9 березня в день народження Шевченка двадцятеро чоловіків пішло на війну. Може, хтось виправить слов «війна» на АТО. Я виправляти не буду. І навіть якщо спочатку вони потраплять у навчальний табір, а війна закінчиться швидше, ніж закінчаться польові навчання, я не виправлятиму. Вони пішли на війну.
Хто вони? Селяни і містяни.
Ось благородної зовнішності зосереджений і мовчазний чоловік, якому далеко за сорок.
Он по-сучасному одягнений юнак із гарними руками, які ще вранці, можливо, як метелики, літали по клавіатурі комп’ютера.
А ще он стриманий і дещо стривожений чоловік років тридцяти.
Кілька призваних трошки п’яненькі (мабуть, з друзями на прощання чарочку пили). Більшість із обвітреними й засмаглими чолами, з натрудженими руками. Хтось насуплений, хтось посміхається, хтось тримає емоції під контролем.
Звучать напутні слова воєнкома. Ледь закінчив він говорити, з другого ряду мобілізованих наперед робить крок – спонтанно і по-дитячому рішуче – чоловік років 35-ти:
- А тепер послухайте, що я скажу!..
Однак не встиг нічого сказати – духовий оркестр заграв Гімн України. Чолов’яга знітився і повернувся у стрій. Коли оркестр вже мовчав, він більше не намагався почати промову. Що хотів сказати нам? Чи іншим мобілізованим?
Почалася перекличка. Хлопці по одному заходили до автобуса. Хтось іще прощався з дружинами, дітьми, друзями, нареченими, мамами.
- Я йду. Тепер мама приймає чергування, - намагався жартувати тато до своєї малолітньої донечки. У нього дрижав голос. І добре, що дитина до кінця не розуміє, куди йде татусь.
Інший чоловік мовчки злився в обіймах з дружиною чи нареченою.
Обійми й теплі слова ледь прикривали душу від холоду тривоги і тих, хто проводжав, і тих, хто їхав.
- Бережи вас Бог! – звучало звідусіль, супроводжуване й посмішками, й сльозами. – Ми вас чекаємо.