Ч О М У Н А Р У С И Н І В К А Ж У Т Ь М Е Д В Е Д І
Колись, дуже, дуже давно, у горах Карпатах, там де по обох берегах річки Турьї, чудові, пре-чудові ліси та поля, сині пре-сині гори, квітучі сади та луки, жив один славний воєвода по імені Тур. Цей воєвода із своїми синами , та русинськими вояками оберігав спокій у нашому краю, від різних не прошених гостей, від дикої орди, від половців та печенігів, від монголів та гунів. Це був заможний, багатий газда. Тепер уже історії достовірно не відомо, чи він імя своє отримав від річки Турьї, чи річку так назвали по імені воєводи Тура. Зате істрії достовірно відомо, що місцевість , яка і зараз називається « Воєводино», назву свою отримала на честь славного воєводи тура. Всі сини воєводи, а скільки їх було і котрого як звали уже і не пам’ятаю, бо було це скоро тисяча років тому назад, всі вони були хоробрими воїнами, добре билися саблями та сокирами, прицільно стріляли із луків. Всі окрім найменшого. Військові справи його зовсім не цікавили. Та крім усього іншого він боявся крові. Як десь побачив кров, навіть одну маленьку каплю, то відразу зомлівав. Це дуже засмучувало Тура. Тур дуже любив найменшого сина, бо був він красивий, сильний, а що най головніше, був дуже розумний і лицем схожий на батька. У Тура був намір передати всю воєводську владу наймолодшому синові. Як він не старався привчити сина до військової справи, з цього нічого не виходило. Тоді воєвода на все це махнув рукою, як Христос на Галичину і залишив сина у спокої . Крім лісів і полів, крім садів і сінокосів, крім незлічених отар овець, корів, волів, та коз, була у Тура величезна пасіка із сотень і сотень колод, котрі населяли невтомні трудівниці- пчолки Божі. Наймолодший син воєводи тижнями і місяцями міг пропадати на пасіці. Він називав цих пчілок своїм воїнством. Тоді старий воєвода дав цю пасіку у спадщину наймолодшому синові, аби той мав з чого на життя заробляти.
Та все ж таки господарями Карпатських лісів у ті далекі часи були не люди, а бурі Медведі. І то правда, що русини на них не казали медвідь, а казали бурмило. Тоді ще люди жили з бурмилами по добросусідські, не чинили одне одному ніякої шкоди, а навпаки були у пригоді одні одним. Та що найголовніше, так це те, що бурмили терпіти не могли чужинського запаху. Як тільки в наших горах появився якийсь татарин чи монгол, то бурмили його почули за десять кілометрів. Вони почали ричати, збігатися з усіх гір, нападати на чужинця, вивертати на них бучки, качали каміння. За це їх люди прозвали – горварта, тобто гірська оборона. А потім їх прозвали просто – горвати, бо так було простіше і легше вимовляти. Але, так як наш край обороняли не тільки бурі медвежі, а і Турові воїни, то цих згодом теж почали називати горватами. Різниця була тільки тому, що бурмил називали бурими горватами, а русинів білими горватами.
Наймолодший син воєводи, котрого за пристрасть до меду прозвали- Медун, цілими зимовими місяцями майстрував хатинки для своїх пчолок. За зиму він їх клепав по 50 , по 100. Робив він це так. Однометрову гладку товсту колоду колов на чотири рівні четвертинки. Із кожної четвертинки відколював гострий внутрішній кут. Потім ці четвертинки складав, як були і скріпляв деревяними кілками, або обручами зробленими із ліщини. Далі примайстрував денце і вершок і хатка-довбанка для пчолиної родини готова. Влітку, коли поли роїлися, він нові рої заселяв у ці колоди. Цих пчолиних роїв у нього назбиралося стільки, що і порахувати було не можливо. Про Медуна скоро дізналися монахи з Риму, Царгорода, та інших святих місць. Кожної осені із турянської пасіки каравани із возів та бричок вивозили у різні кінці світу мед та воск.
На горі Маковиця, що на південь від Турянської долини мешкала багато чисельна родина бурмил. Ватажком у них був най більший, найсильніший і найрозумніший бурмило, якого Медун прозвав Борисом. Він був такий розумний, ну прямо як український студент, Геть усе, усе, розумів, та тільки відповідати не умів. Бурмило був частим гостем на меду новій пасіці. Мадун його завжди пригощав медом. Борис скоро став ручним. Бурмило оберігав від злодіїв та напроханих гостей не тільки пасіку а і усю околицю. Та так вони один до одного звикли, що були неначе одна родина. Буває ж таке! Бурмило інколи приводив на пасіку багато чисельних своїх сородичів. Меду всім вистачало.
