1
Шаленство пристрасті я знав,
Але про це не всім,
А лиш тому, хто сам стенав
В коханні, розповім.

Коли любив її, весь світ
Мені благоволив:
Долав шлях до її воріт --
І місяць поруч плив.

Відвести погляд вже не міг
Від нього в вишині,
А кінь мій по стежках тих біг,
Що дорогі мені.

Й де горб -- по схилу сад здіймавсь;
І як були вже в нім,
Все місяць більш і більш схилявсь
В той бік, де Люсін дім.

В полоні мрій душа моя,
Блаженством їх впивавсь;
В зачаруванні стежив я,
Як місяць опускавсь.

За кроком крок долав свій шлях
Мій кінь: до нього звик, --
Як раптом за будинку дах
Яскравий місяць зник.

Й чого лиш у думках нема,
Що їх любов збере:
"О Боже! -- відчай обійма, --
А що, як Люсі вмре?!"

2
Серед неходжених доріг
Жила вона між трав;
Нікого, хто б звеличить міг,
Й лиш кілька, хто б кохав.

Фіалка, де лиш камінь й мох,
Сховавшись від очей;
Зоря самотня між кількох,
Що світять в тьмі ночей.

Відлюдниця -- й чи взнає хто,
Що Люсі вже не буть
Й лежать в могилі їй, та -- о! --
Мені це не забуть.

3
У мандрах день за днем минав:
Блукав на чужині;
До тих пір, Англіє, й не знав,
Як люба ти мені.

В минулім туга й смуток мій;
Вже вдруге не ступлю
На берег інший, бо я твій
Все більш і більш люблю.

Тут серце між горбів твоїх
Взяла у свій полон
Та, що у споминах моїх, --
Твій вона пряла льон.

Являв твій ранок, тьма ж ночей
Ховала Люсін сад;
Й твій луг став для її очей
Останньою з відрад.

4
Цвіла під сонцем пару літ
Й Природа мовила: "Цей квіт,
Найкращий на землі,
Дівча це я собі візьму,
Щоб тішить лиш мене йому,
Й забуду про жалі.

За подругу я стану їй,
Моїй обранці дорогій,
Й нам разом зріть вже даль
Земну й небесну із цих пір
З хащ і галявин, з долу й гір
Й знать радість і печаль.

Подібно фавнові-божку
Хай бігає по моріжку
Чи по горбах стриба;
Для неї пісня вітерця,
Й полів задума, й тиша ця,
І радість ця, й журба.

Хмаринок-пав пливти юрбі
Для неї, й гнутися вербі,
Й воді спинять свій плин;
І навіть грізний буревій
Для неї втишить норов свій
Й проллє дощ із перлин.

Очам її -- рій зір, для вух --
Пташиний спів; потішать слух,
Дзюркочучи, струмки;
Вечірні шепіт, шурхіт, шум
У сутінках навіють сум,
Вливаючись в думки.

Блаженства ці, якби збулись,
Її здійняли б в таку вись,
Де краще, ніж в раю.
Про це я Люсі розповім,
Як буду разом з нею в тім
Щасливому краю."

Сказала так Природа -- й смерть
Забрала Люсі, й повен вщерть
Я спомином одним,
Де вись небесна й даль земна,
В які навік пішла вона --
І жить, і вмерти з ним.

5
Зборовши страх, пливу в імлі
Житейської ріки, --
Над тою ж, що в сирій землі,
Не владні вже роки.

Не спать, не встать, не застелять,
Не чуть й не бачить їй --
З камінням й травами кружлять
В постелі вже земній.