
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.12
22:40
Без кори й коріння
Про дерево не варто говорить.
Кора як одянка надійна:
Зірвуть плоди, лист облетить
І дерева, як близнюків родина.
Кора і в чоловіка, певно ж, є:
Засмагла й ніжна шкіра.
Плоди, як і в деревв,-різні:
Про дерево не варто говорить.
Кора як одянка надійна:
Зірвуть плоди, лист облетить
І дерева, як близнюків родина.
Кора і в чоловіка, певно ж, є:
Засмагла й ніжна шкіра.
Плоди, як і в деревв,-різні:
2025.08.12
21:49
На стадіоні перемог і втрат
Стоїш, як початківець перед боєм,
І дивишся на сонце із-за брам,
Що не дають наповнитись собою.
Попереду ще стільки рубежів,
Поразок, зрад, тріумфів і трагедій.
І доля піднімає на ножі
Стоїш, як початківець перед боєм,
І дивишся на сонце із-за брам,
Що не дають наповнитись собою.
Попереду ще стільки рубежів,
Поразок, зрад, тріумфів і трагедій.
І доля піднімає на ножі
2025.08.12
17:09
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Наголоси позна
Наголоси позна
2025.08.12
17:00
Промені сонця пестливо
Перебирають листя груші.
Поблизу рясніє слива
Гілками необтрушеними
І персики на осонні.
Рум’яняться гордовито.
Немов пастораль-симфонія,
Перебирають листя груші.
Поблизу рясніє слива
Гілками необтрушеними
І персики на осонні.
Рум’яняться гордовито.
Немов пастораль-симфонія,
2025.08.12
13:47
Загубились удвох,
як волошки у полі пшеничнім.
Чи це яв, а чи, може, їм сниться.
Гріє сонце обох.
Доторкнувсь до чола
і ні слова, ні звука, цілунки.
Ніби той же юнак, і та юнка.
як волошки у полі пшеничнім.
Чи це яв, а чи, може, їм сниться.
Гріє сонце обох.
Доторкнувсь до чола
і ні слова, ні звука, цілунки.
Ніби той же юнак, і та юнка.
2025.08.12
10:06
У червні 2023 року російські окупанти в Бердянську вбили двох підлітків - 16-річних Тиграна Оганнісяна
та Микиту Ханганова, яких підозрювали у підготовці диверсії на залізниці.
Відважних друзів застрелили снайпери: Микита був вбитий пострілом у голову,
та Микиту Ханганова, яких підозрювали у підготовці диверсії на залізниці.
Відважних друзів застрелили снайпери: Микита був вбитий пострілом у голову,
2025.08.12
07:33
на годиннику час коли зачиняють
і треба йти і я це знаю
але оттак сидів би до ранку
повзуть автівки усі в очах
сяє ліхтарний порожній блиск
замер у мозку німий одчай
це ж єдине місце
це ж єдине місце
і треба йти і я це знаю
але оттак сидів би до ранку
повзуть автівки усі в очах
сяє ліхтарний порожній блиск
замер у мозку німий одчай
це ж єдине місце
це ж єдине місце
2025.08.12
07:30
МАГІСТРАЛ
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинк
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинк
2025.08.12
01:23
Асю - в сільмазі і на матраці.
Касю - де Асю, відходячи з каси.
Валю - на валі і сіновалі.
Віку - без ліку та без базіку.
Ніку - як Віку, тільки з базіком.
Жанну - у ванні дуже старанно.
Янку - у ґанку ще з позаранку.
Іру - так щиро, без... і без м
Касю - де Асю, відходячи з каси.
Валю - на валі і сіновалі.
Віку - без ліку та без базіку.
Ніку - як Віку, тільки з базіком.
Жанну - у ванні дуже старанно.
Янку - у ґанку ще з позаранку.
Іру - так щиро, без... і без м
2025.08.12
01:16
Не кажи, не проси, не кляни --
Знову осінь іде до порога.
Як від миру йдемо до війни --
Так підемо в свій час і до Бога.
Може нам, навпаки, порадіть,
Що у пору достиглу вступаєм.
Мудродумання в нас мимохіть
Знову осінь іде до порога.
Як від миру йдемо до війни --
Так підемо в свій час і до Бога.
Може нам, навпаки, порадіть,
Що у пору достиглу вступаєм.
