На другий день після того , як у березні 1939 го року була проголошена незалежна держава- Карпатська Україна, на Закарпаття напала Мадярщина і захопила його цілком . Молоде покоління людей , котре виросло і змужніло при помірно м’якій чеській демократії не могло миритися із твердим мадярським режимом . Народ , особливо русини протестували .
Протести ці виражалися у різній формі . Одною із форм протесту було і те , що молоді люди у великій кількості покидали край , переходили границю на бік Радянського Союзу, який тоді вважався потенційним противником Мадярщини . Ось що мені із цього приводу розповідав очевидець і учасник тих подій – мій батько Курта Юрій Юрійович .
«Звичайно, ми б могли протистояти мадярам і не дозволили б захопити край . Молоді руснаки, які пройшли вишкол і підготовку в Чехословацькій армії були на дві голови вищі за слабо підготовлених мадярських вояків . Бойова техніка і стрілецька зброя у нас була найкраща на той час у світі . Живу силу , тобто вояків готові були прислати нам на допомогу брати-галичани з того боку Карпат . Але нас зрадили . Нас зрадив продажний уряд Чехословаччини на чолі з Бенешом . За угодою між урядом Карпатської України і чехословацьким урядом , все державне майно , вся техніка , вся зброя , все що знаходилося на території краю , мало перейти у власність Карпатської України . Але чехи таємно вивезли все із Закарпаття . Мало того .Чехословацькі граничарі не дозволяли галичанам перетинати границю , щоб прийти на поміч русинам . Так що коли мадяри напали на наш край , то наші вояки – так звані «січовики» вийшли на поле бою голіруч , та з декількома пістолями .
Було нас у батька семеро братів і одна сестра . Троє нас старших братів були вже жонаті , мали свої родини , дітей . Постійно у наших головах , у нас на язиках було одно і те саме – як перейти на той бік Карпат , тобто до Радянського Союзу , який вже на той час захопив був Галичину . І ось восени 1940 го року мадяри призвали нас старших братів у так званий «мунко сазот». Це був військовий підрозділ, що займався будівництвом різних військових об’єктів . Нас направили у Воловецький район, майже на саму границю . Там ми будували якісь бетонні бункери . Ми всі троє вирішили, що це дуже добра нагода перейти на той бік Карпат, треба тільки дочекатися слушного моменту . Одного разу у суботу нас відпустили до дому аби набрати собі на два тижні їдла . Нам наказали у неділю після обіду повернутися на місце роботи . Ми твердо вирішили що саме настав слушний момент , який може більше не повторитися . Дома набрали повні рюкзаки їдла , а в неділю в обід вже були у Волівці . Тим часом ми вже знали всі подробиці – куди треба іти і хто нас може провести за границю . Ми пішли у село Розтоки до одного лісника, котрий за невелику платню погодився перевести нас на другий бік . Лісник привів нас у ліс що називався «Руські путі». Там почекали доки стемніє . Тоді лісник показав нам стежку . Через 15 хвилин по цій стежці ми мали добратися до одного поточка на якому лежали хрест-на-хрест два вивернуті вітром буки . Треба було перейти потік і
через п’ять хвилин- Радянський Союз . Ми заплатили ліснику ,а він побажав нам щасливої дороги , сам відправився до дому . На всякий випадок , якщо не дай-то Боже попадемо до рук мадярів придумали собі алібі (оправдання). Це алібі полягало в тому , що ми працюємо в «мунко сазоті» . На один день нас відпустили до дому і тепер коли повертаємося на роботу то в лісі заблудили . Старший брат Михайло розпорядився аби дальше ми йшли по одному . Першим іде він . Якщо щось буде не в порядку ,то він потихеньку повернеться до нас . Якщо через 15-20 хвилин він не повернеться , тоді має іти брат Василь. Якщо і брат Василь не повернеться , то останнім буду йти я . Ми потиснули один одному руки , поцілувалися і Мішо пішов . Ми з Василем мовчали – кожний думав своє . Я думав про те , чи зустрінемось ще коли небудь всією родиною за столом на Святий Вечір . Пятьнадцять хвилин тяглися довго-довго , як п'ятнадцять років. Мішо не повернувся . Тоді пішов брат Василь . Він теж не повернувся . На кінець пішов я . Я вже був за кілька метрів від потока , вже чув як вода хлюпає, коли почув як хтось крикнув : « ай мек!», тобто- стояти . Це були мадярські вояки . Вони мені скрутили руки , повязали і привели у казарму . Коли мене завели в одне освітлене великою лампою приміщення, то там уже був брат Василь , котрого допитували два офіцери . Коли офіцери щось писали, я потихеньку запитав Василя – де Мішо . Василь сказав що не знає . Мене заставили стояти тихо лицем до стіни . Потім допитали і мене . Те алібі яке ми собі придумали , нам допомогло . Офіцер зателефонував у ту частину де ми працювали , а звідти підтвердили , що такі-то і такі-то дійсно у них працюють і що дійсно були відпущені до дому і що саме сьогодні в кінці дня мали повернутися до роботи . Ранком нас відпустили . А Михайло , як ми дізналися пізніше перейшов таки благополучно до Радянського Союзу .
На весні 1941 року, після шестимісячної роботи в «мунко сазоті» нас відпустили до дому . Розпочиналися весняно-польові роботи , так що це було нам на руку . Та не довго судилося бути на свободі . Брата Василя арештували і кинули до темниці за те , що був функціонером Комуністичної партії Чехословаччини ( К П Ч ). Мадярський уряд оголосив мобілізацію вояків-резервистів . Мене , як колишнього чехословацького високо-класного вояка-кулеметника теж мобілізували на дійсну строкову службу до мадярського війська . Там я мав учити мадярських вояків кулеметному ділу . Я мав учити одних христіян , як убивати інших христіян . А що було робити ? Такі були часи ,такий був світ . Нам було сказано що через чотири місяці нас відпустять до дому , до родини . Але забігаючи на перед скажу я вам , що до дому я повернувся аж через сім років . Скоро , тобто в літку сорок першого року розпочалася війна роти Радянського Союзу , так що мене до дому не відпустили . Мадярщина , як союзник Німеччини теж вступила у цю війну . Мене у складі кулеметної роти спочатку направили до Ніредьгази . Там швидкими темпами нас готували до відправки на фронт . У нашій кулеметній роті ,як і у всьому полку служило багато руснаків , тих що раніше проходили службу у Чехословацькій армії . Колишні чехословацькі вояки висміювали мадярську військову уніформу яка була виготовлена з конопляного полотна та з лену . Про це дізнався полковник – не молодий уже офіцер котрий мав великі заслуги і нагороди ще за першу світову війну . Він наказав зібрати усіх русинів на плацу . Він став перед нами і почав нас ганьбити за наше ставлення до мадярської уніформи . Зокрема сказав що чехословацький жидовсько-злодійський уряд назичав багато стерлінгів , доларів , франків, від тих-же жидовсько-злодійських банків і що ніби-то ці позички будуть відробляти онуки і правнуки . А мадярська уніформа хоч і не є така красива як чеська проте своя , зароблена і зроблена своїми руками , із свойого матеріалу. Ми повинні гордитися що є мадярськими вояками , що одіті у свою а не в чужу уніформу .
На озброєні нашої роти були в основному важкі німецькі кулемети «машінгевери» . Тепер ходять міфи про ніби-то високоточну , високоякісну німецьку техніку , надійну німецьку зброю . Я ще раз повторюю ,що це міф і більше нічого . А кажу я так бо мав нагоду не одноразово порівняти у роботі чеські і німецькі кулемети . Так що скажу я вам , німецькій
техніці до чеської техніки було так далеко як моєму чотирилапому Бобику до зайця . Коротко наведу вам такий приклад .Для того аби прицільно стріляти по цілі , «машінгевер» треба було відрегульовати і зафіксувати на потрібну віддаль , наприклад на триста метрів перед собою . Така віддаль давала най ліпший прицільний результат стрільби . Так що лінія обстрілу була саме триста метрів , плюс –мінус кілька метрів до переду або до заду . І не більше , ані менше . Варто було противнику перебігти цю лінію обстрілу , як він уже був не досяжний для кулеметного вогню . За звичай противник цим користався коли кулеметник міняв набої , або заливав воду до кулеметного кожуха . Для того аби змінити сектор обстрілу по противнику що швидко наближався , треба було затратити якийсь час для регуліровки та фіксації , а противник на місці не стояв . Проблеми були і тоді коли кулемет був розміщений на схилі гори . Так як цівка станкового кулемета «машінгевер» рухалася тільки в строго горизонтальній площині , то кулі з лівого боку у верхній частині схилу гори падали за триста метрів , а з правого боку на нижній частині схилу гори , перелітали за п’ятсот метрів . Розумний противник і цим міг скористатися . До речі буде сказано , такі проблеми були і в американських кулеметів системи «максим» і в руських і в англійських , бо всі вони були зроблені на одно «копито» . Інша справа – чеські кулемети. Там цівка ставилася на шарнір у формі яблука . Так , що кулеметник під час стрільби міг змінювати сектор обстрілу не тільки по горизонталі , а також і по вертикалі , і з
ліва уверх на право і з права у верх на ліво . Коли вище я згадав про заливку води до кулеметного кожуха то мушу розповісти і про таку деталь . При стрільбі кулеметна цівка дуже швидко перегрівалася і тоді кулі падали перед носом у кулеметника . Аби цього не ставалося , то цівку треба було якось охолодити . Для цього зробили навколо цівки кожух куди заливалася вода . Так ось , на німецьких кулеметах горловина на кожухах куди заливалася вода була не ширше як три сантиметри , а скажімо на руських кулеметах ця ж горловина мала цілих п'ятнадцять сантиметрів , туди навіть рука влізала . Скажете – дрібничка? Зовсім не дрібниця , особливо під час твердих руських морозів . За декілька хвилин сильного морозу, вода що була у кантах ( каністрах) або бочках і призначалася для кулеметів замерзала цілком і німецькі кулемети були не що інше , як купа заліза . В той же час руські кулеметники запросто могли напхати снігу через широку горловину до кулеметного кожуха і вести далі вогонь . Ось вам і хвалена німецька техніка . Так що німців погубила не тільки сильна руська зима а також і їхня не досконала техніка .
