Першим старостою села після приходу на Закарпаття в 1944 році Радянської армії, став тридцяти шести річний Михайло Юрієвич Курта. Постать ця була не однозначною. Одні на нього казали «комуніста», інші- «бандерівець», за його зв’язки з українськими націоналістами. Праві були і одні і другі. Як це треба розуміти, поясню нижче. Михайло був старшим сином у заможній, правда , багатодітній родині. Було їх семеро братів і сестра. Його батько, Юрій Ілліч у двадцятих роках двадцятого століття примкнув до комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ), а незабаром разом із братами Решетарями – Федором, Михайлом, Юрком та Ільком, організували у Червеньові досить чисельний, як на теперішні мірки, партійний осередок. Поштовхом до вступу до КПЧ було наступне. В ті часи проходила земельна реформа. Розпродували землі графа Шенборна. Кожне село отримало певну квоту на землю, яку потім сільська громада на свій розсуд розподіляла між селянами. Курта Юрій Ілліч розраховував, що і йому дадуть можливість купити землю, тим паче, що кілька років перед тим, він подарував місцевій церкві чи малий шмат землі, купив дзвін, Євангеліє, дав кошти на внутрішнє оздоблення храму. Дав також кошти на побудову хати-читальні і подарував для цього в самому центрі села земельну ділянку. Але сільська громада йому такої можливості не дала, мотивуючи це тим, що в нього є досить своєї землі. На той час в краю не було майже ніякої промисловості
де б можна було щось заробити для прожитку. Єдиним і основним джерелом для існування була земля. Юрій Ілліч передбачав, що скоро настане час коли діти повиростають, поженяться, будуть мати свої родини. Тоді йому прийдеться роздробити землю яку мав на багато дрібних шматків, з якої важко буде годуватися. Тоді Юрій Ілліч і примкнув до тих, котрі обіцяли дати землю всім нужденним задарма. А розчарування в тих обіцянках наступило аж потім, тоді коли комуністи прийшли до влади і забрали від людей усю землю. Правда говориться у старій русинській поговорці «коли коня имають, то шапку знімають і овес обіцяють, а як упіймають, то хомут надівають»
Юрій Ілліч усіх своїх дітей виховував у комуністичному дусі. Так Василь у тридцятих роках певний час був відповідальним працівником обласного комітету комсомолу, а через деякий час став функціонером крайового комітету КПЧ. Михайло організовував бойові загони самооборони. Це, коли, скажімо організувалися якісь міроприємства – мітинги, демонстрації, походи, маївки, многолюдні збори. Інколи на демонстрантів нападали представники інших політичних сил, або вороже налаштовані люди. Аби запобігти провокаціям або нападу, створювалися загони самооборони. Варто згадати один момент з одної неприємної сутички в центрі Мукачева у 1936 році. Крайова організація КПЧ організувала грандіозний мітинг трудящих, мало імущих і голодуючих людей області. Народу понаїхало від Ясіня і аж до Березного. Відчуваючи щось не добре, урядовці стягнули не малі поліцейські сили. Мітинг проходив ніби спокійно, аж поки на поміст не піднявся палкий трибун і оратор, сенатор Чехословацького парламенту від КПЧ, Іван Локота. На думку поліцаймістера, Локота дозволив собі не пристойні вислови на адресу колишнього президента Томаша Масарика, за що був попереджений. Локота і далі продовжував ганити уряд президента Бенеша , та колишнього президента Масарика. Поліцаймістер наказав підлеглим стягнути сенатора з трибуни. Поліцаї через натовп людей почали пробиратися до Локоти, але тут наштовхнулися на хлопців, якими керував Михайло Курта. Завязалася сутичка, в якій самооборонці таки добре відлупцювали поліцаїв. Найбільше попрацювали хлопці із села Домбоки Ковач та Лавкай. Лавкай між іншим вдарив одного поліцая по обличу палицею-криванею, вибивши йому кілька зубів. Цю провину взяв на себе сенатор Іван Локота, за що був засуджений на сім років строгого режиму. Викликані на підмогу з Берегова додаткові сили поліції, водометами розігнали народ.
