Наближалися чергові цілинні жнива . Головний інженер нашого автопідприємства , Віталій Давидович Давидов видав наказ по підприємству про те , що всі водії , кого це стосується ,повинні ретельно підготувати свої машини для перевезення зерна . Для цього він дав три дні часу . Всі ми ледве цього чекали . Аби заохотити водіїв до добросовісної роботи по вивозці урожаю , були встановлені пільги . Наприклад , шоферам , що працювали на жнивах виплачувався стопроцентний середній заробіток на попередній роботі , за підсумками трьох останніх місяців , а також виплачувався заробіток по перевезенню зерна . На додаток до цього , в якості паремії видавалась певна кількість зерна . Кожен водій зі всієї сили старався працювати , аби середній заробіток вийшов чим побільший . Хоч зерна давали і не багато , найбільше , хіба що п’ять центнерів . Але це не дуже турбувало водіїв . Для них важливим було отримати папірець , про те що він дійсно заробив таку то кількість зерна . Маючи такий папірець можна було возити до дому пшеницю по кілька разів . Так як багато водіїв проживало в приватному секторі , тримали домашню худобу , то для них це було не абиякою підспорою . Холостяки продавали свою долю за безцінь . Інколи , аби не возитися із зерном , холостяки продавали документи на отримання зерна , за пляшку горілки .
Я теж готував свого «ЗІСА» до предстоящої битви за врожай . Ой і цікава ця ідеологія у радянських комуністів . Не виходив ні один номер газети , ні одна радіо або телепередача , не відбулося жодних зборів чи мітингів де б не лунав заклик до миру . В той же час ті горе-ідеологи з піною на губах закликали до всякого роду битви . До битви за мир , до битви за врожай , до битви за трудові рекорди , до битви за цілину , до битви за знання , до битви за космос . Вони спали і у п’яному сні бачили грандіозну битву за комунізм .
Я лежав під машиною , підтягував гальма , провіряв кріплення ресор . До мене підійшов начальник автоколони Матушкін . Поцікавився , чому не виїхав на лінію . Відповів йому , що згідно наказу головного інженера готую машину до жнив . Матушкін сказав , що той наказ мене не стосується . Ніби то моя стара «лайба» не пройде по бездоріжжю і сотні кілометрів , як розсиплеться . Наказав іти до диспетчера за путівкою і виїхати на лінію . Мене це дуже розстроїло . Так було розмріявся про хороші заробітки , навіть придумав куди буду їх витрачати , і ось на тобі . Чорт би забрав цього начальника автоколони , цього Моргуна ! Ну , що я йому такого зробив , чим не догодив . Хіба не за мої гроші напився вчора до безтями? Що мав робити? Наказ начальника – закон для підлеглого .
Диспетчер видала путівку і направила у будівельну організацію Казметалургбуд у розпорядження якогось виконроба Недєлькіна . Будівельну ділянку виконроба Недєлькіна знайшов легко і швидко , бо вона була по сусідству з нашим гуртожитком . Його контора була в якійсь недобудованій будівлі . Коли зайшов до приміщення контори, щоб заявити про своє прибуття , то побачив за столом кількох чоловіків , котрі жваво про щось говорили . На столі у них стояла пляшка горілки , буханець хліба , банка з кількою і алюмінієва кружка . Так у них починався трудовий день , битва за трудові звершення . Я представився . Той що сидів за чільним столом , мабуть сам Недєлькін , сказав почекати у машині поки мене не покличуть . Дві години сидів у кабіні нудьгуючи . Ну думаю , який сьогодні у мене буде заробіток , якщо уже девята година а я не зробив жодної ходки . Пройшов ще якийсь час і мене покликали до Недєлькіна . Він сказав мені куди треба підганяти машину . В кузов будівельники мають завантажити трьох кубову цистерну . В цій цистерні буду розвозити воду по різних об’єктах , для малярів . Я поцікавився де маю брати воду . Сказали , що про все домовлено . Водою буду заправлятися на центральній
пожежній частині . Для цього мені на руки дали спеціальний пропуск .
