першої світової війни він повернувся у рідне село , то на перших післявоєнних виборах його обрали заступником старости , а одночасно і сільським тудором . У русинів тудором називали тих , що згідно посади опікувалися інвалідами , сирітками , удовицями , удівцями. Але зла доля розпорядилася так , що і сам Іван невдовзі потребував опіки . Помер його єдиний син , а вбита горем жінка теж довго не потягла . Залишився Іван удівцем . Незабаром на Івана накинула оком кума Юла , котра до речі була теж удовицею . Її чоловік , що повернувся був з війни весь в гнійних ранах, незабаром помер , залишивши в Юлі на руках трьох малолітніх синів. На неоднозначні натяки Юли , Іван ніяк не реагував. Тоді Юла вдалася до перевіреного століттями способу .Вона напоїла кума якимось чарами. Чари подіяли , але не так як того хотіла Юла .
Іван втратив розсудок , став божевільним. А через якийсь час місцевий лихвар Беньо Голендер за безцінь купив від нього маєток , після чого проймаш оказався викинутим на вулицю. Зимою ночував він по людських хлівах , а в літку попід копицями. А скільки цей проймаш знав різних народних пісень , колядок , щедрівок , приповідок , загадок , скоромовок , головоломок , легенд , міфів . Мені чомусь здавалось , що він їх сам і вигадував , бо ніколи щось подібне я ані не читав ані не чув. А яким це все було дотепним
. Шкода , що ніхто цього не записав. Так цей проймаш першим і навіщував про те що незабаром і у нас буде колгосп . Він в зимку , щоб зігрітися ,ходив по хатах просячи яку небуть роботу .Та яка зимою на селі робота ? Хіба що кукурудзу лущити. Сидів він біля печі , лущив кукурудзу , а під носом приспівував : « кила ..кила…килихоз , килавий колхоз.» Або – « Доки мороз , доти колхоз , як роса спаде , колхоз пропаде». Та ця його «пройма» не збулася , бо килавий колгосп протримався аж п’ятдесят років. Дуже він ненавидів всяких радянських функціонерів .Де тільки він їх зустрічав там їх і відчитував : «Кайтеся іроди , бо вже у Бога в сінях нагострена сокира , вона вам всім скоро голови повідтинає.» Але як не дивно , це йому сходило з рук. Така вже людська психологія – божевільним все прощати. Ця психологія сформувалася протягом тисячоліть. Якось мені розповідав один мадяр – Бейла Молнар про одну подію. Це було понад тисячу років тому. Мадярскі племена , шукаючи собі підходящю територію для майбутньої держави , примандрували на притисянсько-дунайську низовину. Десь там на берегах Дунаю вони натрапили на православний чоловічий монастир. Русини-монахи боялися аби незнайомці не осквернили святу обитель , а тому всі підступи до монастиря забарикадували . Мадяри рішили взяти монастир приступом . Завязалася кровопролитна битка. В результаті цієї битки всі оборонці монастиря були порубані на смерть. Був у цьому монастирі молодий , дуже перспективний , високо освічений монах. Цей молодий монах вирішив зайти в винний погріб , напитися вина , аби легше перенести страхіття наглої смерті. Там його п’яного і застали мадярські воїни. Тоді ще мадярам не відоме було ані вино , ані інші спиртні напої. Вони цього п’яного монаха прийняли за божевільного. І уявіть собі , вони до нього навіть пальцем не доторкнулись . Божевілля в них вважалося за Божий дар.
Було літо 1949 року . Най важча пора для селянина . В цей час на селі завжди робота була непомірно важкою . Сінокоси , жнива , обкопка кукурудзи , та інше . При чому одна робота підганяла іншу . Це була пора , коли тогорічні продукти вже закінчувалися , а нових ще не було . Багато селян жило в проголодь. Така картина бувала і в до колгоспний період . А зараз ця біда подесятерилася . Жнива закінчувалися , настала молодьба зернових культур . В селі були дві молотарки , ще дореволюційного виробництва , що були усуспільнені до колгоспу від заможних селян . З цих двох стареньких молотарок ледве зібрали одну . Партія строго насторого наказала обмолотити зерно у визначені нею строки , а селяни мусіли брати на себе соцзобов’язання ці плани перевиконати . Для цього потрібно було аби молотарка працювала цілодобово без яких би там на було зупинок . Для таких випадків на селах завжди були комісари уповноважені райкомом та обкомом партії. Вони повинні були слідкувати за роботою колгоспників.