Михайло досить молодим оженився, завів собі сімю, а через деякий час поїхав на заробітки до Бельгії на вугільну шахту. Там він також брав участь у молодіжному робітничому рухові. З великим завзяттям відвідував спортивні робітничі клуби, а най більше секції боксу та боротьби. Був він вище середнього росту, відчайдушний , сміливий, жилавий, спритний. Про його відчайдушність та спритність свідчить такий факт. Одного літнього , недільного дня,після вечірні, в корчмі Швімера було повно народу. Місцевий злочинний авторитет, що мав вуличне прізвисько « Бобик», будучи на підпитку хвалився про те, як він грабував банки, каси, пошти, пробираючись в середину через комин. А ще він хвалив свого пса Бодрія , який за його словами на протязі кліпки ока кладена «рокаш» двох жандармів немов пацюків. Михайло слухав цю хвальбу та й каже : « Василю, хотів би я поборотися із твоїм псом». Бобик зневажливо подивився на Михайла і процідив між зубами: « якщо ти на протязі п’яти хвилин залишишся живим, то я виведу із хліва і віддам тобі двох моїх корів». Вдарили по руках і пішли до Бобика у двір. На дармове видовище зібралося повна вулиця народу. Михайло застібнув кожану куртку на всі гід зики, приготувався, прикляк. Бобик добре нагуськав пса, що важив десь біля сімдесят п’ять кілограмів, спустив його з ланцюга. Якась мить і дві тіла клубком звиваючись валялися у пилюці здіймаючи її хмарою. Народ не встигав роздивлятися - «хто, кого». Пройшла хвилина-дві, пес жалібно схлипнув, висунув язика і протяг ноги. Михайло встав, обтрусивши пилюку сказав : «Василю, корови залиш своїм дітям хай пють молоко, а цим присутнім поставиш бочку пива». Бобик погодився, морконячи під носом: « такого б мені цім бору треба»
Після окупації краю Угорщиною в 1939 році , багато молодих русинів піддавшись комуністичній пропаганді про райське життя по той бік Карпат, нелегально подалися до Радянського Союзу. Їм обіцяли безплатне навчання, безплатне лікування, хорошу роботу і платню , а отримали вони тюрми та табори. Така доля не минула і Михайла. Зібравши торбину з речами та їдлом подався до села Розтоки, що на Волівеччині. Там один провідник погодився за певну плату провести його до кордону. Провідник привів Михайла до лісу, що називався Руські путі, пояснив як далі іти самому, бо кордон мав бути уже близько. Михайло пішов сам. На той час сів дуже густий туман, він збився з дороги і потрапив прямо до рук мадярських граничарів. Граничарі виявилися людьми покладистими. За плащ-дощаник, який він купив собі ще в Бельгії, та за дорогу табакерку, його відпустили, та ще й порадили, як ліпше добратися на той бік. Через декілька хвилин він був уже в Радянському Союзі. Від радості у нього душа тремтіла, серце виривалося з грудей. Мов на крилах побіг шукати радянських грани чарів, щоб здатися. Це йому скоро вдалося. Під дулом автоматів його доставили на погранзаставу. Ось тут все і почалося. Почався початок його кінця. Початок кінця тридцятилітнього, сповненого сил та енергії молодого чоловіка. Марно було показувати документи про то, що він комуніст, марно було писати в Москву в Комінтерн, де на той час працював друг і товариш Варга Петро Ілліч, із сусіднього села Кайданова. Ніщо не допомогло. Щоденні тортури, допити з пристрастями, побої, надірвали таки його сили. Надірвали , але не зламали.
В кінці-кінців його відправили на каторжні роботи в каменоломню десь у Сколівському районі. На власній шкурі Михайло скуштував комуністичний рай, про який так мріяв, за який і інших агітував. Його бунтівна душа не могла миритися із таким станом речей. Спочатку йому здавалося, що це якась прикра помилка, що згодом все стане на свої місця, все виясниться. Час спливав, а на краще нічого не мінялося. Михайло почав думати про втечу. Але спробуй втекти, коли на тебе постійно націлені цівки автоматів охоронців. Одного разу несподівано настав таки зручний випадок для втечі. Було це так. Каторжники тесали камінь в каменоломні. Було їх понад сто чоловік і тільки двоє охоронці – автоматники. І ось охоронці порушивши інструкцію підійшли один до одного, щоб прикурити. Це було за крок від Михайла. Коли вони нахилилися лицем один до одного розсмоктуючи цигарки, Михайло кулею, як яструб на курчата кинувся на них. Схопивши з заду за вивороти , стукнув їх чолами. Потім різкий рух руками в протилежні сторони і шоковані охоронці лежали повалені на землі. Скрутивши їм руки зв’язав спиною до спини. Забравши автомати і набої крикнув на всю каменоломню: « хлопці, тікайте, хто куди знає». Всі розбіглися по хащах, залишився тільки один. Це був односільчанин Михайла – Швімер Менахим. Мабуть був він надзвичайно законослухняною людиною. За цю законослухняність йому дарували не тільки життя , але і волю, відправивши на Далекий Схід в столицю Єврейської автономної області – Біробіджан.