Прийшов на цю центральну пожежну частину , показав пропуск . Після цього мені показали на колонку з якої мав заповняти водою свою машину . Засунув шланг у горловину цистерни , включив брантсбойт , як мені були показали . Тиск у шлангу був такий сильний , що цистерна ємністю у три тисячі літрів заповнилася на протязі двох хвилин . Поряд з пожарною частиною був ресторан , задня стіна , якого була буквально за два метри від тієї колонки з якої я набирав воду . Якась молоденька жінка , а може і дівчина , працівниця того ресторану протирала ганчіркою вікна . Вона попросила мене аби прополоскав їй ці вікна . Я дурний , погодився . Вона попросила трохи почекати , поки не позачиняє вікна , а тоді подала знак , що можна починати . Я направив брантсбойт у бік ресторанських вікон і включив подачу води . Струмінь води був такий сильний , що миттєво повибивав скло з вікон , але я цього не бачив , через те , що були густі бризги .
Поки шеф-повар довколишнім шляхом прибігла мене сварити , на кухні ресторану води було по коліна . Вона розмахувала руками , сварилася , кричала , що я все своє життя буду відробляти , щоб покрити збитки від зіпсованої на кухні продукції . Я порадив їй заспокоїтися , а претензії щодо збитків ставити своїй працівниці , котра мене попросила помити вікна . Звідки я міг знати , що вікна не броньовані . Мабуть , що цей мій останній аргумент на неї вплинув , бо більше ніхто і ніяких претензій мені не ставив .
Воду розвіз по всіх дільницях куди мені було наказано . На кінець дня не використали ані навіть пів цистерни . Ну скільки тієї води потрібно малярам на одну робочу зміну? Кілька відер . Мені це гнітило душу . Ну що я сьогодні заробив? А що отримаю в кінці місяця ? В кінці робочого дня , коли пішов підписувати путівки , сказав Недєлькіну , що завтра уже сюди не прийду . Повертаючи мені підписану путівку , Недєлькін тикнув пальцем у графу де відмічалося кількість рейсів і віддаль у кілометрах і спитав : « А це тебе влаштовує?» Та влаштовує , влаштовує . Там було вказано ,що я перевозив вантаж на загальну віддаль у двісті кілометрів . А тепер , каже , збігай за півлітрою , та й закуску не забудь . Я дійсно не йшов , а біг . Несучи півлітру , палицю ковбаси та буханець хліба , подумки підраховував про сьогоднішні мої видатки та прибутки . Випивка та закуска обійшлася мені майже у пять карбованців . Згідно підписаної Недєлькіним путівки заробив десь біля двадцяти п’яти карбованців . Це добре , це навіть чудово . Рентабельність моїх старань складає п’ятсот відсотків . Я і завтра сюди прийду . Ну й Недєлькін . Не знаю чому , але його підлеглі казали на нього Канітелькін . Не знаю чому спотворили таке гарне російське прізвище , при не менш гарній єврейській зовнішності . Мабуть тому , що Канітєлькін не дивлячись на свій пенсійний вік , у своїй темпераментності , у своїй простодушності у своїй довірливості був схожий на підлітка . Це той Недєлькін , котрий за його словами , у тридцятих роках очолював Всесоюзний комітет по боротьбі з Єсенівщиною . А коли не стало самого Єсеніна , то відпала і потреба в боротьбі з ним . Недєлькіна звинуватили в лівотроцкістських поглядах , судили і відправили відбувати покарання до горезвісного Карлагу без права повернення на батьківщину і без права переписки . Так він уже біля тридцяти років будує світле майбутнє для всього людства – комунізм , у окремо взятій зоні міста Теміртау . Але мабуть не про таке майбутнє він мріяв у молоді роки , коли від щирого серця таврував ганьбою свого майже ровесника , великого російського письменника Сергія Єсеніна . Єсеніна всі знають , всі люблять , всі згадують . А Канітелькіна крім мене хто і коли згадав? Отож то і воно!
На другий ранок виписуючи путівку ,попросив диспетчера , однооку Тоню, знову направити мене на об’єкт до Канітєлькіна . Тоня сказала ,що так як більшість машин виїхало на вивозку зерна то я заявлений на цей об’єкт на все літо і навіть на всю осінь.
