С П О Г А Д И – Г О Д И
Молода людина живе мріями , як то воно буде колись у майбутньому . Стара людина живе спогадами , як то воно було колись у далекому минулому . І це правда . Це не просто правда , це істина . Це така істина , як те , що є Бог на небі. Добре тим молодим у кого є однодумці , щоб помріяти разом . Добре тим старим , котрі мають з ким поділитися спогадами . А як на душі у тих старих у кого поблизу не залишилось ровесників , щоб поговорити , поділитись досвідом , якщо він є , щоб поспівчувати одне одному ? Молоді цього не розуміють , бо ще ніколи не були старими , а тому мало хто з них задумується про майбутню старість . І це добре , це навіть чудово . Не варто з молодих років забивати собі голови всякими журбами . Молодість людині на те і дається аби не журитися , аби веселитися і насолоджуватись життям таким , яким воно є. Та й то правда , що спогади- байки старих та немічних мало кого цікавлять. Я собі подумав , що добре було б свої роздуми- спогади викласти на папері. Ні , це не бесіда самого із собою , це ніби бесіда з майбутніми співрозмовниками.
І ось переді мною чистий та білий аркуш паперу . Білий та чистий , як біле не зоране , не витоптане поле в зимку. Дивлюсь на це біле поле , беру в руку ручку і здається мені споконвічному селянину ,що є глиною з глини , землею від землі , що в обласному центрі за своє довговічне життя був стільки разів , що можна на пальцях полічити , і здається мені , що не ручку тримаю , а тримаю в задубілих руках ,що пахнуть землею і коров’яком чепігу від селянського мого плуга , який у двічі старший за мене. Стискаючи з незвички корявими пальцями перо , дивлюся на його пищик і здається мені , що то не пищик , а тільки що сільським ковалем відковане чересло до мого прадавнього плуга . Про перо і плуга я вже ніби десь читав . А чи не в Дочинця ? Боже великий , як починати орати це не зоране поле , цю білу , пре-білу цілину?. Як і чим її засівати? Які плоди дасть моє сіяття ? І пригадується мені байка про корову та вола. Якось корова з волом пішли ниву орати . Прийшли , стали посеред поля , а корова і каже : «Ой воле , воле яке широке поле» . А віл сердито мукнув : « Ще й не орала , а вже-ся всра…» Так , що взявши на шию ярмо , в руки чепіги , починаю прокладати борозду за бороздою приспівуючи :
Гей воли , чого-сьте стали
Чи затупилось чересло,
Чи плуги іржаві стали ,
Чи поле терням поросло ?
Гей воли, та гей воли.
Згадуючи давно минулі часи приходить мені на гадку одна подія , яка потім стала притчею во- язиці для сільських пустосміхів на цілих кілька десятиліть. Багато років тому , сьомого листопада 1944го року , в день двадцять сьомих роковин так званої Жовтневої революції сталася кумедна подія. Жителі Червеньова , що на Мукачівщині до встановлення радянської влади завжди були достатньо політично активними. В селі було декілька осередків різних політичних партій . Та найчисельнішою , най активнішою була первинна організація КПЧ (комуністична партія Чехословачини) Це й не диво , адже в селі переважна частина жителів були малоземельними безробітними бідняками. А комуністи обіцяли покращення життя вже сьогодні , тобто, як тільки вони прийдуть до влади. Тому-то в складі партосередку було багато бідняків і так званих люмпенпролетарів . За часів панування Чехословацької влади , що була порівняно м’якою демократією , комуністи села проводили такі акції , як зрив призову юнаків на дійсну строкову військову службу , організовували так звані «голодні» походи на Ужгород та Мукачево , проводили мітинги та піші демонстрації у першотравневі та жовтневі свята до райцентру , організовували маївки , різні спортивні та ігрові змагання для робітничої молоді , та інше. Їхній активізації спричиняло й те , що в селі частим гостем був такий видатний лідер комуністів , та державний діяч (сенатор) Іван Локота .
Між іншим гостював він у Червеньові не тільки з приводу партійних та державних справ , а скоріше через те , що тут вчителював його зять та донька.