Десь далеко в чужих горах, що називаються Альпи, жила одна стара відьма Двойра. Ця відьма мала велику силу над домашніми тваринами, над коровами, вівцями, козами, кіньми, та іншими. Куди ступала її нога, і коли вона потирала долоню об долоню, то вся худоба довкола здихала. Люди в тому краю так збідніли, що пустилися по білому світові жебрати. Ніхто не міг збагнути що це робиться, аж поки одному священику не було у сні видіння. Тоді вся причина і прояснилася.А було це саме тоді, коли по усій Європі проводили полювання на відьом. Із цілого того краю зібрався бідний народ, всі до одного, оточили з усіх боків Двойрину хату і підпалили. Хата разом з Двойрою згоріла за кліпки ока. Та у старої Двойри була донька Лінда, теж відьма, та ще й у декілька разів сильніша за свою матір. На її щастя, Лінди не було дома, бо ходила зіля збирати. Коли поверталася додому, то коло своєї хати побачила багато людей, що підливали смолу у вогонь. Вона все зрозуміла і пустилася тікати світ за очі. Тікала вона не озираючись і не зупиняючись довго, аж поки не прийшла у Карпати . Тут, на горі Гнилячка, на Когутовому полі, що лежить на південний схід від Воєводини, вона зробила собі сяку-таку хижу і почала там жити. Спершу вона жила мирно, не роблячи нікому ніякого шкоди . Але пройшов якийсь час і вона взялася за своє старе ремесло, тобто шкодити людям. Вона мала велику силу над вовками. Лінда направляла цілі зграї цих вічно голодних сіроманців то на одне село , то на друге і наказувала їм нищити усе що кліпає. Одного весняного ранку, на майських росах, Лінда збирала чарзіля. Збираючи чарзіля вона спускалася все нижче і нижче із гори Гнилячка, аж поки на перейшла Воєводянський потік . Визбиравши все там вона йшла збираючи ще далі, аж до Турьї Пасіки. Раптом на одній поляні вона зустріла одного легеня. Лінда не мало бачила красивих легінів за своє молоде життя. Але такого красавчика, як цей русинський парубок її очі ще не бачили. Це був Медун. Парубок еіби Лінди і не бачив, робив своє діло – косив росяну траву для Турових коз. Лінда залюбилася в нього з першого погляду.( ніколи не думав, що відьми теж можуть залюблятися). Що тільки вона не робила аби привернути на себе увагу Медуна. Не допомагало. Що тільки не вигадувала, якими тільки чарами вона його не пригощала. Не допомогло. Медун був залюблений у наймолодшу доньку сільського священика – Параску. І хоч була Параска бідненькою, бо була одинадцятою дитиною у свого отця, але для Медунового серця вона була милою. У любові своїй Медун був твердий і непохитний, як і у вірі християнській. Старий воєвода не суперечив сину зустрічатися з бідною Параскою, бо йому було приємно в майбутньому породичатися із добропорядочними людьми. Коли Лінда випробувала усі свої принади, та вичерпала усі запаси чарів, і це їй не допомогло, то з великої злості рішила помститися Медунові. Вона скликала із усіх навколишніх гір голодні зграї вовків і наказала нападати на господарство Медуна та його родичів. Про це дізнався бурмило Борис , та його велика родина. Вони побили усіх вовків та пороздирали їх на клоча. Тоді Лінда пішла аж десь за Бескід і там за велику платню найняла двадцять чотирьох розбійників, аби підпалили Медунову пасіку. Тільки но розбійники ступили однією ногою за Ужоцький перевал, як на них з усіх боків напали бурмили і повбивали усіх до одного. Відьма почала думати, як би позбутися бурмил. Та насамперед треба було знищити Бориса, їхнього вожака. Вона почала стежити за ним щоденно і щоночі. Стежила за кожним його кроком, за кожним вчинком. Одного разу вона прийшла під величезний та рясний кущ малини і викопала там глибоку яму , а на дні встромила загострені палиці. Зверху все прикрила листям і травою. Вона вирахувала, що Борис кожної ночі приходить на цю поляну їсти малину. Якщо він провалиться у цю яму то на загострених палицях знайде собі смерть. На превеликий жаль , все так і сталося. Коли на другий день Лінда прийшла подивитися на яму, то на дні вона побачила мертвого бурмилу з грудей якого стирчали загострені палиці. Вона з великою радістю побігла на пасіку до Медуна. Коло брами почала голосно плакати, заламувати руки, та скубсти волося на голові. Коли вийшов Медун взнати що сталося, то ця хитра альпійська відьма сказала , що селяни із Турьї Ремети вбили Бориса. Це Лінда навмисне вигадала, аби посварити Медуна із селянами , бо мала на них зуба. Коли хлопець прибіг до ями і побачив на її дні убитого Бориса що лежав у калюжі крові, то відразу зомлів. Відьма цього тільки і чекала. Вона напоїла непритомного Медуна якимось чарами. Коли хлопець очунявся, то відьма сказала, що знає зварити такі чари, якими можна воскресити бурмилу і той більше ніколи не помре. Але для цього треба назбирати оберемок вовчого лика та конопельки, що в достатній кількості ростуть на самому верху гори Маковиця. А тоді відварені чари треба змішати з людською кровю. Після цього треба акуратно зняти шкуру бурмила . І той хто хоче воскресити Бориса повинен одягти на себе цю шкуру і випити ці чари і все . Ворожіння закінчено. Медун побачив, що вся ця робота не така вже і складна. Він пішов у село Порошково до знайомого волоха, який міг би акуратно зняти шкуру. Поки старий волох знімав шкуру, Медун пішов на Маковицю і приніс звідти оберемок вовчого лика та конопельки. Все це Лінда варила на протязі трьох годин у своїй власній мочі, яку збирала три доби. Коли чари були зварені, то треба було додати туди трохи людської крові. І як хлопець не противився всякому ворожінню та чародіянню, та за ради свого приятеля горвата Бориса він пішов на цей гріх. Зібравши всі духовні і тілесні сили він відрубав собі палець на лівій руці і націдив власної крові у каструлю з кипячими чарами. Тоді Лінда одягла на нього шкуру бурмила і туго зашнуркувала. Застудивши трохи чари, дала їх випити Медуну. Як тільки но хлопець допив чари, він тут же перетворився на живого бурмилу. Із Борисової шкури він більше ніколи не виліз, але і не помер. Уже тисяча років минуло від того часу, як медун мандрує по наших горах і не бажає зустрічатися із людьми, бо стидається своєї подоби. І на протязі цих тисяча років не знайшлася у наших горах чарівниця, яка б могла визволити Медуна і перемогти німкеню Лінду. Уже тисяча років, як русини на бурмилу кажуть медвідь, від слів Медун і відьма, - отже медвідь. Уже тисяча років, як на русинів кажуть білі горвати, або закарпатські медвежі. Русини за таку прозивку не сердяться, бо вони кажуть, що медвідь найблагородніший, найрозумніший і найсильніший звір на світі. Одним ударом лапи він запросто може убити лева. Русини навіть на своєму гербі намалювали медведя. Але русини обижаються на братів своїх най рідніших, на українців, котрі переонажили прозивку І замість медведі кажуть ведмеді. Любі друзі, милі братя, не прозивайте нас закарпатськими ведмедями, а прозивайте нас медведями. Уявіть собі, що русини на вас кажуть не українці , а скажімо курваїнці.Це вам буде дуже приємно? Отож то і воно!
А славний воєвода Тур залишив по собі по усьому Закарпаттю багато чисельне потомство русинів, які до тепер носять його імя, чим дуже гордяться і на величні. Це такі як Турянин, Туряниця, Турянчик, Турій, Тур, Турок, Туровцій, Турчин, Туркий, Турчишин Та інші власні прізвища.
На завершення цієї легенди хочу ще розповісти ось про що.
Якось одного літнього дня 1975го року я по своїй роботі був на вершині гори Маковиця . Раптом , ні з того ні з цього звідкись з неба полив сильний дощ. Я промок до нитки тому зібрав свій інструмент і почав спускатися в село Анталовці, щоб переодягнутися у сухе. Вийшовши на лісову дорогу, попрямував до низу. Коли це бачу, на м’якій розмоклій дорозі свіжі сліди людської босої ноги. Ще було подумав, що то пішов якийсь великий економіст. Щоб не намочити чоботи він їх поніс мабуть у руках. Як би там не було, я пришвидшив крок щоб наздогнати цього чоловіка, бо удвох буде веселіше йти. А йти треба було пішки понад п'ятнадцять кілометрів. Досить таки скоро завернувши за один поворот дороги я побачив великого, старого, лахматого, медведя , з якого висіло клоча шерсті, яка ще цілком не злиняла. Він стояв на задніх лапах і обїдав малину. В туж мить побачив мене, щось пробормотів, скочив у зарослі і втік. Тоді я зрозумів, що помилився, коли медведячі сліди прийняв за людські. Я прикляк і почав уважніше розглядатися ці сліди. Просто так із цікавості. І ось тут побачив , що у медведя на передній лівій лапі не було одного пальця. Тоді у моїй голові на самоті із дрімучим пралісом закралася думка – а чи не був це Медун?. Наступного року ранньої весни я знову ішов по тій дорозі, тільки уже у верх у напрямку до Кобилього потоку. На тому самому місці, за тим самим поворотом я знову зустрів того безпальцього медведя. Було ще досить холодно, йому не було що їсти, тому бідний розгрібав кінський гній, вибирав звідти овес і це їв. Коли побачив мене тознову скочив у зарослі і щось бормотячи втік.
Того ж таки року, але пізньої осені, або навіть ранньої зими я знову зустрівся з ним на тому самому місці. Він шкутильгаючи тікав від мене. Тоді вже гев-там лежав сніжок і я бачив, як по його лахматій шерсті стікала кров і капала червоними квітками на білий сніг. Мабуть його підстрелив якийсь рапшіцер-браконьєр, а може з кимось бився. Більше я його не бачив, мабуть Медун подумав що я його вирахував і пішов у полонину.
Тому я знову і знову закликаю. Гойте русини , не дайтеся біді стати. Не дозвольте нечистій силі зробити вас ведмедями , або не дай-то Боже, курваїнцями.

2013 р.