Кілька тижнів, Михайло не бритий, голодний, не стрижений, з двома автоматами на плечі блукав непролазними Карпатськими хащами. Одного разу він помітив якусь постать, що ховалася поза буки та смереки. Подумав було, що то полюють на нього, Михайло притаївся, завмер в нерухомості. Аж помітив, що то ховається хлопчисько років 18 – 19. Такий же не стрижений , обірваний і худий, як і Михайло. Михайло його покликав, пообіцявши, що нічого поганого йому не зробить. Після довгих вагань хлопчисько підійшов і вони познайомились. Це був студент, син греко-католицького священика. Радянські міліціанти арештували всю родину священика, посадили у вагони і відправили до Сибіру. Богдан,- саме так звали хлопця, десь на зупинці біля Проскурова вискочив із вагона і втік . З того часу ховається по хащах. Одного разу його були впіймали, коли навідався був у село до родичів. Але Богданчик знову втік із приміщення сільради, відбувшись легким кульовим пораненням у плеча. У двох їм було вже на багато легше. Через деякий час, Богдан через своїх однокурсників та приятелів налагодив зв'язок із підпіллям ОУН(організація українських націоналістів). До участі в ОУН Богдан залучив і Михайла. Але невдовзі почалася війна Німеччини проти Радянського союзу. Радянські війська відступали, а їх місце зайняли інші окупанти – німецькі. Михайло та Богдан , а особливо Михайло, продовжували залишатися на нелегальному становищі. Одного разу вони мали вийти на зв'язок із зв’язковим ОУНівського проводу. Зустріч повинна була відбутися у Стрию на базарі. Хлопці чекали, чекали в обумовленому місці, але зв’язків чомусь не зявлявся.. Аби змарнувати якось час , хлопці ходили взад-вперед поміж торговельними лавками. І ось Богдан звернув увагу на одну жінку, яка торгувала різними домашніми речами – миски, чашки, годинник, Мясорубка, жіноче пальто, спідниці, чобітки, капелюхи та інше. Богдан пошептав Михайлові, що все це добро належить їхній родині. Коли їх родину арештували, то радянський офіцер всі ці речі привласнив , а вірніше буде сказано -пограбував. Коли німці віроломно напали на Галичину, то військова частина в якій служив той офіцер відступила в глибокий тил, а його жона опинилася на окупованій німцями території. Щоб могла якось прожити, вона продавала награбовані речі. Богдан попросив Михайла повартувати біля жінки, а сам пішов за поліцаями. Залишивши всі речі жінка втекла. Звичайно, якби Михайло хотів її затримати, вона б ніколи не втекла. Не з такими справлявся.
Коли в 1942 році почали організуватися загони Української Повстаньської Армії (УПА), Михайло з Богданом теж записалися до повстанців. Чи брав він участь у якійсь акції проти німців, чи не брав, я не знаю. Коли він розповідав про все що тут написано своєму братові, а моєму батькові, я був ще малий. Можливо щось забув, можливо щось не почув, а брехати не буду. Одне знаю напевно, що проти радянських військ він , ані ніхто з повстанців в
1942 – 43 роках не робили ніяких акцій, бо радянських військ там і близько не було. Бо в той час німці були аж на Північному Кавказі та на берегах Волги. Тому мало б бути і їжаку зрозуміло, що повстанська армія створювалася не для повстання проти радянської влади, яка як багато хто вважав доживає останні дні, ледве дихаючи на ладан.
