Начальник відділу кадрів Теміртауської автобази №1 , Карагандинського авто тресту , товариш Казанцева дала мені в руки папірець і сказала передати його коменданту гуртожитку Гунько Матроні Гнатівні . Це було направлення , згідно якого мене мали поселити в одну з кімнат гуртожитку по вулиці Степана Разіна , Деповський переулок №19 . Поселили мене в п’яту кімнату , бо там було не зайняте ліжко . Був кінець робочого дня і я так розумів , що ось ,ось , мають прийти з роботи і інші мешканці цієї кімнати . Лежачи на своєму ліжку , роздумував над тим , яка буде зустріч з цими людьми , які вони , чи зможемо з ними мирно ділити спільне помешкання . Думаючи різні думки , розглядав інтер’єр кімнати . Тут були чотири залізні ліжка , стіл , три тумбочки і якийсь грубої роботи шкаф для одягу , та дві табуретки . Роздивляючись , звернув увагу на білі стіни та стелю . Та білими вони були , як я догадувався , колись , а зараз неначе густо засіяні якимись бурими плямами . Я не міг збагнути , що то за плями , чи то якийсь новітньої моди трафарет , чи щось інше .
Першим з роботи прийшов Котов Михайло , електро-газо зварювальник автобази .З ним ми познайомились і міцно потоваришували на довгі роки . Щось було схожим у наших характерах . Можливо ще і те , що обоє не палили , та й спиртного вживали дуже рідко , та й то в малій кількості . Мені було цікаво взнати від Михайла про роботу , про умови проживання в гуртожитку . Він про це розповідав не дуже охоче . Але навіть із цих скупих слів , я зрозумів , що ані роботою , ані заробітками , ані умовами проживання він не дуже задоволений . Тоді почав розпитувати про природу походження цих хаотично розкиданих бурих плям на стелі та стінах . Михайло відповів , що вночі я про все дізнаюся сам .
Незабаром прийшли і інші двоє мешканці нашої кімнати . Це був Анатолій Любимов , шофер автобази . Любимов недавно демобілізувався з армії , тому ще ходив у військовій формі . Толя по натурі був весельчаком , завжди налаштованим на жарти . Після трудів праведних був не проти перехилити чарку-дві . Його постійним та любимим гаслом було : « Ех , попить би , да поблювать би» . Коли я його питав : « А закусити?» Він відповідав однозначно , коротко і ясно : «Рукавом.» Третім був дядя Коля . Це була літня людина , працював акумуляторщиком . Дядя Коля по сумісництву грав в духовому оркестрі палацу хіміків . Жив він досить скромно , якщо не казати –бідно , бо платив аліменти двом жінкам . На відміну від Любимова , дядя Коля завжди був якийсь насуплений , чимсь незадоволений , вічно на когось або на щось нарікав . Його ліжко , та ліжко Михайла Котова були поруч . Дядя Коля сварив Котова ,що той у вісні хропить . В свою чергу Михайло , що не переносив тютюнового диму , сварив дядю Колю , що той в ночі в кімнаті курить .
Одного разу ці постійні сварки переросли у бійку навіть на кров .
Почалася бійка так . Михайло навчився від свого батька лагодити взуття , шити тапочки . Для цього під ліжком тримав «копито» , а в тумбочці , шило , швайку , дрібненькі цвяхи , та дратву. Тумбочку вони ділили на двох з дядею Колею . Верхню шухляду займав Михайло , а нижню дядя Коля . Так як грошей для харчування в їдальні часто не вистачало , то дядя Коля готував собі таку –сяку їжу в кімнаті на електроплитці . Одного дня , дядя Коля прийшов після роботи додому . Сів на ліжко , дістав із тумбочки миску із манною кашею і приступив до вечері . Раптом сильно зойкнув і схопився рукою за беззубий рот . Потім пальцями витягнув із язика та піднебіння декілька дрібненьких цвяхів . У верхній Михайловій шухляді цвяхи розсипалися і через шпаринку потрапили до миски з кашею . Дядя Коля звинуватив Котова у тому , що той навмисно підсипав йому цвяхів . На цьому грунті і виникла в них така традиційна сварка , яка переросла в бійку . Ми в двох з Анатолієм Любимовим ледве їх розборонили .Про цю бійку дізналася комендант гуртожитку Матрона Гнатівна і рішила , що краще буде , якщо Михайло та дядя Коля будуть жити в різних кімнатах . На звільнене дядею Колею ліжко нам поселили нового жильця . Це був Тофік Джафаров ,уродженець Кавказу.