Мудродумання в нас мимохіть
2025.08.11
21:29
Я шукаю тебе у далеких жінках,
Як загублений час у далеких віках.
Впізнаю твої риси в далеких, чужих
Чарівницях на крайній життєвій межі.
Хоч би скільки тинявся у пошуках тих,
Все одно повертаюсь до рідних твоїх
Як загублений час у далеких віках.
Впізнаю твої риси в далеких, чужих
Чарівницях на крайній життєвій межі.
Хоч би скільки тинявся у пошуках тих,
Все одно повертаюсь до рідних твоїх
2025.08.10
21:55
Мій телефон вимкнувся.
Я подаю сигнали "SOS!"
лише своєю енергетикою.
Мене неможливо
запеленгувати. Я - риба,
яка заплила у найбільші
глибини океану.
Я втратив сутність
Я подаю сигнали "SOS!"
лише своєю енергетикою.
Мене неможливо
запеленгувати. Я - риба,
яка заплила у найбільші
глибини океану.
Я втратив сутність
2025.08.10
15:59
Я не чекаю дива. Дав би Бог
дійти до Бога праведно і чесно
крізь метушню, де світ живе облесно
від тайних перемов до перемог,
де чорні тіні безсловесно
ведуть із Сатаною діалог.
Я не чекаю дива. Дав би Бог,
дійти до Бога праведно і чесно
крізь метушню, де світ живе облесно
від тайних перемов до перемог,
де чорні тіні безсловесно
ведуть із Сатаною діалог.
Я не чекаю дива. Дав би Бог,
2025.08.10
15:46
Поляки – гонорові та часто так бувало:
За гонором уроки минулі забували.
Події в сорок третім трагічні на Волині
Хвилюють українців з поляками донині.
Десятки тисяч люду загинули невинно,
Які жили віками на землях України.
В час, як на Україну знов
За гонором уроки минулі забували.
Події в сорок третім трагічні на Волині
Хвилюють українців з поляками донині.
Десятки тисяч люду загинули невинно,
Які жили віками на землях України.
В час, як на Україну знов
2025.08.10
15:37
Країна, де помер вітер,
І воскрес серед паростків жита,
Де сталеві ножі дозрівають мов яблука
На дереві пізнання добра і зла –
На старій яблуні радості.
Весталки розпалюють ватру
Серед глупої ночі осінніх гусей,
Зачиняючи вікна минулого,
І воскрес серед паростків жита,
Де сталеві ножі дозрівають мов яблука
На дереві пізнання добра і зла –
На старій яблуні радості.
Весталки розпалюють ватру
Серед глупої ночі осінніх гусей,
Зачиняючи вікна минулого,
2025.08.10
07:36
Десь твоє серце далеко
Неприкаяне
Піврозчахнуте
Дике
Горде
Домашнє
Умиротворене
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Неприкаяне
Піврозчахнуте
Дике
Горде
Домашнє
Умиротворене
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Публіцистика
/
Локальна війна державного масштабу
Осколок нестерпного болю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Осколок нестерпного болю
Він загинув від підступного осколка. Беззвучний розрив снаряда у повітрі, кілька секунд і:
- Хлопці, мене, здається, ранило…
Експерти припускають, що тоді, як і в багатьох випадках смертей наших захисників, агресором була застосована заборонена зброя. Але хіба для того агресора є розуміння поняття «заборонено»?
А якби Василь Бондар не вийшов у ту мить із бліндажа? А якби чоловік після лікування поламаної ноги лишився вдома – мав на те повне право, і ніхто б не дорікнув? Адже дивом лишився живим тоді, і ще раніше, і ще раніше. Його бензовоз згорів. Проте Василь рвався назад, на передову, бо там його побратими. Тим паче й машини нові прислали. «Одна – моя!» - попередив він і поспішив повернутися у стрій, у гарячу зону під Дебальцеве.
Щоб ніхто раптом не затримав через недоліковану ногу, тільки-но почув від лікаря, що кістки зрослись (всього два тижні полежав вдома), рушив у дорогу. «Я обіцяв друзям повернутися. Я їх не кину».
Василь Бондар народився 7 листопада 1973 року і виріс на півдні України, на Одещині. Батьки рано померли, а хлопчика виховувала бабуся.