Поєднував потрібне з корисним . Культурно-ідеологічну сторону сільської парторганізації підсилювали співочі молодіжні гуртки яких навчав і керував згаданий вище зять Локоти товариш Качала , та духовий оркестр якого прозвали «Бандера росса». Так його прозвали через те , що він дуже часто награвав пісню іспанських та італійських революціонерів , яка так і називалась- « Бандера росса» , що в перекладі означає
Червоний прапор , або червона хоругва . Між іншим цю пісню в час свого заснування оркестр вивчив першою , бо була вона досить легкою . Мелодія цієї походово-маршової пісні дуже нагадувала мелодію української пісні « За Україну ,за її волю» , через що радянські ідеологи вважали її «бандерівською» , а тут ще і назва « Бандера росса». Після встановлення радянської влади на Закарпатті , було заборонено користуватися цією назвою . Це вже у сімдесяті роки , коли оркестр завдяки старанням директора місцевої школи Івана Кабація відродився завдяки поповненню молодими сільськими музикантами , він отримав стару трохи змінену на український лад назву , а саме « Червона кантата». До речі цей оркестр обслуговував не тільки сільську парторганізацію, а й Закарпатський крайком КПЧ взагалі.
Угорська окупація, що тривала понад п’ять років заборонила навіть всякі прояви політичних дій . І ось двадцять девятого- тридцятого жовтня Закарпаття було звільнено від окупантів . Комуністи , що вже добряче занудьгували за активною масовою роботою, на сьоме листопада , тобто за тиждень після визволення назначили помпезну демонстрацію в Мукачеві . Чому в Мукачеві а не в Ужгороді? А тому , що Ужгород на той час вважався прифронтовим городом . Там теж була демонстрація , але не таких масштабів , не з тими високопоставленими учасниками. В центрі Мукачева біля « вариської хижі» ( міської ратуші) була влаштована гарна , хоч і наспіх зроблена трибуна. За задумом трибуна мала бути пишно прикрашена зеленю. Так як це була пізня осінь то на «озеленення» трибуни пішли шпилькові дерева таких надзвичайно рідкісних , цінних та екзотичних порід , як туя європейська , кипарис , сосна веймутова , піхта дугласія , ялиця срібляста , тис ягідний , та інші , що прикрашали вулиці сквери та парки Мукачева . До демонстрації готувалося і Червеньово. Червенівці мали йти зведеною колоною із селянами Драгині , Зняцьова , Домбоки та Кайданова. Поскільки червенівці мали свій духовий оркестр , то вони мали йти на чолі зведеної колони . На передодні , тобто шостого листопада вечером , вирішили провести щось на зразок репетиції. І тут виявилася перша прикрість . Кудись поділося червоне знамено з яким червенівці за чехословацького режиму не один раз ходили на демонстрації. Було це велике шовкове полотнище , яке подарував червенівським комуністам багатий єврей із села Кайданово за прізвиськом Йойна . Під час мадярської окупації краю це знамено кудись надійно заховали , та так надійно , що зараз не могли знайти. Ретельні розшуки результату не дали. Організатори були в розпачі , вони нарікали один на одного шукаючи винних. Так готувалися , так чекали , і на тобі! Вихід із ситуації придумала одна селянка . Вона принесла свою єдину перину в середині якої був напірник із червоної матерії. Перину розпороли , піря випустили і пошили нове знамено. Правда, прийшлося цілу ніч висмикувати пірїнки-пушинки , що застряли в матерії.
Вранці сьомого листопада червенівські демонстранти зібралися біля сільської хижі. Було їх біля двісті чоловік . Це в основному були літні чоловіки , що за віком не підлягали до призову в армію , молоді жінки та дівчата , та хлопці- дітваки. Молодих чоловіків у селі не було , бо на той час ще не поприходили були з різних фронтів , за винятком хіба
тих , що дезиртирували з мадярської армії , або тих що ховалися від призову по хащах та різних хованках . Це були такі , як Тимко Юрко , Іван Мучичка , брати Михайло та Іван Курта , Шкріба Василь , та деякі інші.