Із Ніредьгази нас відправили до Нижніх Верецьких (Нижні Ворота) , що у самому серці Карпат . Тут ми кілька днів відпочили і далі нас знову пішком відправили на фронт . У моєму кулеметному відділені було нас п’ять чоловік . Я , як кулеметник був старшим .Помічником кулеметника був чоловік із сусіднього села Зняцьова за прізвищем Хопей , а також троє хлопців мадярів . Один із них був конюхом , а ще двоє підносили воду та боєприпаси із воза до кулеметного гнізда під час бою . Все що зі мною було за ці нещасні сім років розповісти не можливо , але про декілька епізодів із цього пекла я таки розповім .
Була зима із сорок першого на сорок другий рік . Морози були такі сильні про які я за своє




життя і не знав . Отаборилися ми в одному лісі . Де це було я вже точно і не пам’ятаю , бо часто переходили з одного місця на інше лісами та полями в нічний час . В тому лісі де ми отаборилися було всього 10-15 хатинок . Одного морозного ранку нас розбудила труба , що трубіла «ріодов» , тобто на сполох . Мадярська розвідка доповіла що наступають руси . Кожний вояк знав що йому треба робити на випадок «ріодова» .Робота моя і мого помічника полягала в тому , щоб швидко завантажити кулемет на воза . Робота інших двох моїх вояків полягала в тому , щоб набрати в канти води , забрати із склада боєприпаси і теж швидко завантажити на воза . Робота конюха полягала в тому аби швидко запрягти коней і на возі чим швидше доправити на вказані позиції . Коли конюх побіг запрягати коней , то виявилося що кудись поділися хомути . Бідний конюх бігав , бігав , але хомути як під землю провалилися . Через це
моє кулеметне відділення зірвало всю операцію «ріодова». Добре було хоч те , що руси , котрі наступали, повернули в другий бік . Але нам від того легше не було . Офіцер , командир нашої роти , за нашу провину, згідно закону воєнного часу оголосив нам вердикт . Конюха Вароді Бейлу з Дебрецена повісити за руки на дві години , а мене як старшого , та ще й притому руснака – розстріляти . Бейлові скрутили руки за спину і підвісили на дубі . Мене повели трохи в бік розстрілювати . Розстрілювати мене захотів сам командир нашої роти . Він притулив пістолю до мого вуха і наказав перед смертю молитися . Я набрався сміливості і сказав :» пане офіцер убити мене ви зможете дуже швидко , але як швидко ви знайдете такого кулеметника як я ?» Вірите чи ні , але це на нього подіяло . Він опустив пістолю , трохи подумав і наказав мене теж повісити за руки на дві години . Мене привели до того дуба де висів Вароді Бийла. На той час Бийла лежав на снігу без тямки , над ним нахилився лікар . Коли Бийла прийшов до тямки його знову підвісили . Тим часом мені теж скрутили за спиною руки і підвісили на той самий конарь (гілку) на якому висів Вароді . Я не можу описати про ту боль яку відчуває повішеник , бо немає таких слів . Скажу тільки , що мало хто витримував дві години аби не померти . Нас із Бийлою віхор розгойдував то в один бік , то в другий , а в низу ходив військовий лікар . І ось я побачив як із Бийлового рота і носа булькнула кров . Лікар це теж побачив і наказав спустити Бийлу на землю . Його знову положили на сніг , але поміч йому вже не потрібна була . Він лежав і не дихав . Я бачив як у вояків текли сльози з очей і тут же на
морозі замерзали у льодяні кульки . Я чув як вояки скреготали зубами . Всього одну годину Вароді Бийла висів на дубі . Я почав втрачати свідомість , мені почало темніти в очах , я встиг подумати що через декілька секунд буду там де Бийла , тобто на тому світі . Очунявся я лежачи на снігу , а наді мною схилився воєнний лікар і поливав моє лице водою , яка тут-же замерзала. Коли я очунявся, то мене знову наказали підвісити . Так було три рази . Назначений мені строк у дві години , я таки витримав . Два тижні не міг ворушити ні руками ні ногами ані пальцями . З того часу я став трохи горбатий . Мене підлікували і знову відправили у ту саму кулеметну роту .
Від тоді я не переставав думати про те, як би перебратися на той бік до русів . Своїм хлопським розумом чомусь думав ,що на тому боці знайду порятунок . Але думати то одно , а зробити- зовсім інше . Наш командир роти був великим патріотом Мадярської держави . Непрестанно , кожного дня він нам нагадував , що якщо хтось спробує перейти до русів , то дома у нього розстріляють усю родину . Він був ДУЖЕ великим патріотом . Саме страх за наші родини стримував нас руснаків від переходу до русів . Але одного разу мені таки пощастило. Почався шалений штурм русів на наші позиції . Поступив нам наказ відступати . Я узяв на плече цівку кулемета , Юрко Хопей взяв колеса , а Пішта Молнар з Ніредьгази взяв у дві руки лади з боєприпасами і ми побігли . Утікаючи до глибини лісу ми зустріли нашого полковника . Це був не молодий уже офіцер , котрий у своєму житті бачив не мало усякої біди . Він відступав останнім , бо хотів переконатися що ні з ким нічого не сталося . Старий полковник постійно повторював :» нефил дьєрекек , нефил .»- тобто не бійтеся діти мої , не бійтеся . Коли побачив , що останній вояк добіг до лісу , то крикнув :» дьєрекек ! о кі мере тудь» . Тобто – діти мої ! рятуйтеся хто як знає ! . І ми побігли у гущавину лісу . Я біг попереду бо у мене була най легша ноша . То тут, то там бачив руських вояків , бачив їхні сірі шинелі , що мерехтіли поміж смереками . Я бачив як вони ціляться і стріляють по нас , як летять на всі боки тріски з дерев . Чув як свистіли кулі над головою . Думаю - добра нагода здатися русам , але побоявся що хтось побачить і зголосить мене нашому командиру роти – великому патріоту Мадярщини . Коли я повернув голову , то побачив , що Пішта Молнар залишився далеко позаду ледве тягнучи ноги , бо у руках у нього було більше як сорок кілограм боєприпасів . Він біг останнім за ним уже нікого з мадярських вояків не було . У мене швидко виникла хитра думка – помінятися з Молнаром ношею . Я йому дав нести цівку , а сам узяв від нього лади з
боєприпасами . Якщо побачать що я відступаю самий останній то маю оправдання , що в мене важка ноша . Відступаючи самим останнім у мене зявиться нагода здатися русам так , щоб ніхто не побачив . Моя задумка мені вдалася і врятувала життя мені і моїй родині , але до тепер каюся , що це мені далося ціною життя Пішти Молнара . Коли Пішта взяв на плече цівку яка була набагато легша від двох лад , то з радістю побіг наздоганяти вояків нашої роти . В цей момент до нього влучила міна і розірвала його на шматки . Ті хто це бачив думали що то розірвало мене бо виділи як у небо летить цівка від кулемета . Моїм родичам прислали повідомлення , тобто похоронну листину про те що я загинув у бою захищаючи Мадярську державу . Їм навіть наділили трохи землі яку відібрали від євреїв .