Це чудово . Я про краще і не мріяв . Почекав коли відкриють гастроном , а тоді купив пляшку горілки , палицю вареної ковбаси , буханець хліба і пішов до Канітєлькіна . Поклавши все це перед ним на стіл , спитав які будуть розпорядження . Начальник сказав , аби відвіз ту воду , що залишилася в цистерні із вчорашнього дня малярам і я до вечора вільний . Я так і зробив . Коли злив було залишки води по відрах та бочках , до мене підійшов якийсь дядько «кавказької» зовнішності . То був Апостол Петков , болгарин. Болгарські будівельники будували маслозавод . Болгарський «другарь» (товариш) Петков попросив мене аби і для їхніх будівельників поставляв воду . Пообіцяв за кожну цистерну платити по двадцять п’ять карбованців готівкою . Я поцікавився скільки йому на день завозити цистерн . Сказав , що поки що по одній , а в дальнійшому буде видно .
Було спекотне літо . Мешканці приватних секторів таких мікрорайонів як Правий берег , Третя лінія , Кірзавод , готуючись до зими , обмазували свої хати , робили саман , заготовляли для опалення кізяк . Парадокс . Рядом , на відстані якихось двадцяти кілометрів шахти , а населення заготовляє з гною кізяк . Правда , це були в основному представники казахської , киргизької , уйгурської , курдської , народностей . Вони не хотіли забувати вікові традиції . Європейці здебільшого користувалися вугіллям . Для перелічених вище робіт їм потрібна була в достатній кількості вода .У Теміртау, особливо
В літній спекотний час вода була не аби яким дефіцитом . Навіть запроваджена була карточна система відпуску . На одну сімю в день по сорок літрів . Сорок літрів води за сорок копійок . На кожній вулиці були будки із водозаправними колонками , біля яких уже з ночі шикувалися кілометрові черги , хто з відрами , хто з бідонами , хто з банками .
Варто було мені зявитися на вулицях цих мікрорайонів , як машину обступало по десять- двадцять мешканців ,на перебій просячи завести води . Всі хотіли упоратися до настання морозів. Прийшлося завести зошит , щоб записувати чергу . Такса була – двадцять п’ять карбованців за цистерну . Одного разу , коли привіз на замовлення цистерну води , то у дворі замовника побачив знайому жінку .Це була та сама шеф-кухар , з ресторану , де я струменем води вікна повиламував . Вона мене теж впізнала , але не казала нічого . Звісно , грошей за воду я від господарів не взяв . Попросили , через три дні , коли використають цю воду ,привезти їм ще одну машину . Я і на цей раз грошей не брав . Тоді господиня сунула мені в кабіну випечену в духовці курку . В той час я був їдак ,не те що тепер . Цю курку зїв за один обід . Правда , без хліба . Хлопці жартували , що я їм за цілу волейбольну команду . Молодий був , здоровий .
Затримки із заправкою води не було . Затримка була тільки із зливом . На торцовому боці цистерни був фланець товщиною десь біля шести, семи сантиметрів , що затикався деревяною затичкою , обмотаною ганчіркою . Так як вода через цей фланець витікала самопливом , то злив води , як мені здавалося відбувався довго . Але все одно за день встигав доставляти по вісім цистерн . Незабаром , працівники центральної пожежної станції , запідозривши мене у «лівих» рейсах , почали «піднімати піря» . Прийшлося і їм щоранку приносити по пляшці горілки , та закуску .
Через деякий час мені дали рознарядку , щоденно по одній цистерні води завозити на територію тюрми . Це мене трохи гальмувало , бо там поки провірять машину на вїзді , поки кудись додзвоняться , поки запустять , а час спливає . Те саме повторялося на виїзді з тюрми . Та ще поки ємності для води поназбирають , поки зіллють . Ця тюрма була для так званих ворогів народу , тобто політично не благонадійних . Боже , які там були старенькі діди , мабуть, ще з часів революції . А були і середніх років , десь так під п’ятдесят . Дивився я на цих молодших , а найбільше придивлявся на складки їх кожі ,що декількома смугами звисали від підборіддя до грудей . У ці складки можна було би залити відро води . Мабуть , що на волі вони були товсті та жирні .