Перша колгоспна молотьба . Памятаю , того дня до молотарки мала ставати ланка в котрій працював мій батько. Молотарку крім машиністів обслуговувало понад десять чоловік , а може і двадцять. Це ті , що із скирди подавали снопи на воза , це ті , що підвозили возами снопи до молотарки і викидали їх на верх молотарки , це ті що розрізали повересла , і рівними порціями «кормили» тобто завантажували барабан молотарки , це ті що із під жерла молотарки згрібали обмолочену солому , сортуючи солому на ліво а полову на право.
Це ті , що вилами подавали солому на скирду. Це ті , що набирали зерно в мішки і відвозили його на спеціально облаштований майданчик , щоб добре його просушити , а завтра з піснями та транспарантами вивести все до одного на здачу державі . Здавали навіть так званий посівний фонд . Це була пекельна робота . Серпень завжди спекотний , кругом молотарки завжди була пилюка , як снігова завірюха. Колючки чортополоху та полови вїдалися в розпарене тіло , як осині жала. За звичай зміна робітників заступала на цілу добу . Не буду продовжувати розповідати про цю каторгу , Молоді все одно не
зрозуміють , а старикам , котрі дожили до сьогоднішнього дня уже все байдуже. Тоді був машиністом молотарки хороший співчутливий мужчина Стеблак Іван . Коли бачив , що люди від утоми з ніг валяться , то на деякий час зупиняв молотарку ніби на ремонт . За це уповноважений райкому партії Єрьомін його сварив , навіть Сибіром лякав , Але так як у техніці нічого не петрив , то Стеблаку сходило з рук.
О пів на пяту ранку прогудів гудок , який сповіщав , що через півгодини почнеться зміна. Мама ще звечора сушили голову над тим , що завтра дати батькові у торбину на цілу добу . Вони нагріли кілька літрів води . Цю теплу воду залили до корита в якому за звичай хліб валяли . Причина , що присохла була до стінок корита ще з минулої випічки , розмокла , тоді мама ложкою-оловянкою наскребли цього розмоклого тіста і розколотили у воді . Потім додали туди десь з літр слив круглянок і поклали варити. Круглянками у нас називали ті сливи , на які зараз кажуть- алича . Вийшло сяке – таке вариво , хоч і не дуже смачне та поживне , але кендюх можна було розмочити. Хліба не було з чого спекти , бо все зерно усуспільнили до колгоспу ще взимку. Мама із своїми сестрами зібралися на нараду . Рішили продати декілька яєць Швімеру Беркові , а з вирученими копійками послати мене з двоюрідними братами в досвіта до села Середнього купити хліба . Строго насторого наказали до обіду вернутися . Одна нога тут, друга там! А йти треба було пішки. Прийшли ми до Середнього , побачили першу попавшу нам на очі крамницю , стали перед дверима , бо було ще зачинено. Склепарь (так в Середньому кажуть на продавця) відкрив свій склеп аж десь через дві години. Як виявилося , це була залізо-скобяна крамниця. Дізнавшись чого нам треба, склепар нас дуже пожалів і пояснив , що хлібний склеп за рогом на іншій вулиці. Коли ми прийшли туди , то там було народу , як зірок на небі. А чей із усіх навколишніх сіл. Черги не було ніякої. Лізли один одному по поголовах , в буквальному розумінні цього слова . Ми мовчазно зрозуміли , що прийдеться іти до дому з порожніми кошиками. Нам до болю жаль стало наших голодних батьків , котрі чекають на хліб . Про власний голод старалися не думати. Але є ще Бог на небі ! Там були два міліціонери , що сяк –так наводили порядок. Один з них був родом з Червеньова , виходить землячок. Це був Іван Гладжикурка , по вуличному Рущанин , бо мати його була родом із села Руське. Рущянин нас упізнав і по земляцькі проштовхнув до прилавку. Нам продали по одному буханцю хліба. Хоч часто слово хліб я пишу з великої букви , через велику повагу до нього , та хай Бог простить але то був не хліб , а щось таке з чого можна було іграшки ліпити , як з глини. До дому ми рушили майже перед обідом . Двоюрідні брати Петро та Іван пішли попереду скоріше . У мене була пробита п’ята , тому шкинтаючи я плівся далеко позаду відстаючи від них. А був з нами ще один хлопчина-цімбора Іван Газій. Ось з ним ми двоє пленталися . Припленталися ми до Дубрівського берега та й сіли біля кринички відпочити та води напитися . Я у житті ніколи не курив і зараз не курю , при чому аніскільки не жалію. Іван курив чи не з шести років. Він поназбирав по Середньому конциків-окурків , біля кринички скрутив скруток і смачно затягнувся. Трохи відпочивши , я запропонував рушати до дому , щоб встигнути принести хліба батькові до обіду , бо час уже нас таки піджимав .