Я тим часом тікав з двома ладами боєприпасів . Руські вояки наближалися до мене з усіх боків . Кинути лади я не міг бо за це би мене наш командир роти розстріляв . Коли побачив одного руса за десять кроків від себе то впав на землю до низу лицем і крикнув :» не убий мене я здаюся». Вояк здивований тим , що я говорю по руські підбіг і сказав:» вставай! Руки в гору!» Я встав і підняв руки . Потім вояк запитав звідки я знаю говорити по руські . Я йому розповів що я є русин , родом із Підкарпатськї Руси , що тільки про те і думав як перейти до русів . Лейтенант Костенко перевірив мої обидві лади з боєприпасами і побачив що всі набої на місті , не хибить ні один патрон , сказав:» твоє щастя що ти по нас не стріляв , це тебе оправдує» . Потім наказав куди мені треба іти . Я пішов у перед з піднятими до гори руками а
він ішов позаду мене з карабіном . З ліва і з права я бачив сотні і сотні убитих мадярських , німецьких та руських вояків . Руських було у двічі а то і в тричі більше . Ми йшли майже годину пробираючися густими лісами. Більше половини смерек були ніби скошені мінами та бомбами . Це нам дуже заважало швидко іти . Раптом із-за смереки на зустріч нам вийшов руський капітан . Він почав голосно кричати на лейтенанта Костенко за те що той покинув передову лінію бою. Костенко оправдувався тим що він має наказ зловити мадярського вояка який би добре розумів по руські .Йому вдалося зловити такого , котрий розуміє не тільки по мадярськи а і по німецькі . А я і дійсно знав досконало говорити по німецьки бо в молодості чотири роки навчався на кравця у майстра котрий був німець .Капітан вихопив із кобури пістолю , притулив мені до чола і сказав такі слова :» ти собако захотів руської землі? Я тобі наміряю два метри !» Десь за двадцять п’ять метрів від нас стояв реактивний міномет «катюша». Можливо що Сам Бог так дав що у цю «катюшу» потрафила німецька міна .Капітан залишив мене, сам побіг до «катюші». Тоді Костенко наказав швидко тікати . Ми побігли подальше від цього сердитого капітана . З того місця ми ще дві години добиралися до штабу дивізії . Мені чомусь так здалося , що лейтенант Костенко нарочно веде мене так довго , щоб він чим пізніше повернувся на передову лінію , де на кожному кроці на чоловіка чекає смерть . За час нашого подорожування ми з ним добре познайомилися , навіть встигли потоваришувати .Тоді ніхто з нас двох не міг навіть подумати , що через десять років знову зустрінемося . А зустрілися ми в городі Нікополі куди були направлені учитися в сільськогосподарську школу на меліораторів . Ми раділи один одному , як радіють най ближчі родичі . Правда , Григорій Костенко на той час був уже без лівої руки , яку втратив на війні .
Коли ми вже наближалися до штабу , то Костенко попросив аби я йому віддав свої особисті речі , бо все одно від мене їх відберуть . Я радо віддав своєму рятівникові все що мав . Це був годинник «омега» , бритва «солінгер» , дзеркало , гребінець , ножик із шістьома елементами , а головне – кулач в якому було майже один літер рому . Мене завели до штабу в якому було повно вищих офіцерів , навіть один генерал . Перед ними біля стіни стояло декілька полонених мадярських офіцерів . Яке було моє здивування коли серед них я впізнав нашого старенького полковника та великого патріота Мадярщини , нашого командира роти Нодь Гийзу. Костенко доповів про те , що він виконав даний йому наказ і доставив у штаб дивізії
мадярського вояка , який добре говорить по руські по мадярські і по німецькі . Я побачив що руські офіцери зраділи . Генерал подякував Костенкові і зразу його відпустив . Ми поглядами попрощалися один від одного. Попрощалися , щоб через довгих десять років знову зустрітися у Нікополі . Ще одною не сподіваною приємністю при нашій зустрічі було те , що Григорій Костенко повернув мені мій годинник «омега» , бритву «солінгер» , якими я користуюся до тепер .
Руський генерал сказав мені що я повинен бути перекладачем при допиті мадярських офіцерів . Він попередив мене , що я не маю права нічого приховати і нічого від себе додавати . Я попросив генерала аби він мені дозволив перед допитом почистити одному мадярському офіцеру зуби . Він посміхнувся і дозволив , при цьому сказав що це буде дуже цікаво . Тоді я підійшов до колишнього командира роти і з всього розмаху врізав йому по зубах з правого боку - Це тобі, кажу, за Вароді Бийлу . Тоді я врізав йому по зубах з лівого боку .
- Це тобі, кажу, за мене .А потім врізав йому ногою спереду туди звідки у нього ноги ростуть .
- Це тобі за всю нашу роту. Колишній командир роти Нодь Гийза подякував мені за добру науку. Справа в тому що Гийза сам запровадив таку традицію , що коли бив когось із вояків по зубах або під ребра то треба було йому за це дякувати . Цей інцендент розсмішив усіх присутніх . Цей горе патріот Мадярщини на допиті розповів геть усі військові таємниці які йому були відомі . Як перекладача мене ще декілька днів
-
-
- потримали при штабі дивізії , а коли полонених назбиралося на цілий ешелон то усіх нас відправили у російську глибину , аж десь за Волгу до табору військовополонених . О , Боже милостивий ! Хто не був у цих таборах той і за пекло не знає! Та що там якесь пекло! Там кажуть хотя б тепло . А хто був у руських таборах тому ніяке пекло не страшне . Про ті страхи які були в тих таборах не можна ні словом розказати ні на папері написати . Люди щодня сотнями вмирали як мухи , від голоду , від холоду , від хвороби , від важкої праці . Була спеціальна команда із п’ятдесят чоловік , котрі закопували мертвих у ями . Але людей помирало все більше і більше , так що вже не встигали всіх закопувати .
Для того аби полонені мали де справляти свою нужду, викопували довгі канали глибиною до двох метрів і шириною до півтора метра . В котрі дні помирало так багато людей , що похоронна команда не встигала копати ями , то мертвих кидали в канали для нужди. Коли канал був повний мертвими трупами і людськими випорожненями , то коло нього копали другий , а перший загрібали землею , яку викопували з другого каналу . Так повторювалося знову і знову . Нас голодних, босих , слабих використовували на самих важких роботах .
Одного разу нас гнали на роботу . Таборний наглядач , якийсь офіцер, наказав нам співати пісню . Хлопці почали співати якусь таку пісню , яку я не знав . Пяний наглядач накинувся на мене і почав бити ногами і руками через те що я не співав . А тоді витяг пістолю і з словами : « я тебе навчу , суко» притулив мені до чола і натиснув на гачок . Пістоля «цокнула» але вистрілу не було . Тоді він знову натиснув на гачок , але вистрілу знову не було . Тоді він третій раз натиснув , але пістоля не вистрілила . Оказалося що в пістолі не було набоїв . Наглядач витягнув із кишені набої і почав вставляти до пістолі . Це побачив інший офіцер . Він підбіг до нас і собою застелив мене . Між офіцерами почалася сварка , та така що вони ледве не перестріляли один одного . Другий , той що застелив мене собою казав тому п’яному : « якщо ти такий смілий то іди на фронт і там стріляй скільки хочеш .» В кінці-кінців п’яного наглядача якось вгамували і кудись повели. А той другий , урятував мені життя відвів мене у бік , почав розпитувати – звідки я , хто в мене є дома , чим дома займався до війни . Я розповів, що дома у мене є велика родина , що маю декілька гектарів землі на якій літом працюю , що вивчився у Празі на кравця , тому зимою маю теж заробіток . Звали цього офіцера Пяткін Іван .
Через декілька днів Пяткін покликав мене до себе і запитав чи не зміг би я йому пошити до свята цивільний костюм . Я сказав , що костюм пошити можу ,але в мене немає ні іголки ні машинки ані ножиць . Пяткін сказав що це не проблема і приніс машинку «зінгер» та все інше необхідне для пошиття костюма . Я йому показав свої опухлі від морозу пальці і сказав що швидко пошити не зможу . Він дав на це десять днів . Костюм вдався так , ніби на Іванові виріс .Цим була дуже задоволена його жона . За мою роботу Пяткін дав мені повні кишені сигарет . Я не хотів брати бо , по перше –не курив , а по друге – був вдячний йому за врятоване мені життя .Але він настояв на тому щоб взяв і сказав що я зможу сигарети обміняти на щось інше . Коли хлопці побачили що в мене є так багато сигарет , то як маленькі діти просили аби їм дав хоча б одну на трьох . А Мішо Коваль з Березного запропонував мені обміняти сигарети на Євангеліє ,на що я з радістю пристав .
Скоро і інші офіцерські жони почали приносити щось шити , перешивати . А так як полотна тоді було мало , то часто приносили трофейні німецькі мапи , які були намальовані на полотні . З них виходили гарні строкаті жіночі сукні . Одного разу пошив я сукню жоні якогось майора , але і сам не знаю як так вийшло , що спереду , там де в неї ноги сходяться був намальований кружок і написано – «БЕРЛІН» . Ото було сміху! Але жінка не сердилася , навіть демонстративно гордилася тим . Коли хтось сміючися показував пальцем на «Берлін» і
питався : « а Гітлер де ?» Вона казала : « десь там глибше сидить» . З того часу я інколи мав можливість трохи перепочити від важкої праці сидячи за машинкою .