Одружився із нашою землячкою Наталією Фещенко із Барвінок. Жили і працювали в Києві. Звідти Василя й призвали 5 серпня 2014 року.
А вже 12 лютого 2015 року бійця не стало.
В останній день життя зранку Василь Бондар зателефонував дружині і незвично довго розмовляв з нею по телефону. Дивно, адже зі сходом постійно поганий зв’язок, а розмови завжди лаконічні й схожі. Хлопці казали так: «Хто там телефонує?» - «Дружина!» - «Якщо дружина, то у нас все добре, хай не переживає».
Однак Наталія переживала, тривожилася. І так втішно було зайву хвилину почути свого чоловіка: «Як там батьки? Що нового?.. Ти бережи себе, бережи дітей. Обнімай дітей…». Він наполегливо повторив цю настанову: бережися і бережи.
Більше жінка Василя не чула.
Того ж дня пізніше з чоловікового номера говорив його друг Сергій. Від нього Наталія дізналася, що Василь загинув. Почула й не повірила. Ще довго сподівалася, що то помилка.
Потім минали довгі тижні очікування – рідні не могли забрати тіло Василя. Бо це теж реалії цієї підступної війни. І лише 5 березня Наталія Бондар виїхала до Дніпропетровська, куди нарешті було доставлено тіло захисника. З допомогою добрих людей всі процедури оформлення документів минули за кілька годин. Отож дружина нарешті забрала свого чоловіка.
6 березня прибули до Києва. Вранці наступного дня з Василем прощалися сусіди по дому і побратими (багато хто з них приїхав і на поховання). А вже опівдні героя доставили на Малинщину – він хотів бути похованим на батьківщині дружини, бо йому подобалося, як тут дбають про пам’ять померлих, приходять в поминальні дні на могилки. Ні, він не збирався помирати, але він знав, що війна – це смерть.
Траурна процесія рушила з Барвінок до чоповицького кладовища. Василя прийшло проводжати кількасот земляків, у Чоповичах до процесії приєдналося ще кількасот. Уся людська увага й усі військові почесті були присвячені Василю Бондарю. Кожен присутній взяв крихту великого горя, щоб легше було нести його в серці. Але втрата героя-захисника однак легшою не стала.
Тому з таким болем звучали слова всіх прощальних промов. Тут поруч в акаціях аж заливалися щебетом пташки, на гілочках із бруньок повистромлювалися мережки першого листячка, сонце сяяло. Але всі посліпли від сліз.
Побратим Василя Сергій говорив крізь сльози, що не може підняти очей на дружину і дітей свого друга. Буцім, вони ж обіцяли, що виживуть. І от він тут стоїть – живий, а Василя – немає.
Важко зринали слова сільського голови Людмили Недашківської, голови Малинської РДА Володимира Литвиненка – за кожним словом підходила до горла давка болюча грудка.
З портрета дивився усміхнено й просто живий Василь. Фото зробили на тлі блакитного неба й хлібної ниви.
- Це Василя фотографували на новорічне свято, розповідає мама Наталії. – Він взяв торта до рук і попросив зняти його на фото. А це вже зараз переробили портрет із жовто-блакитним фоном.
І полилися дощем спогади тещі-мами, ще не старої жінки:
- Якби ж ви знали, який це був синочок! Приїде й кидається до всякої роботи. Яка це дитина золота була!
А Василеві донечка й синочок туляться до мами. Тато захистив їх і свою Україну.
Побратими повертаються назад – туди, де пекло. Вони не можуть не поїхати:
- Ми маємо стати поруч із необстріляними новобранцями. Ми повинні виконати свій обов’язок до кінця. Ми помстимося за Василя й усіх наших полеглих друзів.
Герої не вмирають! Вони на передовій і… в нашому серці.
- Хлопці, мене, здається, ранило…
Експерти припускають, що тоді, як і в багатьох випадках смертей наших захисників, агресором була застосована заборонена зброя. Але хіба для того агресора є розуміння поняття «заборонено»?
А якби Василь Бондар не вийшов у ту мить із бліндажа? А якби чоловік після лікування поламаної ноги лишився вдома – мав на те повне право, і ніхто б не дорікнув? Адже дивом лишився живим тоді, і ще раніше, і ще раніше. Його бензовоз згорів. Проте Василь рвався назад, на передову, бо там його побратими. Тим паче й машини нові прислали. «Одна – моя!» - попередив він і поспішив повернутися у стрій, у гарячу зону під Дебальцеве.
