* * *
О, скільки в морі суден! На воді
Не менш їх, мабуть, ніж на небі зір.
Одні на рейді з вітром ведуть спір,
А інші в біготні туди-сюди.
І Шхуну запримітив я тоді,
Що наче із небес зійшла в цей вир
Й велично бухти краяла обшир,
Нарядна й горда в пристрасній ході.
Що їй до мене, що мені -- вона?
Чого ж любовно погляд прикипів
До неї лиш, хоч поряд не одна?
Коли вернеться, із яких морів?
Що -- штиль такій? Їй буря не страшна!
В відкрите море вийшла -- в шал вітрів.

* * *
Не гань сонета, критику, й не хмурсь:
Ключем цим своє серце відмикав
Шекспір; в Петрарки біль від ран стихав,
Як чув цю лютню; Тассо відгукнувсь
На флейту цю; Камоенс пригорнувсь
До нього, як вигнанцем вже блукав;
Його поет у свій вінок вплітав --
До лоба Данте миртом він торкнувсь;
Немов світляк, сяйнувши в манівці,
Вів Спенсера на ще незнаний шлях
З Країни Фей; у Мільтона в руці
Трубою став, як сум змагав і страх,
Чиє звучання душу надихало
Творити й жить -- школа, що надто мало!

СОНЕТ
написаний на Вестмінстерськім
мосту 3 вересня 1802 року

Миліш нема видовища -- і в кім
Дух не замре у захваті й без тями
При вигляді цієї панорами,
Де ранок осяйний явля у всім
Красу незайману. І кожен дім,
Порт й судна в нім, театри, башти, храми,
І річка посередині в цій рамі --
Все потопає в блиску голубім.
Ніколи ще так сонце не вставало,
Так ясно в первозданності п'янкій;
Від тиші серце так не завмирало,
Не був плин вод в прозорості такій.
Ще місто спить і перехожих мало.
В душі благоговіння й супокій.