Одного разу нас погнали на залізничну станцію розвантажувати цемент із вагонів . Коли ми прийшли на станцію то вагони ще не були подані . Нам довелося трохи почекати . Ми поставали біля одного мура , щоб погрітися на сонці . Іван Пяткін дозволив сісти на якусь колоду . Я витягнув із кишені Євангеліє і почав читати . Другим разом читати не було часу . Хлопці попросили аби читав голосно , щоб і вони чули . Всі слухали аж роти повідкривали . Іван Пяткін зробив вигляд що повернувся у другий бік , теж уважно слухав . Ніхто навіть не побачив , як із-за другого боку мура прийшов якийсь чоловік одітий у цивільному . Він вихопив із моїх рук книжку і коли побачив що то є Євангеліє , дуже розлютився . Він почав кричати на мене , що я займаюся антисоветською пропагандою . А був це полковник КГБ Шльома Фішер, котрий прибув із Москви аби провірити табори для військовополонених . Він покликав Івана Пяткіна і сказав що від завтрашнього дня відправляє його на фронт . Фішер дорікав Пяткіну що ніби той влаштував нам санаторно-курортні умови . А тоді наказав Пяткіну аби той відвів мене на берег річки, там застрелив а потім скинув у Волгу . Він , Фішер , хоче побачити як буде рятувати мене Ісус Христос від кулі . Він віддав мені Євангеліє . У мене під ногами почала земля обертатися . Іван витяг пістолю , наказав іти у бік Волги яка була метрів за триста .Я ішов і шептав молитву . Дякував Богу за те , що три рази мене розстрілювали і не розстріляли . Просив Бога аби мене і четвертий раз врятував . Коли ми зайшли у густі зарослі які були набагато вищі за нс , то Пяткін показав мені якусь стару розбиту водокачку . Він порадив мені заховатися до завтра і там перечекати . Завтра рано Шльома Фішер повертається до Москви , тоді я зможу повернутися до табору . Іван два рази вистрілив у небо і повернувся на станцію , а я залишився сидіти межи розбитими мурами водокачки , межи іржавими водяними помпами . При кожному шелесті сухої трави яз великим страхом підскакував і озирався на всі боки . Правду люди кажуть , що у страха і очі великі і вуха довгі як у зайця .
Зашелестів вітер у сухій траві , а мені здавалося що то Фішер за мною іде . Той Шльома Фішер, котрий за тиждень перебування у нашому таборі так багато невинних душ відправив на той світ. Той Шльома Фішер котрий , не одному офіцеру зірвав погони з плеч і відправив під трибунал ніби зато ,що ті занадто лояльно ставляться до фашистських недобитків , тобто до нас полонених . Мені знову почулося що хтось іде . Я стулився межи поламаними помпами , затаїв
дихання . Почав прислухатися і дійсно почув кроки . З переляку хотів скочити у холодну воду річки Волга . Хтось крикнув : « Юра , виходь !» Ну думаю , все , пропав я . Тоді знову почув :
« Юра ! Виходь , не бійся , немає більше Фішера.» Я краєчком ока подивився із-за помпи і побачив Івана Пяткіна . Він мені розповів , що як тільки повернувся від мене на станцію , прийшли якісь люди у цивільному , арештували Шльому Фішера і відправили до Москви . Ніби з Москви прислали телеграму про те , що Фішер є фашистським агентом , його треба негайно арештувати і відправити до Москви . В наших головах не вкладалося , як так може бути , що Шльома Фішер , представник єврейського народу – народу який так не винно і так багато постраждав від фашизму , раптом є фашистським агентом . Тут щось не те . На справді це на всю потужність працювала сталінська січкарня яка сікла , молола і трощила людські долі не зважаючи ні на що , ні на національність ,ні на заслуги , ні на щиру відданість батькові Сталіну. На станції наші таборні хлопці вітали мене , як прибульця з того світу . Вагони з цементом того дня чомусь так і не подали . Коли добре наговорилися та обсудили все те що сталося за останню годину , хтось сказав : « Юрку , читай .» Я подивився на Івана Пяткіна , Той ледве помітно посміхнувся , але не сказав нічого . Я це сприйняв як згоду . Дістав із нагрудної кишені маленьку книжечку – Євангеліє і на всі свої сухі як у когута груди , прочитав : « Спочатку було Слово і Слово було у Бога і Слово було –Бог…..в ньому було життя і життя було світлом для людей»
Як я вже казав вище , нас використовували на най важчих , най не безпечніших роботах .З нашим здоровям , з нашим життям ніхто не рахувався . Нас усі ненавиділи . Коли нас гнали по городу на роботу , то дванадцяти-тринадцяти річні діти із словами : « Гітлер капут» кидали до нас цеглинами , камінями. Цих людей , цих дітей можна було зрозуміти, Їх можна було розуміти , коли ти бачив погорілі села , де не залишилося ні одної цілої хати . Їх можна було розуміти , коли ти бачив їхні розбиті города , де не залишилося ні одного цілого будинку . Їх можна було розуміти ще і тому , що практично не було такої родини аби хтось не загинув на війні . А хто рахував міліони і міліони сиріт , удовиць , калік ? Але із розумінням того що сталося не було легше ні їм ні нам .
Через деякий час мене викликали в канцелярію до начальника табору . Там сиділи декілька не знайомих мені офіцерів . Мене здивувало їхнє дружелюбне ставлення до мене . Попросили сісти . Саме попросили , додавши- «будь ласка» , а не наказали . Зверталися до мене на «ви» . Просили розповісти мою авто біографію , чим займався до війни , хто мої родичі аж до третього коліна . Все сказане мною , записували . Запитали чи багато в нашому таборі русинів . Я сказав , що було багато , та повмирали , а зараз залишилося десь двісті душ . Від цих слів у начальника табору перекосилося лице . Офіцери подивилися один на одного і сказали начальнику табору , що якщо заберуть усіх двісті русинів , то це на роботі десятитисячного табору ніяк не позначиться . У мене вуха стали навостро і волося на голові стало дуба . Мене стільки раз роз стрілю вали , що я про себе подумав : «тепер нас уже ніщо не врятує» . Офіцери запитали чи знаю писати по руськи . Я відповів що знаю . Тоді мені дали папір і чорнило і сказали аби ішов у сусідню кімнату і все , що казав їм написав на папері . У сусідній кімнаті сидів Дюла Уста і щось писав . Дюла Уста був родом із Берегівського району , якщо не помиляюся із села Гать . Це саме той Дюла Уста , котрий після війни став заступником міністра оборони Мадярської держави . Коли таким чином допитали усіх русинів що були у таборі , то відібрали сто чоловік які їм найбільше підходили . У це число попав і я . Нам виділили окремий барак . Там нас помили, постригли, обробили від вошей і переодягли у все нове . Ми один одного не впізнавали . Хлопці жартували, що ми всі такі подібні як новенькі дукати . Нас годували по ресторанські . Ми запитували таборних начальників – що б це могло значити ? Вони стискали плечима і казали що і самі не знають , але поводилися з нами як рівний з рівним
, а не як з полоненими . Десь через тиждень , коли ми набрали хоч трохи людського облику , нас знову почали викликати по одному в канцелярію . Сказали , що прийшов час послужити Совєтському Союзу . Запитали чи я добровільно згоден. Звичайно , я погодився .А ще пожартував , що якщо будуть годувати так як зараз , то згоден служити хоть сто років . Мене попередили , що про все що мені зараз скажуть , я не маю права говорити навіть найближчим мені людям під загрозою смерті . З мене взяли письмову розписку . Після цього сказали , що мене направляють вчитися у школу диверсантів . Про все інше мені скажуть у школі . Таким чином обробили всіх сто руснаків . Нас розбили на п’ять груп по двадцять чоловік у кожній і направили урізні школи . Старостою нашої групи назначили Дюлу Усту. Відвезли нас десь у прикаспійські степи , у саму Калмикію, бо там як раз і була школа для диверсантів .