Щоб ніхто раптом не затримав через недоліковану ногу, тільки-но почув від лікаря, що кістки зрослись (всього два тижні полежав вдома), рушив у дорогу. «Я обіцяв друзям повернутися. Я їх не кину».
Василь Бондар народився 7 листопада 1973 року і виріс на півдні України, на Одещині. Батьки рано померли, а хлопчика виховувала бабуся.
Одружився із нашою землячкою Наталією Фещенко із Барвінок. Жили і працювали в Києві. Звідти Василя й призвали 5 серпня 2014 року.
А вже 12 лютого 2015 року бійця не стало.
В останній день життя зранку Василь Бондар зателефонував дружині і незвично довго розмовляв з нею по телефону. Дивно, адже зі сходом постійно поганий зв’язок, а розмови завжди лаконічні й схожі. Хлопці казали так: «Хто там телефонує?» - «Дружина!» - «Якщо дружина, то у нас все добре, хай не переживає».
Однак Наталія переживала, тривожилася. І так втішно було зайву хвилину почути свого чоловіка: «Як там батьки? Що нового?.. Ти бережи себе, бережи дітей. Обнімай дітей…». Він наполегливо повторив цю настанову: бережися і бережи.
Більше жінка Василя не чула.
Того ж дня пізніше з чоловікового номера говорив його друг Сергій. Від нього Наталія дізналася, що Василь загинув. Почула й не повірила. Ще довго сподівалася, що то помилка.
Потім минали довгі тижні очікування – рідні не могли забрати тіло Василя. Бо це теж реалії цієї підступної війни. І лише 5 березня Наталія Бондар виїхала до Дніпропетровська, куди нарешті було доставлено тіло захисника. З допомогою добрих людей всі процедури оформлення документів минули за кілька годин. Отож дружина нарешті забрала свого чоловіка.
6 березня прибули до Києва. Вранці наступного дня з Василем прощалися сусіди по дому і побратими (багато хто з них приїхав і на поховання). А вже опівдні героя доставили на Малинщину – він хотів бути похованим на батьківщині дружини, бо йому подобалося, як тут дбають про пам’ять померлих, приходять в поминальні дні на могилки. Ні, він не збирався помирати, але він знав, що війна – це смерть.
Траурна процесія рушила з Барвінок до чоповицького кладовища. Василя прийшло проводжати кількасот земляків, у Чоповичах до процесії приєдналося ще кількасот. Уся людська увага й усі військові почесті були присвячені Василю Бондарю. Кожен присутній взяв крихту великого горя, щоб легше було нести його в серці. Але втрата героя-захисника однак легшою не стала.
Тому з таким болем звучали слова всіх прощальних промов. Тут поруч в акаціях аж заливалися щебетом пташки, на гілочках із бруньок повистромлювалися мережки першого листячка, сонце сяяло. Але всі посліпли від сліз.
Побратим Василя Сергій говорив крізь сльози, що не може підняти очей на дружину і дітей свого друга. Буцім, вони ж обіцяли, що виживуть. І от він тут стоїть – живий, а Василя – немає.
Важко зринали слова сільського голови Людмили Недашківської, голови Малинської РДА Володимира Литвиненка – за кожним словом підходила до горла давка болюча грудка.
З портрета дивився усміхнено й просто живий Василь. Фото зробили на тлі блакитного неба й хлібної ниви.
- Це Василя фотографували на новорічне свято, розповідає мама Наталії. – Він взяв торта до рук і попросив зняти його на фото. А це вже зараз переробили портрет із жовто-блакитним фоном.
І полилися дощем спогади тещі-мами, ще не старої жінки:
- Якби ж ви знали, який це був синочок! Приїде й кидається до всякої роботи. Яка це дитина золота була!
А Василеві донечка й синочок туляться до мами. Тато захистив їх і свою Україну.
Побратими повертаються назад – туди, де пекло. Вони не можуть не поїхати:
- Ми маємо стати поруч із необстріляними новобранцями. Ми повинні виконати свій обов’язок до кінця. Ми помстимося за Василя й усіх наших полеглих друзів.
Герої не вмирають! Вони на передовій і… в нашому серці.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію