Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.27
10:30
Ви все вночі живете, крадучись,
Неначе равлик меншовартісний,
На місяць срібний задивляючись,
Шукаючи камінчик якісний.
Приречено і недовірливо
У темних вербах роси грієте,
Їх, ніби оловом, торкаючись —
Неначе равлик меншовартісний,
На місяць срібний задивляючись,
Шукаючи камінчик якісний.
Приречено і недовірливо
У темних вербах роси грієте,
Їх, ніби оловом, торкаючись —
2026.09.27
07:07
Серед саду яблуня гілляста
Губить спілі яблука, коли
Журавлі засмучено та часто
Угорі покрикують: Курли...
Яблука важкі, червонобокі
До землі спрямовують гілля,
Бо поналивалися вже соком
І похолоділи без тепла.
Губить спілі яблука, коли
Журавлі засмучено та часто
Угорі покрикують: Курли...
Яблука важкі, червонобокі
До землі спрямовують гілля,
Бо поналивалися вже соком
І похолоділи без тепла.
2026.09.27
06:11
ІХ. ОСТАННІЙ РАХУНОК ЛИХВАРЯ
У тісній, закритій на засуви кімнаті міняйла Каїма, ранок починався зі звуку, який він любив понад усе на світі – тихого, кришталевого дзвону золота. На великому дубовому столі лежали акуратні стовпчики сестерціїв та денар
2026.09.26
23:53
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
2026.09.26
23:12
Стратегія без тактики – що теорія без практики.
Закономірність законом не міряна.
Сердечні стосунки обертаються сердечними травмами.
Навіть люди з високим IQ в кінцевому підсумку можуть виявитися нелюдами. Що вже казати про «верхи» московські…
2026.09.26
22:23
а хтось же вимикає ліхтарі
і зачиняє час від часу брами
на самоті
без драми чи дорами
ймовірно без думок
без особливо мрій
яке їм діло далебіг
чи ти поет
і зачиняє час від часу брами
на самоті
без драми чи дорами
ймовірно без думок
без особливо мрій
яке їм діло далебіг
чи ти поет
2026.09.26
20:09
Чи був він гарним завдяки
Знанням про Небеса,
Зібравши злидням мідяки,
Як рятівна краса,
Коли за місяцем кружляв,
Мов обраний народ,
У дим, що берегом лежав,
Знанням про Небеса,
Зібравши злидням мідяки,
Як рятівна краса,
Коли за місяцем кружляв,
Мов обраний народ,
У дим, що берегом лежав,
2026.09.26
15:57
Розбитий необачно телефон -
Тяжка і неймовірна катастрофа,
Кошмарний, хворобливий, душний сон,
В якому втрачені великі строфи.
Розбитий світ у звалищі планет,
Армагеддон здійснився на паркеті,
Обірваний невтілений кларнет,
Зупинений квартет пішов у
Тяжка і неймовірна катастрофа,
Кошмарний, хворобливий, душний сон,
В якому втрачені великі строфи.
Розбитий світ у звалищі планет,
Армагеддон здійснився на паркеті,
Обірваний невтілений кларнет,
Зупинений квартет пішов у
2026.09.26
13:33
Судилось їм нести перший дощ Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.
2026.09.26
12:02
В кабінеті холоднім, що кликали вдома «Сибіром»,
де сторіночку кожну пронизливий протяг гортав,
порятунок рудий, з муркотінням, що варте довіри —
кіт Мурлика терпляче зап’ястя Франка зігрівав.
Уже сутінки вкрили шпилі усіх львівських домівок,
вже
де сторіночку кожну пронизливий протяг гортав,
порятунок рудий, з муркотінням, що варте довіри —
кіт Мурлика терпляче зап’ястя Франка зігрівав.
Уже сутінки вкрили шпилі усіх львівських домівок,
вже
2026.09.26
07:51
VIIІ. СКИНУТИЙ З ПРЕСТОЛУ
У розкішних термах – міських лазнях Помпей – ранок минав у лінивій млості. Багатий патрицій Секст відпочивав у басейні з теплою водою. Два темношкірі раби-чужинці без упину обмахували його пальмовим листям, а третій розтирав
2026.09.26
07:30
Вересневої ночі
Не засну, як на сміх, -
То заплющую очі,
То розплющую їх.