В школі для диверсантів готували три групи по двадцять чоловік у кожній . Одна група була на виході , тобто ось-ось мала закінчити навчання , друга була на другому місяці навчання і третя наша група , яка тільки що почала підготовку . У нашій групі були всі руснаки , тільки староста групи був мадяр – Дюла Уста , який досить добре говорив і по русинські і по великоруські . В інших групах були і мадяри і серби і німці і італійці і євреї . Навчання проходило по дванадцять годин на день . Зате годували нас дуже добре . До обіду навчалася вся наша група разом . Це в основному була фізична підготовка , навчання рукопашного бою , володіння різними видами зброї , орієнтація на місцевості , конспірація , вміння читати мапи та інше . Після обіду навчання було індивідуальне , тобто з кожним окремо займався окремий
інструктор. Тому-то інструкторів та учителів було більше як учнів . Кожного навчали по спеціальній програмі , залежно від того , яке завдання , або яку функцію буде виконувати той чи інший учень . Ніхто з нас не знав про інших , кого і що учать . Я тільки догадувався що моя задача буде най легшою . Після закінчення школи мене мали десанту вати на Закарпаття . Там , на околицях Мукачева я мав спостерігати за залізною дорогою , а вірніше за інтенсивністю руху поїздів що відправлялися у бік фронту . Все це я мав записувати спеціальною шифровкою на папері і передавати у визначений час і у визначеному місці зв’язковому . Тому найбільше часу при моєму навчанні приділялося шифровці , конспірації , вербовці агентури , та використанню алібі на випадок мого затримання . На перших же уроках по шифровці та дешифровці я звернув увагу на не досконалість цього методу , тобто запису яких би то не було шифрувальних знаків на папері . Адже у випадку затримки агента , якщо той не встигне знищити шифровку , контррозвідка легко може догадатися і викрити агента . Тому я запропонував придуманий мною метод , який до того часу не застосовувався у жодній розвідці , жодної держави світу. Це було так зване вузликове письмо . Ще в мої дитячі роки бачив як моя бабця , коли йшла до Мукачева щось купувати , завязувала вузлики на пам'ять , аби не забула те-то і те-то купити . Вузлики вона робила на носовій хустині , або на шнурку . Якщо би це вузликове письмо вдосконалити то його б можна використовувати для шифровки . Скажімо , поїхав один поїзд , на тоненькій нитці завязую один вузли , потім другий , третій . Коли поїхало п’ять поїздів роблю один подвійний вузлик . Коли поїхало десять поїздів , роблю вузлик ключкою . Якщо поїхало двадцять поїздів то завязую вузлик подвійною ключкою . Якщо поїхало скажімо , двадцять п’ять поїздів, то роблю вузлик подвійною ключкою і один простий подвійний вузлик . Ось так , всього два вузлики , а скільки інформації ! Крім того все це можна легко заховати , якщо зашити іголкю в одежу . Керівництво нашої школи схвалило цей метод ,наказали детально викласти на папері і відправили його до «Центру» . З «Центру» повідомили що це варто на увагу , будуть його вивчати і вдосконалювати . А мене після виконання завдання направлять до вищої школи розвідки . А ще психолог , який працював у нашій школі похвалив мене , що ніби у мене добре розвинений інстинкт самозахисту . Мені дали нагороду . Це був теплий шерстяний светер і пара в’язаних рукавиць . Цей шерстяний светер був мені у великій пригоді . Я його носив на собі три токи . Коли зимою у сорок сьомому
році нарешті повернувся до дому , то моя жона натрясла з нього понад літер вошей . воші падали на сніг як перестиглі сливи .
Запропонований мною метод шифровки підходив для шифрування не складної примітивної інформації . Якщо була би потрібність у більш детальному описі інформації , то я був згодний з «Центром» , що його треба вдосконалювати . Три місяці нашого перебування у школі диверсантів пролетіли дуже швидко . Нас чомусь не спішили відправляти на бойове завдання . Та ми і не дуже рвалися . Хоч як було важко у цій школі , але порівняно з тим що ми пережили у таборі , нам здавалося що ми потрапили із пекла прямо в рай . Аби чимось зайнятися , ми повторювали те , що нас учили на протязі трьох місяців . Хтось із шкільного керівництва звернув увагу на наші руки ,на долоні , на пальці , Які більш як за три місяці стали такими білими як у панянок . Це у майбутньому могло бути підозрілим і могло нам нашкодити . Тому з того часу щодня по дві а то і потри години нас заставляли перекладу вати дрова з одного місця на інше , аби шкура на наших пальцях огрубіла , набрала природного вигляду , як у робочого чоловіка . Пізніше ми самі догадалися чому нас так довго не відправляють на бойове завдання . Нас мали десанту вати у Карпатах . Там ще лежав глибокий сніг , так що нас могли легко вислідити і перестріляти як зайців . Нарешті настала друга половина квітня місяця 1944 року . Нас привезли чим ближче до лінії фронту . Там ще раз провели з нами інструктаж , кожному окремо дали завдання , дали умовний пароль для контакту із зв’язковим , назначили час і місце зустрічі із зв’язковим . Всі інші накази ми мали отримати через зв’язкового . Ще раз
від кожного з нас взяли розписку про не розголошення військової таємниці під страхом смерті . І ось нашу групу з двадцятьох чоловік посадили на величезний літак і відправили у невідомість .У ніч із понеділка на вівторок нас скинули на одну із полонин Міжгірського району Закарпатської області . Погода в той час дуже зіпсувалася . Дув сильний холодний вітер . Нас на парашутах рознесло кого куди . Я щасливо приземлився , заховав парашут і почав придивлятися чи не побачу когось із наших хлопців . Та дарма , бо було темно , як у чорта в брюхові . Кричати , або свистіти я не мав права аби не прозрадитися . Але , так як кожен з нас мав окреме індивідуальне завдання , то мені і не потрібні були наші хлопці . Ніколи більше у житті я не мав нагоди з ними зустрітися , поговорити . Правда , через тридцять років я таки побачився із старостою нашої групи Дюлою Уста при таких обставинах .
Це була , якщо не помиляюся зима із 1972 на 73 рік. У Червенівському лісі мало відбутися так зване «царське полювання» . На той час у цьому лісі було повно усякої дичини - свині , серни ,фазани , зайці , лишки. На це полювання мали прийти високопоставлені урядники з Москви та Будапешту . У лісному будинку після завершення полювання готувалася гостина . Для цього запросили трьох жінок – добрих кухарок . Мені наказали допомагати цим кухаркам . Моя робота полягала в тому щоб нарубати сухих дров , принести води на кухню , винести помиї і таке інше . Нам строго на строго наказали не починати розмови з гостями , не вступати з ними в контакт ,не підходити до них крім того випадку , коли гості самі будуть до нас звертатися . І ось наступив обідній час . Я біля колодязя набирав воду у відра . Із лісу один по одному виходили гості . Вони витирали чоботи об штафітки . Один з них покликав мене і на ламаній русинській мові запитав чи не зміг би йому принести якусь тріску аби він почистив собі чоботи . Тріску я йому приніс , але в цьому мадярському гостеві , в його голосі , в його обличі мені щось до болю в душі здалося знайомим . Він теж затримав на мені свій погляд , ніби щось пригадував . Я узяв у дві руки відра з водою і поніс на кухню . А гості пішли у велику залу де на них на столах чекала гостина . Гостилися вони добрих три години . А я весь цей час думав про того мадярського гостя – хто б це міг бути ? Дуже вже він здавався мені похожим на мого бойового товариша Дюлу Усту . Коли гостина закінчилася ,гості посідали у чорні урядові лімузини і поїхали . Тоді нас , тих що прислугували гостям запросили до зали ,
аби доїли і подопивали те що залишилося від гостей . Я запитав у одного нашого підпившого урядника ,який був у доброму гуморі про того мадярського гостя з тоненькими баюсами . Він сказав, що то був заступник міністра оборони Мадярської держави – Дюла Уста . Так що мої догадки підтвердилися .
Швидкими кроками я почав спускатися з гори в долину , аби до ранку бути чим дальше від місця десантування . Швидко ідучи натрапив на якийсь поточок . Це якраз було те , що мені треба . Ідучи цим потічком я заплутував сліди . У вівторок в обідній час я вже був у Воловому – по теперішньому у Міжгірі . А у середу рано щасливо прибув до Мукачева з повною кишенею мадярських «пенгевів» , які кожному з нас дали перед посадкою на літак . Зараз переді мною стояла задача вибрати таке місце з якого би добре бачив усі поїзди , що їдуть у бік фронту . Коротко кажучи , аби я бачив усе , а мене аби не бачив ніхто . Я зупинив свій вибір на Сорочій горі , що нависала над селом Підгоряни . Підгоряни що лежали на схід від Мукачева уже майже зрослися з ним . Я піднявся на цю гору ,З неї було видно все Мукачево як на долоні . Там у винограднику працювало понад десять робітників , переважно жінки , а також чоловіки не придатні до військової служби . Одні обкопували виноград , другі обрізали , треті виносили лозу за межі виноградника . Я підійшов до них і запитав чи не найдеться і для мене якась робота . Най старший , який був серед них сказав що треба почекати пана . Після роботи пан має прийти сюди розплачуватися із робітниками , тоді з ним можу домовитися . Це мене влаштовало . Я сидів , ніби чекав пана , а сам тишком-нишком рахував поїзди . Сидячи там під черешнею почав планувати, як би не помітно добратися до своєї родини , до дому , який звідси
був за якихось вісімнадцять кілометрів . Розсудив так – в п’ятницю зустрічаюся із зв’язковим , передаю йому шифровку , а в суботу у ночі подамся до дому . Згідно інструкції я двічі на тиждень мав зустрічатися із зв’язковим , передавати йому шифровку і отримувати через нього подальше завдання . Були визначені дні зустрічі на базарі . Це був понеділок і п’ятниця . Впізнати зв’язкового мав по тому , що під лівим плечем у нього мав бути скручений порожній мішок , а на голові шапка повернута задом наперед . Я повинен був запитати:» Ви не скажете скільки коштує пара маленьких поросят»? Відповідь мала бути такою:»Рівно стільки , як у цей день минулого року .» Я йому даю шифровку і ми розходимося . На той випадок , коли б зв’язків не прийшов , то на наступний раз пароль мінявся . Мені в голові не вкладалося для чого було розігрувати цей спектакль . Адже моя задача була така не складна , що її запросто міг виконати сам зв’язковий . Тоді прийшов до висновку , що мене перевіряють у простому , щоб потім довірити щось складне .
