В невіданні дитя,
Чий подих повен вщерть
Жаги й бентежності життя,
Що може знать про смерть?

Раз дівчинку сільську я стрів,
Літ вісім їй було,
Сягали кучерики брів,
Вінчаючи чоло.

Прекрасна в щирості своїй,
В убогому вбранні,
Чарівність в погляді -- все в ній
Подобалось мені.

"Братів й сестер, -- скажи, мала, --
Всіх буде скільки вас?"
На мене погляд свій звела
Й сказала: "Семеро нас."

"І де ж вони, тут всі, мабуть?"
"Всіх сім, -- вона мені, --
З нас двоє в Конвеї живуть,
А два -- на чужині.

Ще два на цвинтарі внизу
Лежать -- брат і сестра;
Живем я й мама поблизу,
То ж видно їх з двора."

"Два, кажеш, в Конвеї живуть,
А два -- на чужині,
І все ж вас сім, -- як може буть,
Ти поясни мені!"

І знов ті ж доводи звучать:
"Дівчат і хлопців сім;
Два з нас на цвинтарі лежать
Під деревом он тим."

"Як розуміть твої слова?
Подумай, -- якщо сплять
На цвинтарі під дерном два, --
Тоді вас тільки п'ять!"

"Могилки їх між трав густих, --
Знов мовила вона, --
Там за ровом поряд з двором
Впритул одній одна.

Шкарпетки часто там в'яжу,
А то шитвом своїм
Зайнявшись, на горбку сиджу
Й співаю пісню їм.

Й нерідко, коли день вже згас,
Й так любо всім тоді,
Беру я скромний свій припас
Й вечерять йду туди.

Сестриця Джейн в одній з могил:
Стогнала, як злягла;
А біль терпіть не стало сил,
Від нас тоді пішла

Й на цвинтарі лягла вже спать.
Ми ж не відчули втрат:
Біля могилки в ігри грать
Любили я й Джон, брат.

Коли ж прийшла зима і вкрив
Могилку білий сніг,
Джон, простудившись, захворів
І поруч з нею ліг."

"То ж скільки всіх, -- знов запитав, --
Як два в раю вже з вас?"
І знов ту ж відповідь дістав:
"О сер, всіх семеро нас!"

"Нема вже їх, двох мертвих тих!
Життя в них вогник згас!"
Та марне все знаня моє --
Тведила дівчинка своє:
"О ні, семеро нас!"