На протязі довгого часу не будучи дома, Михайло почав тужити за родиною. Він попросився від своїх зверхників у відпустку . На випадок , якщо мадярські урядовці будуть цікавитися довгою відсутністю, він придумав залізне алібі. Не пробув дома і тиждень, як прийшли до нього піряники( мадярські жандарми). Мадярських жандармів прозивали піряниками , через те що за капелюхами вони носили піря із когутового хвоста. Руснаки з цього приводу жартували, казали так : «що у русинського когута на гузиці, то у мадярського жандарма на голові». Жандарми почали докоряти, що всі справжні патріоти Мадярщини воюють на східному фронті, а він сидить біля жіночої сукні. А тоді йому запропонували _ або йти на східний фронт, або йти працювати у Мадярщину на шахту за хорошу платню. Михайло вибрав останнє ще і тому, що він уже колись працював у Бельгії на шахті, так там дійсно добре платили. Наказали тут-же збирати речі і їхати з ними.
Через добу Михайло уже був на шахті. Але що то була за робота. Шахта , а також бараки де проживали робітники була огорожена колючим дротом. На роботу гнали під цівками карабінів. Заробітньої платні – ніякої. Їдло таке , що і пси дома не їдять. То мали за велике свято , якщо колись дали « галушкат капустат». Працювали під землею по дванадцять годин на добу, а дуже часто і більше. Часто траплялися нещасні випадки із загибелю людей, інколи помирали в шахті через хвороби та виснаження. Мертвих тут же у шахті і хоронили, через що був нестерпний сморід. Робітників били без милості за найменшу провину, а то і без всякої причини – заради насолодження. Особливо відзначався звірствами один офіцер садист. Він вислужувався перед вищим начальством, аби його не відправили на фронт. Кованим чоботом бив по гмільці, а коли жертва від болю приклякала, то наступний удар був по зубах тим же кованим чоботом. А коли нещасний корчився на землі, то на додаток бив по голові прикладом карабіна. Цей виродок покалічив не одну невинну душу. Кожного ранку перед тим, як приступити до роботи, офіцер заставляв усіх голосно молитися. Але ця молитва була особлива, яку він сам придумав. На шахті працювали в основному русини, євреї Та серби. Русини повинні були молитися так : «я дурний руснак», в свою чергу євреї повинні були повторювати « я вонючий жид», а серби повинні були казати «я вошивий серб». Це треба було повторювати щоразу по сто разів. Горе було тому, хто насмілювався не молитися цими молитвами.
Одного разу вранці цьому офіцере-садисту здалося, що Михайло занадто довго вмивається, та ще при цьому і не молиться. Підійшовши ззаду вдарив його карабіном межи лопатки. Блискавкою розвернувшись, Михайдло одним боксерським ударом збив садиста з ніг, а тоді обома каблуками стрибнув йому на спину. З переломленим хребтом офіцер корчився на землі. Михайло на всі груди крикнув «хлопці, тікаймо». В одну мить робітники покинули шахту-табір, тікаючи хто куди. Михайло тікав з одного поля на інше, а з того ще на інше. Я не знаю такого сміливця, ніколи не читав про такого, хто б сам , голими руками розпустив два табори. Михайло це зробив.
Десь коло обіду захекавшись та спітнівши, надумав відпочити. Тільки що присів на березі
якогось ярку, коли почув як тріщить кукурудзяне бадилля. Чути було як хтось біжить. Михайло подумав, що то за ним жандарми женуться. Але тут же побачив, що це були два хлопці серби з тієї ж шахти. Кілька тижнів всі троє блукали, полями, кущами, виноградниками. Їли пшеничне колося, молоду кукурудзу, абрикоси, сливи. А тоді хлопці серби запропонували іти в Югославію.Там в горах газдувала Югославська народна армія на чолі з Йосипом Тито. Вирішили записатися до тої армії. Ішли ночами пішки , а вдень відпочивали. Та який це був сон