Виноградник на Сорочій горі належав багатому євреєві з Мукачева . Робочий день закінчувався , а пана все не було і не було . Робітники почали нарікати . Жінки казали , що завтра уже не будуть мати що дати дітям їсти . Але , той , що був най старший заспокоював . Він казав , що такого ще не було аби пан вчасно не заплатив за роботу , треба ще трохи почекати . Робітники чекали до темної ночі , але пан так і не прийшов . Нарікаючи вони пішли до дому , сподіваючись що пан завтра рано таки прийде . Частина робітників залишилася ночувати у винограднику , бо їм було далеко до дому . Ніби чекаючи на пана залишився із ними і я . Там була колиба у якій можна було переспати на соломі . Ті що залишилися розпалили велику ватру із обрізаної виноградної лози . Коли ватра догоріла то замісили тісто із кукурудзяної муки і спекли собі попелюхи . Розгребли ватру ,туди поклали хлібинки із кукурудзяного тіста і загребли горячим попелом. Через деякий час хлібинки були готові . Цей спечений на ватрі хліб і називався – попелюх . Поївши попелюха , запивши холодною водою із студні , робітники змучені цілоденною роботою полягали в колибі зарившися у солому . Двоє з робітників розгребли ватру і полягали прямо на гарячу землю , ноги загребли у попіл а під голову положили якесь дриво . Дивився я на це і в думках почав грішити :» Боже Великий , для чого ти сотворив руснака , якщо він має так бідувати по всьому білому світові ?» Мене почало
клонити на сон , бо вже три доби не спав . Я попросив дозволу залізти до колиби . Мані дозволили , сказали що так нам буде навіть тепліше . Один з робітників , той що був роками най старший спитав мене , як так вийшло , що я молодий чоловік , ніби і не каліка , а не на війні .Це мене заставило задуматися . Якщо старий дідо звернув на це увагу то тим більше це можуть побачити жандарі . Я зрозумів що провалився. Але це був тільки перший мій провал . За ним на другий день послідував – другий , а на третій день , третій і останній , який знову змінив мою долю на довгі роки . Притиснувшись один до одного спинами Ми міцно заснули . На другий день, тільки почало розвиднятися , робітники повставали , помилися , помолилися і розпалили ватру , щоб зігрітися і спекти крумплі (картоплю) яка в них ще залишилася . Почали поміж собою говорити що в них закінчилася сіль , олія , мука . Якби вчора пан приніс платню , то вони б це все могли у селі купити , а так прийдеться постити . Мені стало їх жаль , сказав що можу їм позичити декілька пенгевів , а як прийде пан то вони мені повернуть . Витяг з кишені товсту пачку і декілька пенгивів передав робітникові . Той здивованими очима подивився на пачку і сказав: « Та ти такий багатий і прийшов винницю копати ?» Це був другий мій провал . Знову при йшлося брехати . Я сказав що у мене дома здохла корова . Тому позичив пенгеви у сусіда – єврея , щоб у п’ятницю тобто завтра купити собі у Мукачеві другу . Не знаю чи вони повірили чи ні ,але гроші взяли і наймолодшого з поміж себе послали у село в корчму . Я його попросив аби купив і мені щось поїсти . Село було не далеко тому менше як за годину він повернувся . Але повернувся із порожніми руками . Він розповів нам таке що волося на наших головах стало дуба . Нічого не купив бо всі корчми , всі крамниці закриті . В Підгорянах повно
жандармів , вояків . Всіх євреїв зігнали до купи , а потім посадили на машини і кудись повезли . Ніби люди говорили що в Мукачеві таке саме твориться , в інших селах теж . А ще сказав що люди тягнуть з єврейських дворів все що тільки можна – курей , гусей , перини , вози . І що чув як їх жандарми проганяли , навіть стріляли . Робітники вирішили що пан скоріше за все платню вже не принесе . Бідкалися , що через три дні Великдень ,а Паску спечи не буде з чого . Тоді взяли свої торби на горби і пішли з гори в село аби і собі встигнути щось потягнути з єврейської хати . Той робітник якому я гроші зичив сказав до мене : « Юрку , тобі теж пощастило , бо не будеш євреям пеньгеви повертати .» Вони пішли навіть не дочекалися коли спечуться крумплі . Залишившися в колибі один я думав : « Боже , до чого голод доведе чоловіка , коли він готовий вирвати останній шматок хліба із зубів собі подібного .»
Наївшись печених крумплів , решту загріб у попіл аби були гарячі до обіду . Сів на колоду і почав рахувати поїзди що відправлялися на фронт . Аби не збитися з рахунку , перекладав з лівої кишені до правої маленькі камінці , для того щоб потім порахувати , зашифрувати і завтра у Мукачеві на базарі передати зв’язковому . Сидячи на колоді ,гріючися на сонці , перед моїми очима поставало все моє не легке сирітське життя . Думками я переносився у далеку Прагу , де навчався на кравця , У Кошицькі казарми Де проходив військову службу , у нашу сільську Червенівську хату , де залишив жону , сина , батька , братів , у табір для військовополонених , що десь за Волгою , у школу для диверсантів . Від таких спогадів у мою голову , тоді ще молоду , лізли всякі високо філософські ідеї , навіть гріховні . Я думав так , якщо Бог створив чоловіка , дав йому силу аби міг робити , дав йому розум аби розумів що робить , дав йому думку аби міг думати, то чому не зробив так , аби його руки ,ноги, розум , встигали за його думкою . За якусь мить думкою чоловік переноситься із Праги до Москви , із Карпат на Кавказ .Як би він міг так швидко робити , руками , ногами , розумом як думкою , то скільки б міг зробити добрих справ . Це був би справжній дар Божий . А тоді в мене виникла інша думка
Яка суперечила з першою . Адже цим даром Божим Міг скористатися і Гітлер і Сталін . Скільки б вони наробили біди ! Ні ! Бог зробив все досконало . Непомітно прийшов вечір другого дня . Завтра я мав виходити на зв'язок . Що мені не давало спокою , так це те , що мене завтра може хтось впізнати . Адже на базарі завжди можуть бути люди з нашого села . Треба бути дуже
обережним . З думкою «як Бог дасть , так буде» я знову погрузився у сон . На найближчий час мені треба було подумати про нове місце моєї дислокації , бо довго залишатися на одному місці і бути не поміченим неможливо . А ще мені треба буде завербувати помічників , бо цілодобово спостерігати за поїздами фізично не зможу . В п’ятницю рано , до сходу сонця я проснувся , помився , побрився і рушив до Мукачева на базар . По дорозі попросився до одного селянина на воза . Він як раз ішов теж на базар . Я запитав діда , що в них чути нового в селі , чи забрали і в них євреїв . Дідо сказав що у їхньому селі не проживали євреї . Але уже два дні як у село наїхало повно жандармів , вояків , вони ходять по лісі і шукають якихось парашутистів-москалів , яких нібито на цьому тижні скинули з літака . Наказали всім хто побачить якогось чужинця , повідомити про це пана нотаря . А ще жандарми наказали аби ніхто не пускав чужих людей до хати бо ці москалі ніби їдять живих дітей і жінок . Але в це люди не вірять , бо це така правда як те , що вош кашляє . Один старий розказував ,що в першу світову війну він зустрічався з москалями , так це такі люди як і ми . Вони і «Отче Наш і «Богородице Діво» і «Помилуй ня Боже» і « Вірую» моляться так само як і ми. Так помалу говорячи ми прийшли до Мукачева . На базарі як завжди було багато народу . Почав придивлятися до людей чи не побачу такого у котрого буде скручений мішок під лівим плечем а на голові шапка повернута задом до переду . Людей з міхами під плечем на базарі було багато , а з повернутою шапкою не зустрічав . Та більше всього я остерігався аби не зустрітися віч на віч із ким небуть із Червеньова , бо це може бути цілковитим провалом . Подумав собі так , зустріну зв’язкового і договоримося про інше місце зустрічі . Але його все не було і не було . З далеку я бачив кілька жінок із Червеньова , навіть першу нашу сусідку Поланю Микитову , але старався близько не підходити .
Вже другу годину ходив помежи возами із сіном , помежи волами , коровами , міхами із зерном. І ось бачу далеко іде мені на зустріч чоловік із повернутою шапкою , із міхом під лівим плечем . Я радо пішов йому на зустріч . Коли залишилося три кроки до нього , він раптом повернув у другий бік і почав швидко віддалятися . В цей момент на мене із заду хтось накинувся , скрутили мені руки і потягли до автобуса . Це був третій мій провал .