Але забігаючи далеко до переду , скажу , що і цей на довго не прижився . Бувало так , що графін для води який стояв у нашій кімнаті на столі , був часто порожній , через те що Любимов після чергової п’янки видудлив його до дна одним махом . Але коли його знову почало в грудях «палити» то йти по воду він лінувався . У Тофіка в тумбочці завжди стояла пляшка з під кефіру наповнена водою . Тоді Анатолій прямо з горла цієї пляшки гасив «вогонь» у своїх грудях .
Одного раннього ранку , за вікном нашої кімнати почули якісь крики , ненече бійка . Ми повибігали на вулицю . Це кочегари лупцювали нашого Тофіка Джафарова . Вияснилась така картина . Тофік , через якісь його забобонні переконання не користувався загальним туалетом . Він , коли не було кочегарів , справляв свою нужду у кочегарці прямо до купи вугілля . Потім загрібши свої поклади вугіллям , замість туалетного папера підмивався водою із пляшки , з якої так часто дудлив Любимов . Було , що через витівки, Тофіка сварилися межи собою самі кочегари , підозрюючи один одного . Так як кочегари жили поруч , то часто закидавши топку вугіллям ішли до дому , чим і користався наш герой . Вкінці кінців кочегари домовилися і підвартували винуватця . Почувши таку новину , Любимов блював фонтаном , адже він цю пляшку постійно брав до рота . Одного вихідного дня , Джафаров міцним сном спав на своєму ліжку . Любимов підійшов до мене і пошепки попросив шматок солонини , якої мені не давно прислали були з дому . Підійшовши до ліжка Тофіка , почав злегка натирати йому вуса , що були жорсткі як дротяна щітка . Тофік проснувся , провів рукою по масних вусах . Хлопці регочучи , хапалися за животи , бо знали як Джафаров скарідувався сала . Тоді Тофік накинувся на мене з кулаками , крізь зуби промовляючи : « Ілі ті будеш моя кров піт , ілі я буду твоя кров піт!» Знаючи , що то сало моє , він подумав що це була моя робота . В понеділок поскаржився головному інженеру Давидову Віталію Давидовичу . Уроженець Кавказу , Віталій Давидович сильно обурився моїм поступком , що принижував гідність та національні почуття Джафарова . Він наказав висилити мене з гуртожитку . Заступилися за мене кочегари , котрі розповіли все як було . Віталій Давидович відкликав свій наказ , а Тофіка переселили в іншу кімнату .
Але я відволікся від тих подій , що були в перший день мого поселення до гуртожитку . Як годиться у таких випадках , за знайомство ми розпили пляшку «араку», яку я заздалегідь приготував . Ще трохи побалакавши про се, про те , ми позасинали міцним сном . Раптом я проснувся від якоїсь метушні що була в кімнаті . Відкривши очі побачив , як хлопці запаленими сірниками щось смалять на стінах . Це вони в такий спосіб боролися з клопами , що не давали їм спати . Коли клопи почали надоїдати до такої міри , що спати дальше ставало не можливо , то хлопці по команді , миттєво зіскакували з ліжок і палили світло . Налякані світлом , клопи розбігалися по стінах , тут їх , котрого встигли і підпалювали вогнем сірників . Так ось від чого ці бурі візерунки на стінах кімнати ! Ясно.
Що тільки не вигадували ,аби позбутися тих гидких комах . Вибивали палицями і витрушували постільну приналежність , відсували ліжка подалі від стіни , а ніжки змазували жиром , щоб на ньому прилипали клопи , палили їх сірниками , двічі в році робили так звану санітарну побілку стін і стелі розчином вапна , куди у великій кількості додавали порошку дусту . Дустом , цією надзвичайно небезпечною отрутою , посипали матраци , та під ними . На клопів це мало впливало . Будівля нашого гуртожитку , що був наспіх побудований ( до речі , як будувалося все в Радянському Союзі) по барачному типу , надзвичайно сприяла розмноженню цієї гидоти . Безліч тріщин та шпаринок у стінах та
стелі , плінтуси , що щільно не прилягали до підлоги , радіатори водяного опалення ,
Розетки , електровимикачі , деревяна стеля , все це було надійною схованкою та місцем розмноження для клопів . Правда , вони не всіх однаково кусали . Мене наприклад не кусали , але все одно не дуже приємно , коли ця потвора лазить по щоках ,та ще й в ніздрі заглядає . З цього приводу хлопці казали так : « Ти диви , бандерівця і клопи бояться» , нащо я їм відповідав : « Врахуйте і майте на увазі!» . Дехто , не витримуючи незлічених атак цих комах , залишав гуртожиток . Памятаю , як до нас поселилася бригада будівельників з Узбекистану , що будували елеватор . Не поживши і тиждень , молоді узбеки почали збирати речі , щоб переїхати жити в інше місце . Коли комендант гуртожитку , Матрона Гнатівна поцікавилася про причини відїзду , бригадир узбеків сказав , що не можуть тут жити , бо їм мішають відпочивати . Матрона Гнатівна спитала , хто їм заважає . Бригадир відповів : « Ой , забил памілій . О , вспомниль , клапана нас кусаєт , клапана.»
Я довго думав і нарешті , як здалося придумав дійовий засіб боротьби з цією гидотою . Запропонував хлопцям на електроплитку покласти якусь бляху , а на неї в достатній кількості насипати порошку дусту . Коли плитка сильно розжариться , дуст начне диміти заповнюючи собою всі шпаринки та тріщини . Від цього клопи поздихають раз і на завжди . Хлопці з нашої кімнати до цього віднеслися схвально . Дядя Коля пішов у палац хіміків на репетицію духового оркестру , а ми пішли на дві –три години гуляти по місту. Рішили , що цього часу має бути досить аби всі клопи поздихали . По скільки то була зима , то ми пішли у міський парк на льодовий коток . Там за одного карбованця можна було взяти на прокат ковзани строком на дві години , чим і скористались. Час провели весело , якби не сильний мороз , та колючий вітер , то залишились би ще на дві години . Пішли до дому ще і тому , аби встигнути купити щось їстівного , поки не позакривалися гастрономи . Підходячи до гуртожитку , у світлі ліхтаря побачили довкола нашого гуртожитку повно народу . То повиходили на вулицю мешканці із усіх кімнат викурені димом дусту , що густим туманом заповнив усю будівлю . Скільки там було крику , скільки там було лайок , скільки там сипалось матюків на адресу того , хто зробив цей злочин , через що хлопцям довелося мерзнути на вулиці . Зразу збагнувши в чому справа , я затулив лице шапкою вушанкою , намацав у кишені ключ і кинувся до нашої кімнати , яка на щастя була поряд вхідних дверей і виключив плитку . Хлопці накинулися на мене з кулаками . Я брехав , що то не я зробив , що то ніби хтось хотів нам нашкодити . Напевно відлупцювали би мене добряче , як би не втрутився Андрій Войнаровський , хлопець з Волині . Він сказав : « Хлопці , я знаю чия то робота . То зробив дурникуватий Ахмет , через те , що його не пускали грати в доміно . Він ще вчора грозив помститися .» Бідний Ахмет . Почувши таке безпідставне звинувачення він втік не дочекавшись , коли його почнуть лупцювати . Чотири ночі Ахмет ночував у кочегарці на гарячому попелі , поки все не забулося . Ми повідкривали всі вікна та двері , щоб провітрити приміщення . Самі всю ніч пересиділи в новому , ще не добудованому гуртожитку , проклинаючи всіх і вся , а найбільше дурникуватого Ахмета та клопів . Після цього , на протязі десь біля одного місяця клопів не було .Зате потім почали свої атаки ще з більшим завзяттям .