Я крізь темряву кличу
Марно душу німу,
Бо мовчиш таємниче
Невідомо чому.
Не засну, як на сміх, -
То заплющую очі,
То розплющую їх.
Я крізь темряву кличу
Марно душу німу,
Бо мовчиш таємниче
Невідомо чому.
2026.09.26
01:43
Немовби в зошит в лінію косу
Ще ледве пише дощик букви вкрап.
А між рядками осінь губить сум,
Плете до школи тяжко дітвора.
В калюж дзеркалах нас ховає день.
У хвилях жовтих кленів тане тиш.
І сонця крихти вороння краде.
Ще ледве пише дощик букви вкрап.
А між рядками осінь губить сум,
Плете до школи тяжко дітвора.
В калюж дзеркалах нас ховає день.
У хвилях жовтих кленів тане тиш.
І сонця крихти вороння краде.
2026.09.25
23:25
за горми за морями
де гарують моряки
хтось нашукує нестями
чи марніє навпаки
як би не було порядно
чи парадно залюбки
чуєш перебір гітарний
поринаєш у думки
де гарують моряки
хтось нашукує нестями
чи марніє навпаки
як би не було порядно
чи парадно залюбки
чуєш перебір гітарний
поринаєш у думки
2026.09.25
17:24
поки ви не плачете
небо чисте
як же гірко бачити
пале листя
як же любо дихати
добрим словом
що лягає тихо так
небо чисте
як же гірко бачити
пале листя
як же любо дихати
добрим словом
що лягає тихо так
2026.09.25
15:52
Beeper – таємне ночі,
Тої, що в хутрі Неба,
Чорним струмком лоскоче
Річку життя, як щербу.
Де від Плеяд захмарних
Юний Гаврило босий,
Наче вівчар отари,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тої, що в хутрі Неба,
Чорним струмком лоскоче
Річку життя, як щербу.
Де від Плеяд захмарних
Юний Гаврило босий,
Наче вівчар отари,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Публіцистика
/
Локальна війна державного масштабу
Осколок нестерпного болю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Осколок нестерпного болю
Він загинув від підступного осколка. Беззвучний розрив снаряда у повітрі, кілька секунд і:
- Хлопці, мене, здається, ранило…
Експерти припускають, що тоді, як і в багатьох випадках смертей наших захисників, агресором була застосована заборонена зброя. Але хіба для того агресора є розуміння поняття «заборонено»?
А якби Василь Бондар не вийшов у ту мить із бліндажа? А якби чоловік після лікування поламаної ноги лишився вдома – мав на те повне право, і ніхто б не дорікнув? Адже дивом лишився живим тоді, і ще раніше, і ще раніше. Його бензовоз згорів. Проте Василь рвався назад, на передову, бо там його побратими. Тим паче й машини нові прислали. «Одна – моя!» - попередив він і поспішив повернутися у стрій, у гарячу зону під Дебальцеве.
Щоб ніхто раптом не затримав через недоліковану ногу, тільки-но почув від лікаря, що кістки зрослись (всього два тижні полежав вдома), рушив у дорогу. «Я обіцяв друзям повернутися. Я їх не кину».
Василь Бондар народився 7 листопада 1973 року і виріс на півдні України, на Одещині. Батьки рано померли, а хлопчика виховувала бабуся.
Одружився із нашою землячкою Наталією Фещенко із Барвінок. Жили і працювали в Києві. Звідти Василя й призвали 5 серпня 2014 року.
А вже 12 лютого 2015 року бійця не стало.
В останній день життя зранку Василь Бондар зателефонував дружині і незвично довго розмовляв з нею по телефону. Дивно, адже зі сходом постійно поганий зв’язок, а розмови завжди лаконічні й схожі. Хлопці казали так: «Хто там телефонує?» - «Дружина!» - «Якщо дружина, то у нас все добре, хай не переживає».