Можливо , думаю , це колишні директори , або навіть генерали чи міністри . Мені їх було
жаль .
Якось , коли не було поблизу тюремного начальства , до мене підійшов один дідок із цих «ворогів народу». Він сунув мені в руку десятку і пошепки попросив аби я приніс йому пачку масла . В тюрмі ніяких жирів їм не було положено . Порадив , як і де треба надійно сховати , аби охорона не відібрала . Цей дідок ніколи не хотів брати від мене здачу . Казав ,що то за мій труд і ризик . Пачки масла приносив йому щодня . Інколи просив принести чай .Одного разу дід дав мені товстелезний пакунок ,повний талонів на воду . Це теж була ніби винагорода за мій ризик . Де він їх брав , цього я не знаю , але
вони були справжні . В крайньому випадку , якщо і підроблені , то так майстерно , що на станції де по них видавали воду ніяких претензій не було . Їх було так багато , що можна було заповнити навіть залізнодорожну цистерну . По правді казати , вони мені були ні до чого , тому роздавав їх знайомим та друзям . Одного разу Іван Четвйоркін ,слюсар – моторист запитав мене , звідки я маю так багато талонів . Івану , як надійному товаришу , я все розповів , як було . Він обома руками схопився за голову . Та ти , каже знаєш , що за контакт із арештантами тебе можуть судити . Саме за такі справи Мишко Бондаренко , наш механік , відсидів три роки . Тебе , каже, не попереджали? . Та попереджали , попереджали , але я це якось пропустив поза увагою .
Я завжди вважав себе законопослушним громадянином , тому при першій же зустрічі сказав тому старику , що більше контактувати не будемо . Він віднісся до цього з розумінням .
Ой ці тюрми , тюрми та лагеря . Скільки їх було по всьому «Карлагу» ! Тільки в двохсот тисячному місті Темиртау було їх біля десяти . Бувало , якщо чекаєш на станції автобус , або їдеш у вагоні , то сусід по лавиці бажаючи познайомитися , першими словами питав : « Ти по якій статі сидів ?» Ніби то , що ти «сидів» , це доконаний факт , бо інакше що ти тут , на території «Карлагу» маєш робити .
Літо поволі збігало до кінця . Потреба у воді поступово відпала . А відтак сильно зменшилися і мої «ліві» прибутки . На це поскаржився Канітєлькіну . Він , будучи людиною високої само організованості , вихід знайшов миттєво . Вирвав із записника листок , щось розмашистим почерком написав і віддав мені . На словах сказав , що цю записку треба показати працівниці третього завантажувального вугільного бункера на Федорівській шахті . Вона мене має завантажити вугіллям , а далі це вже моя турбота куди і за скільки його продати . Шахта була десь за двадцять кілометрів . Я поїхав під бункер , зайняв чергу . Коли підійшла моя черга , подав працівниці записку . Вона на пальцях показала , що маю їй дати п'ятнадцять карбованців . Після того як отримала гроші , відкрила шубер бункера і за кілька хвилин кузов був заповнений вугіллям . Вугілля було не дуже якісне , багато пилюки . Ледве , десь у віддаленому селі «загнав» його за шістдесят карбованців . Більше під цей бункер не йшов .
Біля шахти був величезний терикон . Терикон , це звалище у формі Єгипетської піраміди куди скидають при допомозі величезного транспортера так звану «породу» яку вибирають з тільки що видобутого вугілля . Часто разом з породою попадаються шматки вугілля . Підлітки з навколишніх шахтарських поселень збирають це вугілля на купу і продають всім бажаючим . Купа вугілля , яка ледве вмістилася в мій кузов коштувала теж п'ятнадцять карбованців із завантаженням . Але це було відбірне , так зване Федорівське вугілля . Його розхапували не торгуючись .
За день ледве міг «загнати» одну машину . Якщо порахувати , що за вугілля віддавав п'ятнадцять карбованців , та ще п’ять карбованців на випивку та закуску Канітєлькіну , то мені чистим залишалося ледве якихось сорок карбованців . Це був мізер
в порівняні із тим що отримував за воду , навіть якщо до цього додати ті двадцять п’ять карбованців , які мені нараховував Канітєлькін по путівкам . Тішило мене хіба те , що за моїми усними підрахунками висококласний льотчик отримував в три рази менший заробіток як я .