В центрі села вишикувалося двадцять селянських возів на яких демонстранти і мали відправлятися до Мукачева. Ці вози взялися парадити різними кольоровими стрічками та осінніми квітами сільські дівчата комсомолки на чолі із своєю ватажкинею Сорока Анцею, у замужестві Бігарій . На першому возі вмістився духовий оркестр у повному своєму складі . На другому і третьому возі вмістилися ветерани першої світової війни , що воювали на східному російському фронті у складі Австроугорського війська . На третьому і четвертому возі вмістилися ветерани цього ж війська , але ті що воювали на італійському фронті. Тут виникло деяке непорозуміння . Справа втому , що деякі з ветеранів за чотири роки війни встигли повоювати і на східному російському , і на західному французькому і на південному італійському фронтах . В кінці кінців і в цьому якось розібралися. За ними на свої вози посідали ті діди , що колись шукали своє заробітчанське щастя за океаном , в Америці , Канаді , Аргентині . Далі на вози посідали дівчата комсомолки та молоді жінки , а за ними хлопці-дітваки . Коли всі розсілися , то організатори провели щось схоже на інструктаж . Після цього ці ж організатори кожному демонстранту припіднесли по пів гранчака цьогорічної сливовиці купленої у неперевершеного майстра – самогонника Лара Петра. Коли останній демонстрант допив свою децу , то організатори теж посідали на першого воза і голосно дали повел : « З піснею рушай!» За ніч нагодовані коні рвонули , вози зарипіли , а з перших двох возів розлетілася пісня у виконані ветеранів східного фронту : « «Наша рота бойова
Не боїться ні чорта.
Барабан громко бйот
Наша рота стройно йдьот
Судариня бариня




Врезала , вдарила
В барабан ……
Але ветерани італійського фронту хотіли доказати , що вони теж не з плота виламані . З їхніх возів рознеслася пісня : То сабля не моя
Гей , пана цісарьова
Кедь-ся з ней порубам
Гей, то серенча моя.
Тільки колишні заокеанські заробітчани затягнули свою тужливу пісню , пісню американських русинів , та таку тужливу , що хто слухав , у того сльози виступили на очах : Америцький трень
Робить кожний день
Сідає на лавку
Поздравує жонку
Же юй пошле стувку
На педу
Як дадуть педу
До корчми зайду
Чекай міла літа
Та будеш одіта
Бо пошлю ти стувку
На педу.
А на другий день
Порожній кишень
Сідає до столу
Пише лист додому

Чекай жоно стувку
На педу .
Калап діравий
Висить ми з глави
Маю нові шати
На них самі лати
Куплю собі нові
На педу.

Русинсько-американський заробітчанин , якого називали « трень» , на заробітну плату казав « педа». Ця пісня розчулила та засмутила всіх. На всіх возах на деякий час воцарилася тиша . Першими оговталися дівчата комсомолки . Поланя Стряпкова (котра нівроку дожила до наших днів) приємним дзвінким дівочим голосом заспівала
Пясть твердая , робочая
Навчить пана работать!
А з хлоп’ячих возів лунало ще голосніше
Пойдьом , пойдьом
Всіх буржуєв розобйом.!
Так співаючи демонстранти доїхали до села Росвигова. У Росвигові перед мостом мали формуватися колони демонстрантів із сіл Ужгородського напрямку . Першою у зведених колонах мала йти колона демонстрантів із села Підмонастир . Зараз цього села уже немає , бо воно як і село Росвигово злилося з Мукачевом. Ось тут і трапився кумедний випадок, що до кольки в животі насмішив мукачівських глядачів-зівак. Підмонастирці несли велике червоне гарне знамено в середині якого шовковими буквами було вишите комуністичнегасло. Це гасло було вишите великим колом . З ліва вверх по колу були слова : « пролетарі всіх країн єднайтеся!» З права вниз по колу були вишиті слова : « Підмонастир» , тобто адреса учасників демонстрації. А разом виходило : « пролетарі всіх країн єднайтеся під монастир!» Це викликало сміх та пожвавлення на тротуарах та у вікнах мукачівців . Через багато років я часто бачив цей прапор в Ужгородському краєзнавчому музеї , де він виставлявся як цінний експонат . Яку він мав цінність , я своїм селянським розумом ніяк не допетрив. Хіба що відвідувачів смішити. Колони проходили із співами біля трибуни на яких були високопоставлені комуністичні та військові діячі. Серед військових були такі відомі діячі , як командувач вісімнадцятої армії генерал Петров , начальник політвідділу генерал Леонід Брежнєв , та генерал Дьомшин. Це той генерал Дьомшин , котрого селяни Червеньова на перших же виборах до Верховної Ради висунули кандидатом у депутати. З цього приводу теж хочеться згадати один смішний випадок.
Виборча дільниця розмістилася у сільській хижі , або як зараз на це чомусь кажуть – будинок культури. Там-же був і агітпункт про що свідчив напис при вході до сільської хижі. Саме слово «агітпункт» було для селян нове і не зрозуміле та ще й важке для русинської вимови . Люди ставали , читали , агіт… агіт …і перепитували один одного , що б воно могло значити . Жбура Федор , що рахувався у селі знаючою людиною , розтлумачив це як якась «гидота». А пункт він розтлумачив, як щось таке , що мають тільки чоловіки.
