* * *
Черницям люб свій в келії куток,
Відлюдники йдуть в пущу без понуки,
Студентам милий їхній храм науки,
Дівчатам -- їх куделя й пряж моток;
Бджола на дикий Фернс шукать квіток
Спішить з дзижчанням -- й радість лиш в ці звуки
Вкладає: ні зітхання в них, ні муки;
Хто й у в'язниці дім знайшов на строк,
Той не в тюрмі вже. Й ось чому для Музи
В сонета тісноті я бачу схов,
Чий з радістю журбу скріпляє шов,
Щоб й той, кому, як і мені -- о друзі! --
Обтяжлива свобода, взяв ці узи
І в них відраду, як і я, знайшов.

* * *
"Мій краю отчий, -- думав я, -- коли
Ступив би знов, як Бог дасть, на твій шлях --
Дитячі кривди, мрій юначих прах,
Немов тягар, у спомини б лягли
Й скорботу б у думки мої влили."
Вернувся я -- і що ж: де й дівсь той страх,
І сліз немає на моїх очах,
Як в пам'яті знов дні ті ожили.
Розгублений, в сум'ятті я завмер;
Ніяково й здивовано вдивлявсь:
Як поле стислось, як струмок зібгавсь! --
Мов кульки свої сплутав Час-жонглер.
Стояв, дививсь, всміхнувсь і розсміявсь:
Тих кривд вже й сліду не було тепер.

* * *
Весь радість і азарт, я обернувсь
Щоб розділити захват свій -- о, з ким? --
З тобою, що під каменем важким
Спиш там, де вічний морок вже зімкнувсь.
Моя любове! Я немов проснувсь.
Ну як забуть міг, з розпачем яким
Я переймався роздумом гірким
Про свою втрату? Як же обманувсь!
І знов біль груди, що й не продихнуть,
Як і тоді, біля труни, пройма --
Що в смутку й тузі дні мої минуть,
Бо скарбу найдорожчого нема:
Його мені сьогодні не вернуть
Й очікувать в майбутньому дарма.