А Іван Газій каже : «Еміл ,я не можу встати , я світа білого не бачу , я осліп». Мене це налякало . – То що з тобою Іванку?
- Я вже три дні нічого не їв.
Я набрав у пригоршні води і збризнув йому на лице . Від цього він ніби трохи ожив. У нього хліба не було , бо і не було за що купити . З нами йшов він просто за компанію . Іван був з багатодітної дуже бідної сімї. Бідною ця сімя стала після того , як його батько , Газій Юрко захворів на туберкульоз . Тоді ця хвороба була не виліковною. Все що сімя мала , продали , аби хоч трохи підлікувати годувальника. Бідні , тоді в перші роки колективізації були всі , але ця сімя була особливо бідною. Жебракувати їм не позволяло сумління , ось і голодували . Через півроку після описаних тут подій старий Газій помер від голоду . Памятаю , який він був перед смертю опухлий весь, тіло було біле-біле як сире пшеничне тісто. Лежачи на смертному одрі в труні ,він ніби посміхався . Бо й справді в житті він був завжди весельчаком , з гострим гумором . Коли хтось зауважував , що він часто кашляє ,він з посмішкою заперечував кажучи : « і зовсім не часто , а всього на-всього чотири рази в році . Це весною , в літку , восени і взимку.» А коли лікар йому казав : « щось дуже мені не подобається ваш кашель» , він відповідав : « пан доктор , для вас стараюсь зо-всіх сил , але вибачте , вже сильніше не можу .» Жили бідно і ми. Батько прийшов з полону у 1947 році з цілим букетом хвороб , інвалідом . Мама теж хворіла на ще і досі не виліковну хворобу – цукровий діабет , а рана після видалення жовчного міхура так до смерті і не загоїлася . Пенсійного забезпечення тоді ніякого не було , то мої родичі змушені були працювати як могли , аби прогодувати себе , та нас малих дітей . Батько робив у колгоспі у ланці , а мама влаштувалися на пів ставки прибиральницею в школу. Пів ставки , це було рівно одинадцять карбованців , з яких треба було ще і дань платити та різні страховки та державні позики. Полегшення прийшло , коли маму назначили по сумісництву завідуючою колгоспного дитячого садка . Цей садок організували зразу після запровадження в селі колективізації , аби молоді мами могли трудитися з повною віддачею на благо батьківщини. Функціонував цей садок спочатку тільки у весняно-осінній період , тобто на період сільгоспробіт. А згодом і круглорічно . Харчі садок отримував від місцевого колгоспу . Це були в основному деякі крупи та молоко. Але родичі радо віддавали діточок в цей садок , бо як не як , а там хоч трохи щось давали їсти. В садок записали і мою меншу сестру , бо була вона саме такого віку . Так що проблеми з мамою та сестрою відпали самі собою . Вони вже не голодували. Проблемними залишились ми з батьком . Звичайно , якби мама не боялися , то могли б і нам принести деякі крихти . Але вони боялися , дуже боялися , бо був це сталінсько-беріївський режим. Але мама і тут знайшли стратегічний винахід . Вони майже кожного дня після уроків кликали мене нарізати та наколоти дров для садика , наносити води та інше. Тоді вони не боячись нічого , давали мені горнятко солодкого чаю та скибку мащеного олією хліба. Я попросив маму аби вони дозволили Газію Іванові мені допомагати. Вони дозволили . Так що Іван теж отримував свою порцію . Деколи мама крадькома давали нам грудочку рафінованого цукру. Ми хапали цю грудку цукру і щосили бігли на вулицю , щоб похвалитися другим дітям . Тоді мама ставали на порозі і заставляли нас у неї на очах зїдати цукор , аби не дай-то боже хтось не побачив і не накликав біду.