. Як у зайця. І ось одного ранку, на світанку, серби побачили десь далеко, далеко світло, радісно сказали : « там наша домівка». Вирішили наступний день переспати у копиці сіна, а в ночі іти додому. Щастя було так близько! Так близько і в часі і в просторі. Але не судилося. Хлопці зарившися у сіно, заснули богатирським сном, мабуть перший раз за кілька тижнів. Проснулися від якогось крику. Коли відкрили очі , то побачили націлені на них біля п'ятнадцять карабінів. Мадярські вояки допровадили хлопців на якусь заставу. Було вже далеко за обід. На запитання хто вони такі, відповіли що шукають роботу. Військові зателефонували у свій штаб про те, що затримали якихось підозрілих людей. Звідти наказали затримати їх до ранку, доки не пришлють за ними машину. Хлопці зрозуміли, що справи будуть погані. Михайлови це грозило трибуналом з послідуючим розстрілом, тому він посилено почав думати про втечу. Так як не було спеціального приміщення для арештованих, то втікачі знаходилися в казармі разом з вояками. Вояки поводилися з арештованими досить людяно. Це були в основному такі ж роботяги як і вони. Михайло почав симулювати, скаржився на розлад шлунку, попросився в туалет. Туалет знаходився у віддаленому кутку двору, куди його доправив озброєний вояк. Через шпаринки дощатого туалету, Михайло вивчав ситуацію на випадок втечі. Він помітив, що стежка від казарми до туалету сяк-так викладена цеглою. Двір був огороджений не високим дощатим паланком, за яким були зарослі чорнобилю, кукурудзи, лободи. Через п'ятнадцять хвилин Михайло знову попросився в туалет. Потім знову і знову. Це для того, аби приспати пильність охоронців. Десь на п’ятий раз вирішив тікати. План був такий. Вийшовши з туалету, Михайло нахиляється ніби зав’язати шнурки на черевиках, а тоді схопивши з доріжки цеглу, збиває з ніг охоронця, дає ногам знати і гайда через паланок в буряни. А там – шукай вітру в полю. Та сталося не передбачуване. Супроводжувати Михайла до туалету послали уродженця села Худльово Ужгородського району за прізвищем Піріч. Сидячи в туалеті Михайло розмірковував над тим, як би вдарити Піріча так, аби і з ніг збити і не було б дуже боляче. Рука не піднімалася на свого руснака.
Несподівано жалібно завила на сполох сирена. Налетіла англійська авіація, що сипала, як дощ з неба бомби. Дві з них впали не далеко від казарми. Почулися крики, плач, загорілася казарма. Коли Михайло вискочив з туалету то охоронця біля дверей не було. Два-три стрибки і він уже по той бік паланку, зник у потемках, що вже були насунулися. Рано-вранці він вийшов на якусь дорогу по якій в одному напрямку рухалося безліч народу. Хто з торбами, хто з кошиками, з тачками, велосипедами , з те лігами, а то і голіруч. Народ тікав від фронту, що стрімко наближався. Михайло зрозумів, що найліпше для нього буде – змішатися з народом. Через кілька годин пішої ходи прибули на якусь залізничну станцію. Тут він зустрів доброго товариша, котрий жив у Мукачеві не далеко від брата Василя. Це був машиніст поїзда, що ось-ось мав відправлятися у бік Мукачева. Вошутисти (залізничники) взяли Михайла в свою кабіну і рушили в напрямку Карпат. По дорозі машиніст Бейла розповів Михайлові не приємні новини. Брата Василя жандарми арештували і кинули до темниці , на брата Юрка прийшов елтінт(похоронна листина), Шіснадцятирічного брата Андрія забрали на примусові роботи в Мадярщину, батьків та жону Анцю постійно викликають на допит в локтойню (жандармську управу). По всьому краю оголошено штатарію (воєнне положення). Бейла не радив Михайлові зявлятися до дому хоча би днем. Михайло і сам це добре розумів.
Одної літньої ночі, я малий не повних п’яти років проснувся від якогось шуму в хаті.
Відкривши очі побачив в потемку три постаті. Це був наш дідо, стрико Мішо, І третій не знайомий. Я почув як дідо казали: « Ідіть хлопці з Богом, а повертайтеся з перемогою. Війна скоро закінчиться і Гітлеру буде капут» Двоє зникли в потемку за дверима з рюкзаками за плечима. Ця сцена прощання на мене – дітвака справила таке враження, що ще і зараз вона мені деколи сниться.
Через два місяці Закарпаття таки було визволене Червоною армією. Додому повернувся
Михайло Курта, який став старостою села. Не легку, не підйомну ношу взяв на себе не тільки Михайло, а і кожний тодішній сільський староста. Ще до Червеньова доносилися звуки від вибухів бомб, що розривалися десь у Чопі, а вже надійшла вказівка про те, що Червеньово має відправити на фронт двадцять п’ять так званих добровольців. Чому я кажу так званих? А тому, що в той час Закарпаття хоч і було окуповано Угорщиною, але де-юре воно входило до складу Чехословаччини. Тому радянська влада ніби не мала права проводити мобілізацію громадян іншої держави. Ось чому вдалися до таких хитрощів, як набір добровольців. Також село повинно було здати стільки то тон мяса для нужд армії. Не продати, а здати задарма. В сільському комітеті почали ламати над тим , де взяти це м'ясо. Хтось запропонував забрати корову від того у кого їх є аж дві. Але були важкі часи, ішла війна, таких у кого було б дві корови майже не було. Михайло злився, кусав собі нігті, все своє життя боровся проти несправедливості і насильства, а тепер йому самому приходиться робити несправедливість і насильство проти своїх односельчан. Коли вияснилося , що таких дворів де б були дві корови майже не має, то вирішили забрати корову від тих у кого на багатодітні родини. Але і таких було мало, бо в той час родини переважно були багатодітні. Не встигла сільська рада справитися із здачею мяса , як надійшла вказівка здати картоплю, зерно та іншу сільгосппродукцію і все за дарма. Незабаром надійшов наказ виготовити і завезти на залізничну станцію десять тисяч дубових шліперів(шпал) на відбудові залізної дороги. Ані за лісоматеріал, ані за роботу, ані за перевезення ніхто нічого не платив. А тоді наказали старості села організувати робочу силу і відпрацювати певну кількість людиноднів на будівництві Мукачівського військового летища. Але де взяти ту рабсилу, коли та рабсила ще не повернулася з війни. Та кого це цікавило. Радянські урядовці при організації праці добре засвоїли тільки одну команду «давай, давай, вперьод». На що підлеглі під носом шептали :« давай в Москві хріном подавився». А дальше – більше . Як кажуть пішло й поїхало. Податки на землю, на худобу, на сад, щорічна здача задарма яєць , молока, шкури, шерсті. Скажімо, була в бабки якась коза чи теличка, то щороку з цієї кози треба було здавати шкуру, ніби ця шкура виростала як листя на дереві. Але кого це цікавило? Давай, давай, і все! Не можеш здати шкуру , плати гроші. Особливо дошкуляли людям щовесни із так званими державними грошовими позичками. Роботи не було, заробити не було де, а гроші державі мусіли зичити, як тоді казали : « на нигда вертаня».
Закарпатці навчилися від русів нових слів, таких як «план», «норма» . Кожного року для кожного села доводи план безплатної лісозаготівлі та лісовивозки деревини для лісопереробної індустрії, та для побудови народногосподарських об’єктів. На кожне селянське дворогосподарство доводилась певна норма безплатної лісозаготівлі, на своїх харчах, своїм знаряддям та транспортом. Тоді якийсь сільський пусто сміх придумав гасло: « вставай нормо, бо план покакався». Молодих хлопців І925-31 року народження примусово забирали на будівництво шахт, рудників, фабрик та заводів у східні краї України та Росії, а також на курси ФЗО(фабрично заводськоє обученіє), де готували дармову рабсилу. Тих хто ухилявся , або тікав , судили на певний термін ув’язнення до темниці Таких у селі було не мало. Це Тимко Дмитро Юрійович, Курта Юрій Михайлович, Гладжикурка Іван Федорович, Шестак Юрій Юрійович, та багато ,багато інших. Та ще й почалося справжнє нашестя на село різного роду урядовців з району та області. Пресвітлого дня не було, щоб в село не приїздило по декілька вічно голдних, жаждущих і алчущих урядовців. Це уповноважені по хлібопоставках, уповноважених по лісозаготівлі, уповноважені по здачі державі мяса, шерсті, яєць, уповноважені по державних позиках, уповноважені по виборах , лектори, пропагандисти, працівники партійних структур, та всякої пре всякої іншої нечисті. Всю цю совєтську нечисть, старості села треба було накормити, напоїти, та ще й у ліжко вкласти , тоді , як місячної зарплати старости села ледве вистачало аби купити один мішок муки. Урядовці вимагали від старостів проявити солдатську винахідливість. І винаходили. Придумали щось схоже на місцеве самооподаткування. Це – коли з того чи
іншого двору мали принести у сільську раду, шмат солонини, десять яєць, пляшку сливовиці, аби було чим пригостити « вічно жаждущих і алчущих». Народ обурювався , але мовчав . Мовчав не так як казав Шевченко: «мовчать бо благоденствують». Мовчав бо боявся комуністичного Сибірського раю. Хіба що, хтось під носом прошептав: «хіба таких братів – визволителів ми чекали». Михайло Курта теж обурювався, нервував, зривав злість на підлеглих та близьких, грубив начальникам, іноді від безвиході напивався.
Сільські старости опинилися ніби між молотом і бабкою. Знизу бідний знедолений народ, а зверху влада, яка постійно лякає Сибіром та білими ведмедями, ставила все більші і більші вимоги. Люди не бачили і не чули ні тих ,що в Москві з їхніми вимогами, ні тих що в Києві, ані тих що навіть в Мукачеві. Вони бачили і чули тільки своїх сільських урядників, через яких вищі начальники робили свою чорну справу. Всі лайки, всі проклинання сипалися саме на сільських урядовців, бо вони були крайні.
Одного разу в хаті Михайла було чергове пригощання «алчущих і жаждущих», а вірніше буде сказано, чергова п’янка. Щоб просвіжитися і закурити, на двір вийшли районні урядовці – якийсь Микулін, Васильченко, та Крамаренко Мойсей Маркович. Коли побачили на плоті керамічні горщики що висихали на сонці, то з дурості почали по них стріляти. Коли перебили всі горщики , то один з них став біля колодязя і на вказівному пальці витягнутої руки тримав цигарку. Крамеренко Мойсей в заставки на пляшку сливовиці мав збити цигарку пострілом з карабіна. До цього часу не збагну, як вони не перестріляли один одного, або нас дітваків, що бігали по двору. Мабуть були добрі таки цількоші. Почувши постріли Михайло вискочив на двір. Він вирвав з рук Крамаренка карабін, а тоді всіх трьох накопав, догадуєтесь куди, та ще й відміряв по кілька фляжок по соплям, виштовхав за ворота. На вздогін крикнув: «аби ноги вашої більше в селі не було, бо перебю як мух». Ой дорого йому це обійшлося, дуже дорого. Але були в Михайла на роботі і приємні моменти.
Так історично було склалося, що в результаті земельної реформи на початку двадцятих років двадцятого століття, завдчки чиєїсь помилки, село Червеньово залишилось відрізаним від навколишнього світу, не маючи ніякої дороги, бодай польової, чи якогось проходу аби дістатися іншого села, або до млина, чи до лікарні або базару. Всі землі довкола були у власності селян Кайданова, та Зняцьова, які не хотіли давати свою землю під дорогу. Радянська влада, що не давно встановилася була в нашому краю, зневажливо ставилася до всякої приватної власності, а тим більше до власності на землю. Цим скористався Михайло. Ціною величезних потуг, а іноді і бійкою вдалося таки відвоювати від селян села Зняцьово польову смугу шириною чотиринадцять і довжиною тисяча п’ятсот метрів. Дальше уже ішов земельний масив Червеньова. Проблема була ще і в тому, що інколи дорожнє полотно пролягало по усій довжині чиєїсь ділянки. Тоді цей власник втрачав багато. В кінці кінців цю проблему вдалося вирішити за рахунок євреїв. Як уже відомо , рік перед тим німці знищили євреїв у концтаборах. Тим від кого земля відпала під дорогу, дали у замін єврейську, яка була не зайнята. Селяни на весні 1945го року почали будувати дорогу. Свою дорогу! О! то був ентузіазм! О, то було всенародне завзяття!. Хто з волами, хто з кіньми, хто з тачками , або просто з лопатами , з ранку і до вечора добровільно працювали на будові. На весні почали, а на осінь здали в експлуатацію рівненької, гладкої як ложка дороги, на яку держава не затратила жодної копійки, жодного камінчика, жодної жменьки піску. Дорогу будували за всіма правилами дорожнього будівництва, тому без жодної вибоїни, без жодної ямки служить вона понад шістдесят п’ять років, як шляхопровід що з’єднує Київську трасу через Червеньово, Страбічово , з Береговом та Чопом. Червенівці, а найбільше їх староста були дуже на величні за свою дорогу. Тому і назвали її гарно – «Новий путь»
Весною 1947го року, на Михайла, як дощ на сухе сіно, звалився новий головний біль. Із Біробіджану повернувся свідок тих злощасних подій, що сталися 1940го року у Сколівській
каменоломні Швімар Менахим Шоуликович. Михайло дуже боявся що Швімер може виказати на нього. Тому він рішив позбутися свідка. Разів пять Михайло вечорами намагався однією чергою з автомата раз і на завжди позбутися головної болі. Але кожного разу в останню мить , коли треба було натиснути на гачок, у нього рука дерев’яніла. Не міг він , як потім сам розказував, вбити людину , яка так багато постраждала, в якої німці знищили всю рідню, батьків ,братів, сестер. Тай Швімер був не дурак, він добре розумів, що родичі Михайла йому не пробачать.
І ось одного дня взимку із 47го на 48ий рік, в Чепвеньово приїхала якась уповноважена з Мукачева. У неї було завдання створити у селі жіночу громадську організацію, так звану « жінраду». У ті часи нова влада створювала різні громадські структури, такі як – комітет незаможних (комнезам), комітет бідноти (комбід), комітет ліквідації безграмотності (лікбез) , комітет студентської молоді (ксм) та інші, через які б могли ефективно впливати на людей впроваджуючи свої ідеї в їх уми. Ця жінка прийшла до старости села , аби той допоміг організувати збори жінок. Придивившись добре на Михайла , вона впізнала в ньому одного з тих двох « бандерівців», які затримали її на ринку в Стрию , коли вона продавала різні крадені речі. На другий день вона про все розповіла своєму чоловікові, який займав високий пост в міліції. За Михайлом почали слідкувати. В село знову зачастили Микулін та Васильченко, які почали збирати на Михайла компрометуючі матеріали. Щось таки накопали. Найшовся один свідок, який казав що він чув своїми вухами , як Михайло лаяв та обзивав не пристойними словами батька Сталіна. Ще один свідчив , що він бачив фотокарточку, де Михайло був сфотографований у формі достойника Української повстанської армії. В кінці березня 1948го року в село приїхала вантажна машина з десятьма міліціонерами. Михайла арештували прямо на робочому місці і відвезли спочатку до Ужгороду а потім до Львова. Більше його з рідних не бачив. Через декілька років до нас прийшов один сокамерник Михайла, котрий сидів з ним в одній камері львівської тюрми. Це був лікар за фахом , мадяр за національністю, котрий розповів моєму батькові про останні години життя стрика Міша. Четверо міліціонерів проводили слідчі дії прямо в камері тюрми, вимагаючи аби Михайло назвав спільників. Так як Михайло мовчав, то прийшлося застосувати спецзасоби, а саме важкі дубові стільці. Побитого, з роздробленим черепом, Михайла залишили лежати на бетонній долівці виливши на нього дві відра крижаної води. Ранком лікар констатував смерть через ниркову недостатність . Свій спомин приурочений річниці невинно убієнного Михайла, хочу закінчити словами відомої пісні.
Заплаче мати не одна А був він хлопець молодий
Заплаче Україна, Його було б кохати
Бо молодого руснака Упав як той листок сухий
Сира земля накрила. Повік буде лежати.
П .С. Супутника Михайла після першої втечі із Сколєвської каменоломні – Богдана, після війни арештували прямо на похоронах греко-католицького митрополита Андрея Шептицького. З тюрми він так ніколи і не повернувся. Супутники по втечі із мадярської шахти, брати серби, теж врятувалися втечею під час бомбардування. Про це мені розповів колишній мадярський вояк Юрко Піріч, з котрим ми довгий час працювали в лісовому господарстві, де до речі працював і згадуваний тут Крамаренко. Піріч, як і Михайло , декілька повоєнних років працював у Худлівській сільраді. Посадивши не один десяток гектарів лісу, виростивши трьох синів-орлів, доживши старості, Юрко помер тихо-мирно на своєму ліжку з цигаркою в зубах, як і належить чоловікам його гарту. Швімер Менахим чесно відпрацювавши понад двадцять років комірником колгоспу виїхав до Америки.Микуліна та Васильченка не вдовзі після Михайла теж арештували і судили як ворогів народу. Того Червенівського паскуду, що свідчив проти
Михайла судили за розтринькування коштів, які мали виплачуватися багатодітним матерям. В село він більше ніколи не повернувся. За наполяганням єврейської громади у 1984році в Мадярщині судили того офіцера садиста з шахти – Ференца Папа. Засудили Папа умовно, так як він був інвалід першої групи. Ось такі вони людські долі.


2013