Однак Наталія переживала, тривожилася. І так втішно було зайву хвилину почути свого чоловіка: «Як там батьки? Що нового?.. Ти бережи себе, бережи дітей. Обнімай дітей…». Він наполегливо повторив цю настанову: бережися і бережи.
Більше жінка Василя не чула.
Того ж дня пізніше з чоловікового номера говорив його друг Сергій. Від нього Наталія дізналася, що Василь загинув. Почула й не повірила. Ще довго сподівалася, що то помилка.
Потім минали довгі тижні очікування – рідні не могли забрати тіло Василя. Бо це теж реалії цієї підступної війни. І лише 5 березня Наталія Бондар виїхала до Дніпропетровська, куди нарешті було доставлено тіло захисника. З допомогою добрих людей всі процедури оформлення документів минули за кілька годин. Отож дружина нарешті забрала свого чоловіка.
6 березня прибули до Києва. Вранці наступного дня з Василем прощалися сусіди по дому і побратими (багато хто з них приїхав і на поховання). А вже опівдні героя доставили на Малинщину – він хотів бути похованим на батьківщині дружини, бо йому подобалося, як тут дбають про пам’ять померлих, приходять в поминальні дні на могилки. Ні, він не збирався помирати, але він знав, що війна – це смерть.
Траурна процесія рушила з Барвінок до чоповицького кладовища. Василя прийшло проводжати кількасот земляків, у Чоповичах до процесії приєдналося ще кількасот. Уся людська увага й усі військові почесті були присвячені Василю Бондарю. Кожен присутній взяв крихту великого горя, щоб легше було нести його в серці. Але втрата героя-захисника однак легшою не стала.
Тому з таким болем звучали слова всіх прощальних промов. Тут поруч в акаціях аж заливалися щебетом пташки, на гілочках із бруньок повистромлювалися мережки першого листячка, сонце сяяло. Але всі посліпли від сліз.
Побратим Василя Сергій говорив крізь сльози, що не може підняти очей на дружину і дітей свого друга. Буцім, вони ж обіцяли, що виживуть. І от він тут стоїть – живий, а Василя – немає.
Важко зринали слова сільського голови Людмили Недашківської, голови Малинської РДА Володимира Литвиненка – за кожним словом підходила до горла давка болюча грудка.
З портрета дивився усміхнено й просто живий Василь. Фото зробили на тлі блакитного неба й хлібної ниви.
- Це Василя фотографували на новорічне свято, розповідає мама Наталії. – Він взяв торта до рук і попросив зняти його на фото. А це вже зараз переробили портрет із жовто-блакитним фоном.
І полилися дощем спогади тещі-мами, ще не старої жінки:
- Якби ж ви знали, який це був синочок! Приїде й кидається до всякої роботи. Яка це дитина золота була!
А Василеві донечка й синочок туляться до мами. Тато захистив їх і свою Україну.
Побратими повертаються назад – туди, де пекло. Вони не можуть не поїхати:
- Ми маємо стати поруч із необстріляними новобранцями. Ми повинні виконати свій обов’язок до кінця. Ми помстимося за Василя й усіх наших полеглих друзів.
Герої не вмирають! Вони на передовій і… в нашому серці.
- Хлопці, мене, здається, ранило…
Експерти припускають, що тоді, як і в багатьох випадках смертей наших захисників, агресором була застосована заборонена зброя. Але хіба для того агресора є розуміння поняття «заборонено»?
А якби Василь Бондар не вийшов у ту мить із бліндажа? А якби чоловік після лікування поламаної ноги лишився вдома – мав на те повне право, і ніхто б не дорікнув? Адже дивом лишився живим тоді, і ще раніше, і ще раніше. Його бензовоз згорів. Проте Василь рвався назад, на передову, бо там його побратими. Тим паче й машини нові прислали. «Одна – моя!» - попередив він і поспішив повернутися у стрій, у гарячу зону під Дебальцеве.