В автобусі було повно переляканих людей віком приблизно 18-45 років . Всіх нас
повезли на зборний пункт до руської гімназії . Гімназію охороняли вояки . У дворі гімназії , у її класах було повно людей . Як зясувалося пізніше , на фронті німці та їх союзники зазнавали поразки за поразкою . Не вистачало вояків . Молоді руснаки не хотіли воювати і вмирати за чужі інтереси , тому вони ухилялися від призову на війну , пряталися по горах , по лісах , по бункерах . Мадярській владі не залишалося нічого іншого , як ловити молодих людей на вулицях на базарах і так дальше . Ось під цю акцію попав і я . Нас завели в один клас і почали записувати в якусь книгу Документи від нас не просили , бо все одно ні в кого їх не було . Все записували на чесне слово . Коли нас записали то наказали почекати у дворі гімназії . Там нам зроблять « жідив фірдив» , тобто єврейську купіль ,одінуть у військову форму , а вечером відправлять на фронт . Коли я вийшов у двір гімназії то там неожидано зустрівся із моїм молодшим дев’ятнадцятирічним братом Іваном , та його товаришем Тимко Юрком . Коли ми зустрілися , то хлопці були аж перелякалися . Всі у Червеньові думали , що я загинув на війні , навіть панахиду по мені відправили . Я зацитькав хлопців аби вони про це голосно не говорили .Розпитував їх про домашні новини . Вони розповіли що у село прийшло много похоронних листин на тих хто загинув на війні . Іван розповів Що брат Мішо минулого літа приходив до дому . Ніби –то він десь партизанив на Галичині . Не пробув дома і тиждень , як хтось на нього виказав . Прийшли жандарі , забрали його і більше про нього нічого не знає . Брат Василь все ще сидить у мадярській темниці . Про нього теж нічого не чути . Шістнадцятирічний брат Митро пішов учитися на коваля у Матесалку , про нього теж нічого не знають . А п’ятнадцятирічного брата Андрія , як і сотню інших Червенівських хлопчат, дівчат, жінок та старих чоловіків забрали на примусові роботи десь у глибину Мадярщини , аж до Домбовару . Дома з дітей залишилися тринадцятирічна сестра Параска , одинадцятирічний Ілько та п’ятирічний Еміл .
У двір до нас із гімназії вийшов якийсь високопоставлений урядовець і наказав усім мовчати . А тоді всіх нас присутніх почав ганьбити . Він казав , що всі істинні патріоти зараз проливають кров захищаючи свою дорогу , любиму мадярську державу від жидів і комуністів , а ми як ті миші ховаємося по норах . На кінець сказав що цю ганьбу ми можемо змити тільки своєю кровю . Коли досить наговорився , то спитав , чи будуть у когось до нього якісь запитання .Тоді один молодий хлопець з мадярського села запитав , за що він має кров проливати і що він має захищати , як що у нього немає ні кола ні двора . Урядовець сердито відповів , що усі ми маємо захищати « Оню Орсаг» , тобто матір-державу . Мабуть той хлопець із мадярського села був досить сміливим і язикатим . Як би він собі дозволив так язикнити два-три роки тому назад , то ніколи б більше зелену не топтав . Але світ уже був не той , не ті вже були і урядовці . Всі добре розуміли ,що Гітлер та його союзники війну програють . Урядовці теж розуміли ,що за свої звірства , скоро їм прийдеться відповідати . Той хлопець знову запитав , чи правильно він зрозумів , що пан урядовець іде разом з нами кров проливати ? Пан заскреготав зубами , кудись пішов . А я собі подумав « ці вам навоюють!» Наказали усім роздітися догола . Дали по шматкові вошивого мила на декілька чоловік і заставили іти митися під помпу холодною водою . Це і була так звана «жідов фірдив» . Після цього нас переоділи у військову форму , дали по шматку солонини і по два кілограми хліба на кожного . Все інше пообіцяли дати там , куди нас відправляють . Почало вечоріти, нас погнали на залізнодорожну станцію , посадили у вагони .
Без світла поїзд рушив у бік фронту . Я почав розпитувати Івана про нашого сусіда- єврея Шварц Йосифа та про його родину , чи забрали і їх жандарми . Але Іван сказав , що вчора рано він ішов із дому то ще нічого такого не було , але за селом зустрів декілька машин на яких були німецькі та мадярські вояки . Іван із Тимком Юрком почали про щось перешіптуватися , а тоді запропонували мені разом з ними тікати . Коли в горах поїзд притишив ход , хлопці повискакували , а я не встиг бо саме в цей час прийшов офіцер , котрий нас супроводжував на
фронт . Так в останній раз я бачився на цьому світі з молодшим моїм братом Іваном . Як потім мені дома розповідали , хлопці благополучно горами та лісами добралися до Червеньова . У Тимки Юрка у сіні вирили собі нору і там ховалися на протязі шести місяців . Ніхто про них не знав тільки один – старший брат Юрка - Мішо . Він був каліка , так що на війну його не взяли . Мішо приносив хлопцям їдло та воду . Коли через шість місяців , а саме двадцять шостого жовтня в наше село зайшла Советська Армія , хлопці повилазили із схованки . А вже через декілька днів прийшов наказ , що село Червеньово має поставити до Советської Армії двадцять п’ять чоловік , так званих добровольців віком від дев’ятнадцять до сорок п’ять років . В селі такої кількості молодих людей не було . Адже починаючи із тридцять девятого року молодих людей призивали на військову службу і в « Карпатську січ» і до мадярської армії і в Чеську легію і в « мунко сазот» . Дехто ще не повернувся із Іспанії де воювали проти режиму диктатора Франко . Дехто втік за границю або ховався по лісах , дехто сидів у мадярській темниці . Тому записували у добровольці навіть тих , кому не виповнилося вісімнадцять років . Хоч « кров з носа» , а двадцять п’ять чоловік село мало поставити . Коли всіх порахували , то було їх двадцять чотири .Тоді записали одну дівчину – Басараб Поланю . Всіх посадили на машини і повезли до Сваляви , де їх переоділи і зразу не обучених не підготовлених відправили на фронт на Словацько –Польську границю . Там у першому бою половина з них загинули . В тому числі загинув і мій брат Іван . Якось я спитав був очевидця загибелі наших хлопців – Курту Петра (по вуличному « Фуражир») , як це сталося . Він розповів що сталося все це через дві ложки цукру . Привезли їх до Червоного Кляштору , що не далеко від Спішської Старої Весі .Під вечір старшина роти приніс миску цукру , дав її Курта Іванові і наказав поділити хлопцям по одній ложці кожному . Якби Іван ділив сам , то може було б все добре , а сталося так , що він поклав миску на стіл , хлопці підходили і кожний черпав цукор чим повнішу ложку . Останніми прийшли Решетар-Бенеш Іван та Тимко Юрко . Їм-то якраз цукру і не вистачило . Вони почали нарікати на Івана , нащо було добиратися ділити цукор , якщо не може . Межи хлопцями почалася сварка . Половина хлопців заставали за Івана , казали що він не винен , а винні босняки бо це вони черпали переповнені ложки . Босняками називають тих , що живуть у східній частині Червеньова , що і тепер зветься « Боснія» . Босняки , навпаки , казали що винен Іван бо не знав правильно поділити . На це до них зайшли два офіцери і сказали що формується нова піхотна рота , якщо є бажаючі то можуть записатися . Іван , переповнений емоціями записався перший ,а за ним записалися ще половина червенівських хлопців , ті що його підтримували . Буквально на другий день їх кинули на штурм якоїсь гори де засіли в окопах німці . Там у тім бою загинули усі до одного . Іван перебігав маленьку річку Дунаєць , ранени упав до низу лицем , стікаючи кровю ще і захлинувся водою .
Нас везли дві доби , нарешті висадили з поїзду і погнали у якісь військові частини в центральній Україні . Розподілили нас по різних військових частинах . Там я зустрівся із товаришем мої молодих років - Біндас Михайлом . З ним и в молодості товаришували , з ним часто ходили до Мукачева на маївки , які організували чеські комуністи , з ним разом служили в чехословацькій армії , з ним одного літа женилися , з ним разом були призвані до мадярської армії , із ним разом із Ніредьгази ішли пішком на фронт. Але сталося так що я здався русам , а Ммхайло залишився на війні .Михайла я застав живим не ушкодженим . Цілу ніч ми не могли наговоритися . Істинно , істинно говорять ,що гора з горою не зустрічаються , чоловік з чоловіком завжди . В тому селі де перебувала наша військова частина я зустрів ще одного знайомого чоловіка . Це був Прокопчук Богдан . Він працював у тому селі ковалем . Деколи мені з Біндасом приходилося іти у його кузню . Добре придивився до Богдана , здалося що десь я його бачив . Тихенько про це сказав Біндасові . Мішо сказав , що йому здається ніби колись теж бачив цього чоловіка . Богдан догадався , що ми шепчемося про нього . Тоді поклав молоток у бік , сказав:
-Юрку , ти мене не впізнаєш ?
-Ні не впізнаю .
-Мішку, ти теж не впізнаєш ?
-Ні , каже , не пригадую .
-Хлопці , пригадайте 1938 рік , місто Рахово , чеські казарми в Устя-ріках , пригадайте Карпатських січових стрільців .
Ось воно що ! Все прояснилося ! Пригадуємо , як не пригадати .