На другу весну наші справи ще дещо покращилися . Колгоспне начальство , бачачи , що моєму батькові важко працювати у ланці на рівні з молодими і здоровими чоловіками , запропонували йому самостійну роботу . А саме - доглядати колгоспних телят. Це були телята до двох місячного віку котрих треба було напувати з відра . Але перед цим їх треба було цьому навчити.
Так як телят було біля сотні , то батькові самому справлятися було важко. Щодня після уроків я теж йшов йому допомагати. Телят випоювали знежиреним молоком , так званим перегоном. Ось тоді я зажив на повну . Інколи я міг випити до літра цього синього як небо молока в день . Згодом , я попросив батька , щоб дозволили Івану Газію мені допомагати . Іван теж отримував свою порцію . Коли вже я став дорослим , то інколи згадуючи ці події , задавав собі запитання – а чи не робив я злочин , випиваючи від невинних теляток їхнє молоко? Так , це був до деякої міри злочин . Але який злочин чинили ті , котрі доводили людей до голодної смерті ! Цим я ніби оправдував себе . Але все це було вже потім.
А зараз , лежачи на траві біля криниці , Іван ледве ворушачи губами благав мене , дати йому хотя-би крихту хліба . Я боявся , аби мене дома не лаяли , хоч і сам не міг утриматися від спокуси аби хоч раз не куснути цього квасного , як кінський щавель буханця. Він мені порадив , як треба зробити так , аби і вовки були ситі і вівці цілі. Треба ножиком зробити на буханці ніби маленькі дверцята . Із середини ущипнути трохи м’якоті , а потім дверцята приладнати на місто , та так , щоб дома нічого не помітили. Ми так і зробили . Ми так старанно зайнялися цією напрочуд цікавою роботою , що за хвилину від буханця залишилася тільки оболонка – скоринка , печена- перепечена . Ми з Іваном заприсяглися не признаватися дома , що м’якуш виїли ми , а казати , що воно так і було. Діти є діти . До дому я ледве встиг . Мама вже наріхтовали у канту вчорашнього варива із слив круглянок , заправленого наскрептаною з корита причиною . Затримка була за хлібом . Коли мама взяли в руки буханець , то спершу пополотніли , а потім поблідли , після цього почервоніли . Зрозуміли мама все , коли випали дверця прилаштовані нами до буханки . Іван утік , а мене били , били , щипали та товкли. На це надійшов мій дідо Довгош , дуже добродушна релігійна людина . Він мене і врятував . Потім ,пам’ятаю , ми всі троє плакали . Я плакав усвідомлюючи заподіяне мною зло . Мама плакали , бо знали , що батько знову залишиться голодним на цілу добу. Дідо плакали , жаліючи нас усіх трьох . Потім дідо кажуть: « за що тебе , хлопчику били?» Кажу: «Бо я , дідку , вчинив великий гріх . Зїв хліб наш насушний.» А дідо кажуть : « То нічого , помолися сорок
Отченашів , то гріх твій відпущений буде».

2013р.