Щоб ніхто раптом не затримав через недоліковану ногу, тільки-но почув від лікаря, що кістки зрослись (всього два тижні полежав вдома), рушив у дорогу. «Я обіцяв друзям повернутися. Я їх не кину».
Василь Бондар народився 7 листопада 1973 року і виріс на півдні України, на Одещині. Батьки рано померли, а хлопчика виховувала бабуся.
Одружився із нашою землячкою Наталією Фещенко із Барвінок. Жили і працювали в Києві. Звідти Василя й призвали 5 серпня 2014 року.
А вже 12 лютого 2015 року бійця не стало.
В останній день життя зранку Василь Бондар зателефонував дружині і незвично довго розмовляв з нею по телефону. Дивно, адже зі сходом постійно поганий зв’язок, а розмови завжди лаконічні й схожі. Хлопці казали так: «Хто там телефонує?» - «Дружина!» - «Якщо дружина, то у нас все добре, хай не переживає».
Однак Наталія переживала, тривожилася. І так втішно було зайву хвилину почути свого чоловіка: «Як там батьки? Що нового?.. Ти бережи себе, бережи дітей. Обнімай дітей…». Він наполегливо повторив цю настанову: бережися і бережи.
Більше жінка Василя не чула.
Того ж дня пізніше з чоловікового номера говорив його друг Сергій. Від нього Наталія дізналася, що Василь загинув. Почула й не повірила. Ще довго сподівалася, що то помилка.
Потім минали довгі тижні очікування – рідні не могли забрати тіло Василя. Бо це теж реалії цієї підступної війни. І лише 5 березня Наталія Бондар виїхала до Дніпропетровська, куди нарешті було доставлено тіло захисника. З допомогою добрих людей всі процедури оформлення документів минули за кілька годин. Отож дружина нарешті забрала свого чоловіка.
6 березня прибули до Києва. Вранці наступного дня з Василем прощалися сусіди по дому і побратими (багато хто з них приїхав і на поховання). А вже опівдні героя доставили на Малинщину – він хотів бути похованим на батьківщині дружини, бо йому подобалося, як тут дбають про пам’ять померлих, приходять в поминальні дні на могилки. Ні, він не збирався помирати, але він знав, що війна – це смерть.
Траурна процесія рушила з Барвінок до чоповицького кладовища. Василя прийшло проводжати кількасот земляків, у Чоповичах до процесії приєдналося ще кількасот. Уся людська увага й усі військові почесті були присвячені Василю Бондарю. Кожен присутній взяв крихту великого горя, щоб легше було нести його в серці. Але втрата героя-захисника однак легшою не стала.
Тому з таким болем звучали слова всіх прощальних промов. Тут поруч в акаціях аж заливалися щебетом пташки, на гілочках із бруньок повистромлювалися мережки першого листячка, сонце сяяло. Але всі посліпли від сліз.
Побратим Василя Сергій говорив крізь сльози, що не може підняти очей на дружину і дітей свого друга. Буцім, вони ж обіцяли, що виживуть. І от він тут стоїть – живий, а Василя – немає.
Важко зринали слова сільського голови Людмили Недашківської, голови Малинської РДА Володимира Литвиненка – за кожним словом підходила до горла давка болюча грудка.
З портрета дивився усміхнено й просто живий Василь. Фото зробили на тлі блакитного неба й хлібної ниви.
- Це Василя фотографували на новорічне свято, розповідає мама Наталії. – Він взяв торта до рук і попросив зняти його на фото. А це вже зараз переробили портрет із жовто-блакитним фоном.
І полилися дощем спогади тещі-мами, ще не старої жінки:
- Якби ж ви знали, який це був синочок! Приїде й кидається до всякої роботи. Яка це дитина золота була!
А Василеві донечка й синочок туляться до мами. Тато захистив їх і свою Україну.
Побратими повертаються назад – туди, де пекло. Вони не можуть не поїхати:
- Ми маємо стати поруч із необстріляними новобранцями. Ми повинні виконати свій обов’язок до кінця. Ми помстимося за Василя й усіх наших полеглих друзів.
Герої не вмирають! Вони на передовій і… в нашому серці.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