І от настав нарешті день голосування. Генерал Дьомшин забажав бути присутнім на виборчій дільниці бодай хоча би на перші години , аби на власні очі переконатися у великій любові до нього , визволеного ним русинського народу.
Голосування розпочалося рано-вранці , ще затемна . Все проходило нормально . Аж раптом на дільницю зайшло декілька жінок що йшли до утрені . Одна з них , а саме Маря Феруля і каже: « Йой людкове , ви тут сидите і не чуєте як на вулиці банда гуляє.» Це почув генерал , що грів спину білля мурованої грубки. Він розстібнув кобуру , вихопив пістолю , а тоді відчинив вікно на задній стіні і вистрибнув через нього в огороди . Дьомшин , ховаючись поза сільськими хлівами та хлівчатами кудись утік , та так , що його більше в Червеньові ніколи не бачили і про нього не чули . А справа була втім , що в Червеньові на духовий оркестр казали - банда. Була така традиція , що в день виборів оркестр маширував вулицями села граючи різні мелодії , зазиваючи цим самим виборців до голосування. От так боягуз генерал подумав , що по вулицях Червеньова гуляють бандити тому і втік цей визволитель світ позаочі .
Крім військових на трибуні були також і цивільні особи . То були місцеві компартійні діячі , що вслід за фронтом повернулись на Закарпаття. Серед них був Іван Туряниця , Іван та Омелян Ваш , Василь Русин , Петро Ілліч Варга , та деякі інші . Не було тільки най видатніших компартійних діячів краю Івана Локоти , сенатора чехословацького парламенту , та Олекси Борканюка . Вони небораки уже покоїлись на тому світі. Правда , за широкими тучними спинами вище згаданих товаришів одиноко , як журавка стояла вдова Олекси Борканюка , Ціка , на яку ніхто з присутніх компартійних діячів не звертав увагу , яку просто ігнорували , ніби до цього не були знайомі , ніби й не було багаторічної співпраці в крайкомі КПЧ. . Та все ж таки , коли біля трибун проходила колона червенівських демонстрантів то одна з жінок , а саме Олена Решетар , побачивши її гукнула : « Честь праці Ціко» . Так віталися між собою комуністи Чехословачини. Ціка почула . Вона повернулася в бік демонстрантів і у відповідь кивнула головою.
Місцеві партійні лідери , як до речі і Московські , вважали що є вагомі на то причини , аби скинути з рахунку Борканюків. А все було так . Коли в Європі почав набирати обертів фашизм та нацизм , коли запахло другою світовою війною , то Сталін , аби вберегти компартійні кадри Європейських країн запросив лідерів цих партій до Москви , ніби для праці в Четвертому Інтернаціоналі , так званому Комінтерні. Але як показав час ці лідери радше стали заручниками Сталіна аніж його сотрудниками. Таким чином у Москві оказалася Ібарурі Долорес – лідер іспанських комуністів , Моуріц Торез , Пальміро Тольяті , Ракоші Матяш –мадяр , Гомулка –поляк , Броз Тито – хорват , Климент Готвальд – чех , Олександр Дубчек , батько майбутнього президента Чехословачини , та його друг і товариш Еміл Янович Курта – словаки. Забігаючи на перед скажу , що із словаком Емілом Яновичем Куртою , моїм однофамільцем і тезкою я мав нагоду деякий час працювати разом у порфтех училищі №5 міста Темир-Тау Карагандинської області.. Після його виходу на пенсію у 1963 році я навіть прийняв від нього групу учнів , яку він готував , як майстер виробничого навчання (треба ж такому статися) . До Москви були запрошені і компартійні лідери Закарпаття , такі як Іван Ваш , Іван Локота , що тільки но був звільнений з чеської тюрми , Петро Варга . Іван Локота навіть очолив був міжнародну організацію по боротьбі з фашизмом . Але на цій посаді він довго не попрацював , бо через втрачене здоровя в чеській тюрмі , у 1942 році помер у лікарні міста Ташкент , де і був похований. А ось першого секретаря крайкому Олексу Борканюка , який таким став автоматично після того , як було засуджено Івана Локоту , чомусь до Москви не
запросили. Після того , як Закарпаття було окуповано Угорщиною , комуністи, як і деякі інші політичні партії пішли у підпілля. Борканюк , по зрадницьки , нікого з однодумців не попередивши,ні з ким не порадившись, втік до Радянського Союзу. Там йому не дуже були раді . Навпаки , це дуже розлютило диктатора Сталіна. Сталін в свою чергу
поступив по азійськи мудро . Аби не пачкати руки , Сталін вирішив знищити Борканюка руками мадярської контр розвідки . Під приводом того , що на Закарпатті необхідно організувати збройне повстання проти окупаційного режиму , яке мав очолити Борканюк , його десантували на одну з полонин Карпат. Цікава така деталь . Про скоре прибуття Борканюка на Закарпаття шепталися у всіх парторганізаціях , про це знали майже всі комуністи , про це не говорили хіба що глухо німі. Здається , що ця інформація була навмисно запущена , аби вона дійшла до мадярської контррозвідки . Складається таке враження , що мадярська контррозвідка була поінформована навіть про час та місце десантування. Бо як тоді пояснити що вже наступної доби Борканюка затримали дома на печі , в той час , як він ще не встиг ні з ким зустрітися , не встиг зробити ніякої акції.