Я розумів , що так буде не завжди . Скільки раз уже було , що за місячного мого заробітку не можна було купити навіть вошиву мазь .
Така вона була ця радянська система , такими були ми , народжені цією системою , на її ж ідеях вирощені і виховані . Як казав один знайомий руснак : « Якого ня видиш , такого ня маєш».
З цілинних колгоспів та радгоспів почали повертатися наші хлопці шофери . Вони були злі та в край не задоволені заробітками . Через засуху врожай зернових цього року був ніякий . Возити не було що . Водії більше часу простоювали . Спочатку це їх не дуже бентежило , бо все одно їм нараховували середній заробіток . Потім начальство рішило , що середній заробіток будуть нараховувати тільки тим водіям , котрі виконують денну норму по перевезенню вантажу . А де було брати той вантаж , якщо комбайну треба було декілька кругів обійти аби набрати бункер зерна .Зрозумів , від того , що не поїхав на збір урожаю , я нічого не втратив . А так було сердився на начальника колони. Я навіть був у виграші. Спасибі тобі Олеже
Полікарповичу , спасибі тобі наш Моргунчику . Ти мене виручив .
Одного осіннього дня відвозив воду малярам , що працювали на оздоблюваних роботах кінотеатру «Космос» . Треба було їхати через центр міста . Звернув увагу на те , що вздовж вулиці багато міліціонерів . На одному роздоріжжі мене зупинив майор міліції , провірив документи і наказав негайно звертати на бокову вулицю . Я йому пояснював , що маршрут до кінотеатру пролягає саме по цій вулиці . Майор сердито сказав , що через декілька хвилин цією центральною вулицею має проїхати машина з членом політбюро , товаришем Косигіним . Роздоріжжя , на якому мене зупинили перетиналося трамвайними коліями . Міліціонер сказав аби їхав вправо на кілька сотень метрів , а там зможу переїхати через трамвайну лінію . Так і зробив . Але в тому місці рельси виступали над шпалами на всю свою висоту . Потихеньку , на першій передачі , передніми колесами переїхав перші рельси , далі другі . В цьому місці трамвайна лінія була двохстороння , тобто поряд були дві колії , по яким трамваї їздили у двох напрямках . Переїхав передніми колесами і перші рельси другої колії . Але так сталося , що задні колеса опинилися між рельсами першої лінії , а передні уперлися в рельси другої колії . Машина почала буксувати . Я сіпав машиною в зад вперед , в зад вперед . На моє нещастя проблема усугубилася ще і через те , що випала деревяна затичка із зливного фланця . Вода полилася під задні колеса . Це привело до ще більшої пробуксовки . Сіпаючи машиною в зад , вперед сталося те , що і мало було статися . Рельси розсунулися на кілька сантиметрів . Трамваї рухалися з інтервалом у п’ять хвилин . Тому уже через деякий час по обидва боки моєї машини утворився довжелезний ланцюг трамваїв . Та такий довжелезний , що перекрив собою роздоріжжя по якому мав незабаром проїхати член політбюро . До мене почали збігатися міліціонери різних рангів , а також якісь начальники у цивільному . Мене відвезли у відділення дільничного міліціонера . Там провірили документи , почали щось записувати . Коли мене допитали, то один з тих що був у цивільному сердито сказав : « Ти розумієш сопляку , що з тюрми не вилізеш!» Я запитав , чому . Він сказав , що ніби то я вчинив спробу замаху на члена політбюро . Я показав рукою на майора , і сказав , що це він мені наказав туди їхати . В цю мить продзвенів телефон . Той що в цивільному взяв трубку , а тоді сказав до інших :«поїхали».
Мене виставили на вулицю і залишили . Крадькома приблизився до своєї машини . Її вже хтось витягнув був на рівне місце . Бригада дорожніх працівників ремонтувала колію . Сів за кермо і поїхав знову заправлятися водою . Ось і таке в житті буває .
2013 р.