А було все так . Ішов 1938 рік . Всі держави світу тремтіли перед Гітлером , який намагався завоювати весь світ . Чехословацький уряд оголосив мобілізацію вояків-резервистів . Ми з Біндасом повинні були прийти до Кошиць де колись служили у війську . З Кошиць у складі чотирнадцятого піхотного полку нас перевели до Рахова . Там на горі Думен була недавно побудована перша у Чехословаччині гостра стрільниця . До того часу Чехословаччина орендувала стрільницю в Сербії . Вище Рахова , там де сходяться Біла і Чорна Тиса були військові казарми , Ця місцевість називалася –Устя-ріки . В той час про який розповідаю Підкарпатська Русь мала вже широку автономію у складі Чехословачини , мала свій уряд на чолі зпремєром Августином Волошином . Все йшло до того , що ось- ось наш край мав отримати повну незалежність і створити незалежну державу- Карпатську Україну . Повним ходом ішло формування державних структур , в тому числі військових , таких як Карпатська січ . Головним комендантом карпатських січовиків був один промисловець із Ясіня – Дмитро Климпуш . На Закарпаття почали прибувати молоді люди із того боку Карпат – із Галичини , Із Волині , із Поділля і записувалися у Карпатську січ. Одним із таких січовиків і був галичанин Прокопчук Богдан . Чехословацькі військові урядовці віддали одну казарму в Устя-ріках у користування січовиків . Ось там і схрестилися наші життєві дороги з богданом , з котрим ми разом плече в плече служили чотири місяці , правда в різних арміях . Я запитав Богдана що він тут робить , адже він родом із Галичини . Богдан сказав ,що їхнє село під час так званої польсько-української різанини спалили поляки . Він з жінкою та дітьми переїхали сюди до родичів . З того часу ми з Богданом почали зустрічатися частіше . Одного разу Богдан попросив аби ми йому достали патрони до кулемета . Але тут вийшов смішний , якщо не сказати плачевний випадок . Справа в тому , що в них на набої казали – патрони . А в нас патрони – це відстріляні набої , тобто порожні гільзи . Ми з Біндасом пішли на одну поляну де колись проходили запеклі бої , назбирали два повні міхи патронів . Міхи з патронами принесли в село і надійно заховали . При зустрічі з Богданом ми йому сказали де заховані патрони . В знак подяки Богдан дав нам великий калач з маком . При наступній зустрічі Богдан не те що здоровкатися , а навіть дивитися на нас не хотів . Він вважав що ми над ним посміялися . В кінці-кінців все вияснилося і ми ризикуючи своїм життям достали таки для Богдана , а вірніше для українських партизан набої до кулемета . Через якийсь час нас відправили на передню лінію фронту . Одного разу наші позиції бомбила руська авіація . Бомба впала не далеко від нашого окопа , так що нас засипало піском і поламаними деревами . Тоді нас руси знову захопили у полон . Моїм рідним знову прислали похоронну листину ,про те що я як герой загинув у нерівному бою захищаючи свою дорогу Мадярську державу .
Нас переводили з одного табору в інший , аж поки не пригнали у город Воронеж . У Воронежі не було ні одного будинку цілого , так як він багато разів переходив з рук в руки , від русів до німців , від німців до русів . У Воронежському таборі я пробув три роки , аж до кінця літа 1947 року . Не буду розповідати про всі ті страхи які нам довелося пережити в цьому таборі . Скажу тільки про те , що по закінчені війни уряди європейських держав почали вимагати аби Совєтський Союз відпустив військовополонених- громадян їх держав . Так помалу почали відпускати до дому італійців , румун , мадяр , німців . Закарпаття тим часом включили до складу Совєтського Союзу . За нас , за русинів не було кому заступитися , тому
нас тримали най довше , аж поки в літку 1947 року в наш табор не прийшла делегація міжнародного червоного хреста . В кінці літа нас , першу групу понад сто русинів випутили на свободу , тобто за ворота табору , без шматка хліба , без краплі води , боси , обідраних . Вийшовши за ворота табору рішили , що ліпше нам буде добиратися до дому по двоє , по троє , бо так легше буде роздобути собі їдло , ніж як будемо іти усі разом . Ми троє , це-я , Мішо Біндас ,та один циган з нашого села – Балог Петро з великою радістю на серці , що дожили до цього дня , рушили в дорогу пішком . Дорога була не далека , всього якихось дві тисячі кілометрів . Як в тій пісні співають : « Рушили козаки із Дону до дому» . Ми йшли із села на село із города в город . Та сіл і городів , як таких і не було . Здебільшого люди жили у викопаних в землі норах , або як там казали – у землянках . Ми припрошувалися на роботу , аби тільки дали щось їсти . Інколи по декілька днів жили тільки на яблуках та грушах . Інколи у полі траплялися крумплі(картопля) , тоді напхавши повні кишені ми забезпечувалися їдлом на кілько днів . Частіше за все голодували . Ночували здебільшого в полі в соломі , деколи десь в розбитих будинках . Вогонь розпалювали при допомозі кресала . Нас вошивих до хати ніхто не хотів пускати . Одного разу пізньої осені ми прийшли на одну залізнодорожну станцію Вапнярка . Там стояли вагони з вугіллям . Ми не помітно залізли у вагони , зарилися у вугілля і заснули міцним сном . Думали що поїзд поїде у напрямку Львова , а виявилося що він поїхав зовсім у другий бік , по далі від дому . На якійсь станції нас зловили військові охоронці і повели в комендатуру виясняти . Мені вдалося втекти , а Біндаса і Балога затримали . До зими я таки дістався до Львова . Там на станції попросив одного машиніста аби він мене взяв на поїзд . Машиніст виявився доброю душею і погодився взяти . Він сказав що поїзд їде тільки до станції Лавочне що у Карпатах . Так як тунелі розбиті і зараз їх ремонтують то прийдеться перейти пішки через ліс до станції Скотарське , а там знову можу сісти на поїзд і доїхати до Мукачева . Злізши у Лавочному з поїзда я попрямував до лісу , аби ще за видка добратися до Скотарського .Я був радий що скоро буду дома , залишилось якихось сто кілометрів , здавалось не іду а лечу як на крилах . Раптом хтось крикнув : « Стояти! Руки в гору !» Із за великого каменя вийшли двоє хлопців із карабінами в руках . Вони зав’язали мені очі і кудись повели . Вели мене довго раз за разом штовхаючи межи плечі карабіном , покрикували : « Швидше, москалю Швидше !» Вони прийняли мене за москаля , бо на мені була стара офіцерська шинель , яку мені дала одна бабка за те , що я в неї чотири дні викопував картоплю . І от нарешті завели в якийсь бункер . Там було тепло і смачно пахло печеними крумплями . Один з тих що мене впіймали доповів :
« Пане хорунжий , ми впіймали москаля що шпіонив у нашому лісі» . Впіймали мене і допитували вояки Української повстанської армії , або як їх ще називали -« бандерівці» . Мені розв’язали очі , спитали - хто я , звідки і куди йду , що робив у лісі . Я все розповів як на сповіді , що такий –то і такий –то , родом із Червеньова , сім років не був дома , був там – то і там –то . Тоді той , якого назвали паном хорунжим, сказав мені : « якщо ти з Червеньова то ти мав би знати Курту Михайла 1908 року народження .» Я сказав що це мій рідний брат . Тоді пан хорунжий ще раз перепитав мене чи по правді Курта Михайло мій рідний брат , на що я відповів : « рідніших не буває» . Щоб ліпше переконатися пан хорунжий запитав як звати братову жону . Я йому і на це відповів . Пан хорунжий сказав присутнім : « здається цей хлоп каже правду , та й лицем він дуже схожий на Михайла .» Мене добре нагодували і сказали , що якщо хочу то можу залишитися з ними воювати проти москалів. Я товсто подякував , сказав що уже навоювався , хочу скоріше до дому . Мені дозволили переночувати у них у бункері . На другий день рано в ранці мені зав’язали очі і знову ті двоє хлопців повели на те саме місце звідки вчора взяли . Розвязали очі і відпустили на всі чотири боки . Того ж таки дня по обіді після сімох років розлуки , нарешті прибув до дому на радість моїм рідни , близьким І сусідам . Прибув до дому щоб розпочати нове життя , життя після чотирьох розстрілів і двох похорон . Розпочати нове життя в якому б ні мої діти , ні онуки ані правнуки не знали про війну , про
розстріли , про біду , про голод . Прибув до дому , щоб розпочати нове життя і на весь світ сказати : « ГОЙТЕ РУСНАКИ НЕ ДАЙТЕ СЯ БІДІ СТАТИ»!
Р.С. Моє повернення з того світу дало надію багатьом червенівським удовицям на те ,що можливо Бог дасть , що і їхні чоловіки живі і що колись ще повернуться у свої родини . Тому більшість із них так ніколи і не повиходили замуж , хоч і мали сватачів . Але пізніше за мене повернувся тільки один з тих на кого прийшов похоронний лист , це Реговіч Йосип , Інші на завжди залишилися лежати в чужій землі .

2013