За задумом хитрого Сталіна , знищення мадярами Борканюка принесе більше користі , як його діяльність , бо це може викликати більшу ненависть населення до окупаційного режиму . Ось чому колишні соратники списували його з рахунку . Це вже у сім десяті роки , коли все потроху забулося , коли до влади на Закарпатті та Москви прийшла нова генерація комуністичних лідерів , котра інтенсивно взялася за виховання молодого покоління . Для цього виховання потрібні були герої на чиїх прикладах і мала виховуватись молодь. Якщо таких героїв не було то їх треба було вигадувати. От і вигадали Борканюка , якому посмертно присвоїли звання героя Радянського Союзу . Присвоїли звання героя не дивлячись на те , що він не зробив жодного пострілу навіть у бік окупантів , не зробив жодного заклику до боротьби , не організував для цього бодай двох –трьох підпільників. Але хіба варто з цього дивуватися ? Радянські лідери присвоювали це високе звання наприклад африканцю Лумумбі , котрий мав дуже смутне уявлення про Радянський Союз , або арабу Гамаль Абдуль Насеру. З цього приводу один радянський єврей склав дуже влучного віршика .
Лежит на сонце к верху пузом
Герой Советского Союза
Не-то нацист, не-то фашист, не-то есер
Араб Гамаль Абдуль Несер .
А тим часом гордий та мудрий араб Гамаль Абдуль , на всіх насер. Так скажіть любі друзі чому б не присвоїти це звання Борканюку? Як не як , а він таки свій . Та все ж таки вдові Борканюка не дали померти з голоду . Її призначили головою артілі імені Крупської. Ця артіль займалася пошиттям та ремонтом одягу.
Колони демонстрантів із співами та музикою , із букетами штучних квітів , із лозунгами та транспарантами , із прапорами проходили повз трибун з великою надією в очах та на серці , розглядаючи своїх визволителів. За десять кроків до трибуни колона замовкала (така була інструкція). Тоді з трибуни лунали заклики , як от « хай живе батько Сталін!» Колона дружньо стоголосо відповідала « хай живе-е-е-е-е-е» « хай живе Червона Армія!» і знову стоголосе « хай живе-е-е-е-е» « хай живе рідна партія!» і знову «хай живе-е-е-е-е» . І ось настала черга червенівців , яких було чоловік до двісті. Більше половини були босі. Майже всі в домотканому конопляному одязі . Попереду ішов прапороносець , що ніс великий червоний прапор.
Був це Йовній Андрій , за прізвиськом Андраш . За ним крокували оркестранти , а далі демонстранти . Під команду організатора « походем ход!!» оркестр вдарив маршову пісню « За Україну, за її волю…» За десять кроків від трибуни оркестр замовк. З трибуни пролунало - «смерть німецькому фашизму!». Червнівці розгубились не знаючи що сказати у відповідь. Не розгубився тільки прапороносець Андраш . На все Мукачево по інерції прогорланив «хай живе-е-е-е-е»
Ото було сміху на тротуарах , ото було переполоху в червенівській колоні , бо виходило
ніби хай живе фашизм. Якось обійшлося , бо організатор оправдав Андраша тим , що ніби то той не сповна розуму. Були правда розборки з оркестром . З їх репертуару виключили такі пісні , як « за світ встали козаченьки» « ми гайдамаки» «ой там на горі січ іде» «ой видно село» та інші українські пісні.


2013р.